Генерал стояв, звільна опустивши руки, і чекав, доки йому знайдуть місце. Та ось він одвів одну руку назад, як стрибун перед розгоном, і Дік уже видихнув: «О!», вирішивши, що той втратив самовладання, але генералова рука знов опустилася й повисла. Всі полегшено зітхнули — вони даремно хвилювалися, офіціант уже підсував для нього стілець... І тут переможець, немов у раптовій люті, різким рухом почухав свою сиву чуприну.

— От бачите? — самовдоволено сказав Дік. — Я — єдиний!

Розмері щодо цього анітрохи не сумнівалась, а Дік, знаючи свою вдячну аудиторію, з’єднав усіх у таку дружню й веселу компанію, що Розмері просто не помь чала нікого й нічого довкола. Вони вже два дні були в Парижі, але, власне, все ще ніби сиділи під пляжним парасолем. Іноді Розмері, яка ще не бувала на пишних прийомах у Голлівуді, ніяковіла в незвичному оточенні — як-от учора на балу Пажеського корпусу; але Дік допомагав їй призвичаюватися, вітався з двома-трьома обраними особами — а в Дайверів, здавалося, скрізь були знайомі, з якимй вони, проте, довго не бачилися («Де це ви пропадали?») — і відразу ж замикалися в колі свого товариства, вбиваючи настирливих чужинців зброєю іронії — легким, але рішучим coup de grâce. (Букв.: «удар з жалю». Смертельний удар, що кладе край мукам (франц.))

Незабаром Розмері вже здавалося, ніби й вона сама колись знала цих неприємних людей, але потім, зрозумівши, чого вони варті, відштовхнула їх, викреслила із свого життя.

Компанія Діка була типово американська, та іноді здавалося, що нічого американського в ній немає. Він повертав своїм друзям їхнє власне «я», затерте компромісами бозна-скількох років.

У прокуреній, насиченій запахом страв напівтемряві ресторану заяснів блакитний костюм Ніколь — наче знадвору зненацька зазирнуло яскраве літнє небо. Прочитавши в очах друзів захоплення її вродою, Ніколь подякувала їм осяйною усмішкою. Спочатку всі за столом змагалися в привітності й чемності і обмінювалися компліментами. Коли це набридло, в хід пішли жарти й навіть шпильки, і, нарешті, настав час будувати всілякі плани. Вони сміялися з речей, про які відразу забували,-—сміялися дуже багато, а чоловіки тим часом випили три пляшки вина. Три жінки за столиком репрезентували, власне, всю розмаїтість американської дійсності. Ніколь по одній лінії — онука американського капіталіста, який розпочинав з нічого, а по другій — графа Ліппе-Вайссенфельда. Мері Норт — дочка мандрівного майстра-шпадерника і далекий нащадок президента Тайлера. Розмері — дівчина із самої середини середнього прошарку суспільства, яку мати закинула на нерозвідані висоти Голлівуда. Єдине, що робило їх схожими й водночас відрізняло від багатьох американських жінок, це те, що всі три добре почувалися в світі чоловіків і зберігали свою особистість завдяки чоловікам, а не всупереч їм. Кожна могла б стати зразковою дружиною чи зразковою куртизанкою, залежно від обставин, але не від обставин свого походження, а інших, куди важливіших — залежно від того, зустріне чи не зустріне в житті чоловіка, який їй потрібен.

Розмері раділа цьому сніданкові в ресторані, раділа компанії, приємній ще й тому, що їх сиділо тільки семеро — більше було б уже забагато. І може, саме вона, новенька, діяла на них, як збудник, і вони розкривалися одне перед одним, як ніколи досі. Коли вони підвелися з-за столу, офіціант кивком голови показав Розмері на темний закуток, що є в кожному французькому ресторані, і там, при тьмяному світлі оранжевої лампочки, вона відшукала в довіднику номер і подзвонила на студію «Франко-Амерікен філмз». Авжеж, вони мають копію «Татової доньки», — щоправда, зараз вона на руках, але через кілька днів можна буде влаштувати перегляд на вулиці Ангелів, 341, — про деталі домовляйтеся, будь ласка, з містером Краудером.

Кабіна стояла біля виходу до вестибюля, і, кладучи трубку, Розмері почула притишені голоси, що-долинали з-за вішалки з плащами за якихось три кроки.

— ...то ти кохаєш мене?

