Дочка сказала, що мити посуд не може, бо їй на завтра потрібні гарні руки. І взагалі, сказала дочка, все проґресивне людство, тобто весь цивілізований світ, давно перейшли на бутерброди і разовий посуд. І вони з дружиною лишаються вдвох із фамільним сервізом, купою недогризків, шкірочок від солоних помідорів, недохруманих малосольних огірків, надкушених фаршированих яєць зі слідами справжніх і вставних зубів.

Друга ночі… Організм активно вимагає активованого вугілля. Напій щастя – шампанське – вже не засвоюється легко і радісно, варто про це пам'ятати. Скільки вже давав собі слово не віддаватися так жадібно тим радощам життя, які пропонує розкішний слов'янський стіл, і знову не дотримав його. Гарячої води нема. Вони з дружиною по черзі хлюпаються у мисці із масною водою, де плавають шкірки від помідорів і хлібні крихти.

- Ти знаєш, – раптом заговорила дружина, – у нас на конференції була одна жінка, – ти її, може, пам'ятаєш, вона заходила до нас, така струнка, з розкішною зачіскою?

- Ну то що та жінка?

- Ми на закритті конференції трошки випили, і коли вийшли із сигаретами і розповідали – я про себе, вона про себе, – ну то вона мені сказала, що вони з чоловіком у ніч після срібного весілля кохалися палкіше, ніж у шлюбну ніч в молоді роки.

- Ходімо, – рішуче каже він, знімаючи фартуха.

- Куди?

- Як куди? На шлюбне ложе, – він готовий на все, аби більше не мити той жахливий посуд.

- Коли домиємо…

- Тоді вже ніч-чого не вийде…

Б'ється одна із сервізних тарілок. Ясне діло, на щастя.

- Це нам знак, щоб ми на сьогодні вже облишили…

- Ні, треба все вимити до решти. І вони миють. До перших півнів миють. До молочно-сірої барви за вікном миють. Повертається син. Іде до себе, не зазираючи до очманілої кухні.

Два-три дні здавалося: втома від срібного весілля ніколи не минеться. Але все минає. Дружина вже не знаходить собі місця: срібне весілля сина ще не скоро, і поки що доводиться жити без великої мети. Зате велика мета є в нього: повернути борг – кількасот доларів. Серпень їхнього срібного відпливає у небуття. А вересень приніс йому іншу заповітну дату. Він любив мріяти: куди діваються прожиті дні, як визрівають дні майбутні? Речі незбагненні, як таємниця людського «я». Ось настане день, і він сяде у вагон метро, вирине з-під землі, переїде Дніпро, кине погляд на обриси Правого берега, відшукає серед новобудов Лівого її будинок. Вона вже давно не живе у дерев'яному будиночку в Пущі, і будиночка давно нема, і криниці, в яку падали тривожні осінні зорі. І він, і вона поміняли декілька помешкань за ці двадцять років, тепер вона остаточно оселилася на високому поверсі одного з висотних будинків Лівого берега, в якому під час сильного вітру дрижать стіни. Він приїде до неї, ледве очунявши після срібновесільного загострення ґастриту, худорлявий, згорблений голомозий чоловік, що виглядає на свої п'ятдесят. Принесе білі гвоздики і пляшку червоного. Вона тепер мешкає сама. Батько помер, мати живе окремо, син працює за угодою у Сполучених Штатах. Вони сядуть біля столу, вона запалить свічки, поставить у вазу білі квіти, він наллє червоного. Вона попросить, щоб він сьогодні лишився на ніч, а він зітхне і скаже без слів, що за двадцять п'ять років жодного разу не… І вона розплачеться. Двадцять років вона не плакала. А в той день заплаче, заплаче.

- Ти хоч коли-небудь думав, як було мені, коли ти від мене йшов? Як мені було лишатися, коли ти біг до себе? Іноді здавалося: краще нічого, ніж недоїдки.

- У нас із тобою були не недоїдки, а десерт, якщо вже ми заговорили кулінарною мовою…

- Чи порятує шоколад, коли увесь час – смертельний голод. Це не порятунок, він знав. Дня не було, щоб він не думав про неї. Вдома сім'я, це назавжди. Недарма на срібному весіллі за нього пили як за людину обов'язку. І для неї він робив усе, що міг. І, можливо, за якимись мірками зробив чимало. Але що та дещиця для почуттів, які можна оплатити лише усім життям…

- Я вважав, що дарую тобі щастя хоча б наполовину таке, як ти даруєш мені…

Вагон метро переїхав через Дніпро. З її вікна Правий берег ще кращий, ніж з вікна вагона. З тяжким серцем він вийшов у скляні двері, пошукав очима квіткарок, ага, ось вони, вибрав декілька білих гвоздик і одну темно-рожеву. По дорозі зірвав зі стебел безглузді декоративні бантики.

Вона відчинила йому, завела до кімнати і пішла зачинити балкон, бо несподівано налетів сильний вітер.

- Яка ти гарна, – щиро прошепотів він.

- Ну то я ж начепила оці височенні підбори, ходити можу лише по хаті, на вулиці впала б через декілька кроків! Це вже скільки нам?

- А ми ще трошки обманемо час… Вони поцілувалися.

- Знаєш, – каже вона, коли вони нарешті роз'єднали вуста, – вперше я поцілувалася з хлопцем, коли мені було двадцять. Так шкодувала, що мої сімнадцять минули без цього. Тоді здавалося, що попереду зовсім мало часу. Десь так до двадцяти п'яти. А насправді все тільки почалось у тридцять.

Вони знову поцілувалися. Так дивно бачити під час цілунку якісь предмети навкруги і пам'ятати їх, як пам'ятається зруйнована криниця на вбогому подвір'ї і крихітна клумба айстр, яку в чорноті вересневої ночі заливало яскраве світло з веранди. І зараз у неї на столі малинові айстри. Ворухнулася фіранка. Балконні двері знову розчинилися. Її руки пестять рештки його волосся. Він усміхається.

- Я скоро ходитиму до тебе на милицях.

- У мій вантажний ліфт влазить і інвалідний візок.

Вона запрошує його до столу. Сонце поволі сідає на правому березі. День минає. Проминули теплі дні. Закінчується у напівтемряві ніжна вечеря. Закінчується червоне вино у високій пляшці. Тільки життя ще триває. А його душа переповнюється почуттями, які не переповісти жодною мовою.

Нарешті він каже:

- Давай я допоможу тобі вимити посуд!

Посуд треба мити лише після вечері на двох.