Була вже майже четверта година. Стоячи посеред крамниці з папужкою на плечі, Ніколь розговорилася, що траплялося з нею нечасто.

— А якби того дня вам не довелося стрибати в холодну воду? Я чомусь не перестаю дивуватися з такихот речей. Перед самою війною ми приїхали в Берлін, мені було тринадцять, невдовзі мама померла. Мою сестру запросили на двірцевий бал, і в її записничку три танці були записані за справжніми принцами — все це було влаштовано через одного камергера. За півгодини до виходу в неї заболіло в боці й почався жар. Лікар визначив апендицит і сказав, що треба негайно оперувати. Але мати не звикла відступатися від своїх планів, і Бебі пішла на бал і протанцювала там до другої ночі з льодовим компресом, прикріпленим під бальною сукнею. А о сьомій ранку її оперували.

Отже, треба бути непохитним; навіть найсимпатичніші люди нещадні щодо самих себе. Годинник уже показував четверту, і Розмері гриз'ла думка, що Дік у готелі жде Ніколь. Час би вже їхати, чому вона примушує його чекати? «Їдьте, вже їдьте!» — подумки квапила вона, а потім зненацька подумала: «А якщо не хочете ви, давайте поїду я!» Та Ніколь увійшла до ще однієї крамниці, де купила букетики до сукні для себе й Розмері, а один звеліла відіслати Мері Норт. Аж тоді вона, певно, згадала, бо погляд її раптом зробився неуважливим, і вона зупинила таксі.

— До побачення. Ми приємно провели час, правда ж? — Дуже приємно, — відповіла Розмері. Вона й не думала, що це буде так важко; все в ній збурилося, коли таксі з Ніколь рушило з місця.

 XIII

Дік пройшов звивистим окопом і рушив далі по дошках, якими було вимощено його дно. Проходячи повз перископ, він подивився в нього, потім став на стрілецьку приступку і визирнув за бруствер. Перед ним, під сірим задимленим небом, лежав Бомон-Амель, ліворуч височіла, мов пам'ятник трагедії, гора Тьєпваль.

Дік підніс до очей польовий бінокль, горло його стислося.

Через хвилину він пішов окопом далі й за наступним вигином побачив своїх супутників — вони чекали на нього. Схвильований, він хотів поділитися з іншими, щоб і вони усе відчули й зрозуміли, — хоч сам він, на відміну від Ейба Норта, не брав участі у бойових діях.

— Того літа за кожну п’ядь цієї землі віддано двадцять людських життів, — сказав він Розмері.

Вона слухняно обвела поглядом зелену, досить убогу рівнину, порослу хирлявими шестирічними деревцями. Якби Дік сказав, що і по них зараз стрілятимуть із гармат, вона б і цьому повірила. Кохання її досягло вже тієї межі, за якою починаються біль та розпач. Вона не знала, що робити, — а матері поряд не було.

— Відтоді перемерло безліч людей, та й ми незабаром повмираємо, — втішливо мовив Ейб.

Розмері зачаровано дивилася на Діка, чекаючи, що він казатиме далі.

— Бачите он той струмок? Ми дійшли б до нього за дві хвилини. А от англійці добувалися тоді місяць. То дюйм за дюймом просувалася вперед ціла імперія, попереду люди гинули, а ззаду напирали інші. А друга імперія так само повільно відступала, залишаючи своїх полеглих — незліченні купки закривавленого шмаття. За нашого покоління нічого схожого вже не буде, жоден європейський народ не наважиться на таке.

— Он як? У Туреччині оце щойно скінчили воювати, — заперечив Ейб. — А в Марокко...

— То зовсім інше. У всякому разі, Західний фронт у Європі не повториться, принаймні за нашого життя. Молодь гадає, що їй це до снаги, але вона помиляється. Першу битву на Марні ще можна б повторити, але те, що сталося тут, — нізащо. За тим, що тут сталося, стояло дуже багато — віра в бога, і роки достатку, і величезна впевненість у своїх силах, і саме ті відносини між класами, що склалися на той час. Росіяни та італійці для цього фронту не годилися. Тут потрібна була особлива цілісність почуттів, що їх усмоктують з материним молоком. Треба було, щоб у пам’яті жили різдвяні свята й поштові листівки з портретами кронпринца та його нареченої, і маленькі кафе Валанса, і пивниці на Унтерден-Лінден, і одруження в мерії, і поїзди на іподром, і дідусеві бакенбарди.