— Кохаю! Ох, як кохаю!

Розмері впізнала голос Ніколь і, завагавшись, зупинилася на дверях кабіни. Почувся голос Діка:

— Я хочу тебе. Дуже. Ходімо в готель.

Ніколь коротко, притамовано зітхнула. Спершу Розмері не збагнула змісту слів, але тон вона зрозуміла, і таємнича інтимність його озвалася тремтінням у ній самій.

— Хочу тебе.

— Я буду в готелі о четвертій.

Розмері стояла, затамувавши подих, поки голоси віддалилися. Спочатку вона навіть здивувалась: чомусь взаємини між Діком і Ніколь здавалися їй досі знеособленими, власне — безтілесними. Але раптом її охопило якесь нове почуття, бурхливе й незнайоме. Вона не знала, що це — захват чи відраза, знала тільки, що невимовно вражена. Вона почувалася страшенно самотньою, повертаючись до залу, а водночас і зворушеною, як ніколи, а палке, вдячне: «Кохаю! Ох, як кохаю!» — бриніло у вухах. Справжній зміст розмови, мимовільним свідком якої вона стала, був їй поки що незрозумілий, усе це ще чекало на неї у майбутньому, але вона відчувала, що нічого поганого тут нема, їй не було гидко, як іноді на зйомках любовних сцен.

Та хоч усе це і не стосувалося безпосередньо Розмері, вона вже не могла лишатися байдужою; мандруючи по крамницях з Ніколь, вона думала про призначене побачення, а та, здавалося, й забула про нього. Розмері придивлялася до своєї супутниці, по-новому оцінюючи її; принадність, і знову й знову переконувалася, що вродливішої жінки ще не бачила. В Ніколь вабило все — і певна твердість вдачі, і звички та уподобання, і ота якась загадковість, що її Розмері, мислячи міщанськими категоріями своєї матері, пов’язувала із ставленням Ніколь до грошей. Розмері тратила зароблені гроші, і в Європу вона потрапила завдяки тому, що одного січневого ранку шість разів стрибала у воду хвора, аж доки температура не підскочила з 39 до 40,5 градусів, після чого втрутилася мати й забрала її додому.

За допомогою Ніколь Розмері придбала собі дві сукні, два капелюшки й чотири пари туфель. Ніколь же купувала за списком, що займав дві повних сторінки; купувала вона й те, що впадало в око у вітринах. Речі, які подобалися, але їй були зайві, вона купувала, щоб дарувати друзям. Серед тих речей були різноколірні намиста, пляжні надувні подушки, штучні квіти, розкладне ліжко, сумки, шалі, папужки-нерозлучники, меблі для лялькового будиночка і три метри якоїсь модної тканини кольору морських рачків. Купила вона й десяток купальників, гумового крокодила, дорожні шахи з оздобленої золотом слонової кістки, великі лляні носовики для Ейба і дві замшеві куртки від Гермеса — одну зеленавоблакитну, другу — яскраво-руду. Вона купувала не так, як великосвітська куртизанка, для якої білизна чи коштовності — це, власне, і професійне оснащення, і капіталовкладення — ні, тут було щось зовсім інше. Щоб Ніколь жила, як їй хочеться, багато людей віддавало своє вміння і свою працю. Для неї мчали поїзди, оперізуючи кругле черево континенту від Чікаго й до Каліфорнії; диміли фабрики жувальної гумки, кілометр по кілометру подовжувалися конвейєрні лінії в цехах; робітники замішували в кадубах зубну пасту і точили з мідних казанів еліксир для полоскання рота; в серпні дівчата з ранку до вечора консервували помідори, а перед різдвом збивалися з ніг за прилавками магазинів стандартних цін; метиси зрошували потом бразільські кавові плантації, а в мрійливих винахідників спритно викрадали патентні права на нові трактори. Всі ці люди були тільки жменькою з-поміж безлічі, що платили Ніколь свою данину — то була ціла система, що працювала в невпинному гуркоті й двигтінні, забарвлюючи в гарячковий колір навіть такі вчинки Ніколь, як оці оптові закупівлі, — колір, ніби відсвіт полум’я на обличчі пожежника, який не відступає перед грізним валом вогню. Ніколь була наочним прикладом напрочуд простих законів — вона несла в самій собі свою неминучу загибель, та водночас і випромінювала таку чарівливість і грацію, що Розмері не могла не наслідувати її.