— Таку тактику бою винайшов ще генерал Грант у тисяча вісімсот шістдесят п’ятому, — під Пітерсбергом.

— Ні, генерал Грант винайшов те, що зветься масовою різаниною. А те, про що кажу я, іде від Льюїса Керролла, і Жюля Верна, і від того, хто написав «Ундіну», і від сільських пасторів, що розважалися грою в кеглі, і від марсельських marraines (Хрещена мати, а також жінка, що листується, із солдатом-фронтовиком і піклується про нього (франц.), і дівчат, зведених у лісочках Вюртемберга та Вестфалії. Власне, тут відбулася любовна битва — ціле століття міщанського кохання пішло на те, щоб удобрити це поле. Це була остання любовна битва в історії.

— То ви, чого доброго, віддасте її авторство Девіду Герберту Лоуренсу, — сказав Ейб.

— Весь мій прекрасний, милий, упорядкований світ був висаджений у повітря могутнім вибухом любовного динаміту, — не вгавав Дік. — Правда, Розмері?

— Не знаю, — серйозно відповіла вона. — Це ви все знаєте.

Вони трохи відстали від інших. Раптом на них посипався град камінців і грудочок землі, і Ейб гукнув з ходу сполучення неподалік:

— Я знову сповнююся бойовим запалом! Адже за мною теж ціле століття кохання, кохання в штаті Огайо! Зараз я рознесу цей окоп. — Голова його вигулькнула з-за насипу. — Ви що ж, не знаєте правил гри? Ви вбиті — то була ручна граната!

Розмері засміялася, а Дік ухопив жменю камінців, щоб відповісти нападникові, але розтулив кулак, і вони посипалися на землю.

— Ні, я не можу пустувати в такому місці, — сказав він вибачливо. — «Розірвано срібний шнур, розколото золоту чашу» і як там далі; можете сміятися, але я невиправний романтик, і тут уже не зарадиш.

— Я теж романтик.

Вони вийшли з чистого, реставрованого окопу, — просто перед ними стояв пам’ятник полеглим ньюфаундлендцям. Читаючи напис на ньому, Розмері раптом схлипнула. Як і більшості жінок, їй подобалось, коли хтось підказував, що вона повинна відчувати за тих чи тих обставин; подобалося і тепер, коли Дік навчав її відрізняти смішне від сумного. Але над усе їй хотілося, щоб він зрозумів, як вона його кохає, кохає так, що аж у голові паморочиться, і вона ходить полем битви ніби в прекрасному сні.

Вони посідали в машину й рушили назад до Ам’єна. Дрібний теплий дощик кропив миршаві деревця й кущі; вони минали складені, немов для величезних погребальних вогнищ, невибухлі снаряди, гільзи, бомби, гранати, а також спорядження — каски, багнети, рушничні ложа, зотліле взуття, що шість років пролежало в землі. Дорога різко завернула, і очам відкрилося ціле море могил, море білих баранців-надгробків. Дік звелів зупинитися.

— Дивіться, це ж наша знайома. І все ще з вінком.

Він вийшов і попростував до дівчини, яка розгублено стояла коло брами з вінком у руках. Поряд чекало таксі. То була та сама руда дівчина з Теннессі, з якою вони познайомилися вранці в поїзді, — вона приїхала з Америки, щоб покласти квіти на могилу брата. Тепер обличчя її було сердите й заплакане.

— Ці типи у воєнному міністерстві дали мені, певно, не той номер, — поскаржилася вона Дікові. — На тій могилі стоїть інше прізвище. Я з другої години шукаю, але їх тут стільки, що хіба знайдеш...

— А я на вашому місці поклав би вінок на першіи-̆ліпшій могилі, не читаючи навіть прізвища, — порадив Дік.

— Ви так гадаєте?

— Я гадаю, що він похвалив би вас за це.

Вже сутеніло, і дощ припустив дужче. Дівчина поклала вінок на могилу, найближчу до брами. Дік запропонував їй відпустити таксі і повернутися до Ам’єна разом з ними. Вона погодилася.

Розмері, почувши про чужу невдачу, знов схлипнула — взагалі то був мокрий день; а проте вона відчувала, що він її чимось збагатив, хоча й не могла б сказати, чим саме. Згодом день цей видавався їй щасливим від початку до кінця — бувають отакі години: нічого особливого наче й не відбувається, сприймаєш їх тільки як ланку між радістю минулою й майбутньою і аж потім починаєш розуміти, що вони, власне, і були найрадісніші.