– Ах він поганець! Гадюка варена! – бурмотів клієнт, вражений глибиною Нюрчиного прозріння. – А валет жировий – це хто?

– Ви своєму віце-президенту довіряєте? Миколі Степановичу?

І який, питається, чорт за язик смикнув?! Зараз ім’я та по батькові не співпаде, клієнт насторожиться, втратить довіру…

– Миколі? Ну… певною мірою…

– Він вас хоч раз підвів?

– Ну… валет жировий? Микола?!

Виходячи, бичок сяяв і цвів махровою гвоздикою. Довго, щиро дякував, обіцяв точно слідувати усім порадам. Розплатився з лишком, просив записати його на початок червня.

– Якщо збудеться, – сказав Борислав Олегович наостанок, – я вам ручку таки позолочу. Дверну.

Пожартував, значить.

Зовсім іншою людина стала.

У четвер заявилася Алевтина Вольдемарівна, Нюрчина ровесниця, левиця місцевого бомонду. З діагнозом: безсоння, помисливість і раптові мігрені.

– Ах, Нюрочко, – хрипло воркотіла Алевтина, затягуючись довжелезною сигаретою з ментолом, – у мене хронічна перевтома! Голова просто розколюється. «Асканелі» більше не допомагає, довелося перейти на «Хеннесі»… якби не ваше зілля!.. Чи немає у вас чогось сильнодіючого?

Як на зло, запаси нешкідливих травок, придбаних Нюркою в аптеці на розі, закінчилися. Як на зло, Алевтина ув’язалась за цілителькою. Угледівши в дверях Ганну Павлівну, знайомий провізор Костя не знайшов нічого кращого, як голосно запитати: «Вам як завжди? Збір номер три?» Продавати «секрет» здогадливій Алевтині не можна було ні в якому разі. На Нюрку йшло натхнення.

– Ні, Костю. Цього разу так просто не відбудемось, – вона зі значенням покосилася на «левицю». – Мені потрібні елеутерокок, сушені ялівцеві ягоди, радикс алтей, золотий корінь, корінь валеріани, настоянка глоду, екстракт жостеру…

Колись чуті, але, здавалося, давно забуті назви самі спливали в пам’яті. Список неабияк здивував юного провізора, Алевтину – охопив побожний трепет, що граничив з екстазом.

Удома Нюрка зашторила вікна, запалила чотири сандалові свічки по кутках і заходилась змішувати в центрі столу «сильнодіючий засіб». Упевненість не полишала її: правильно, усе правильно… Коли світська левиця, незвично тиха й захоплена, пішла, нарешті, з дорогоцінною пляшечкою у сумочці, Нюрка почала приходити до тями.

Що це на неї найшло?

Упевненість сиділа на дивані, дригала ногами, зовсім як панк Чернець, і посміювалася. Упевненість стверджувала, що прийшла надовго.

І справді, тепер Нюрка точно знала відповіді на багато питань. Таїсії Георгіївні просто життєво необхідно подарувати невістці на день нарождення імпортні чоботи Salamander! Дорого? Вибирайте, дорогенька, що вам дорожче: мир і злагода в родині, чи чоботи для Даші! Вінець безшлюбності, кажете? Ну, вінець ми вам, голубонька, знімемо, це дрібниці (тим більше що ніякого вінця голубонько й сліду немає!), але і вам, Оксано, необхідно бути активнішою. Ось, візьміть адресу. Дуже, дуже перспективний клуб, де ви напевно зможете познайомитися… Змилуйтесь, Якове Самуїловичу, хіба це проблеми?! От у Дениса Аркадійовича – проблеми. Як, ви не знаєте Дениса Аркадійовича? Зараз я вам розповім, і ви забудете про ці дурниці!.. Зурочення? Пристріт? Ану припиніть скиглити! Так-так, це я вам кажу! Грубіянка? Зате чесна. Немає на вас ні зурочення, ні пристріту. Ви не довіряєте думці фахівця? Тоді забирайтеся геть! Ах, довіряєте? І ніяких «просто»! Або довіряєте, або ні. Ось і чудово.

А тепер слухайте мене уважно…

Звісно, Нюрка прекрасно знала ціну своїм чудесам. Ціна залишалася колишня: пшик з олією. Але якщо раніше вона діяла за принципом: «гірше не буде, а допоможе – добре», то тепер… О-о, тепер вона була впевнена: допоможе! обов’язково! – і передавала цю впевненість клієнтові.

Немов вірус упевненості кипів у Нюрці Гаврош, заражаючи всіх навколо.

– Бім, поголися, чи що…

Це була їхня давня клоунська гра. Жили-були Бім і Бом, два веселих буфи… За ідеєю, чоловік зараз повинен був, скорчивши смішну гримасу, відповісти дурною репризою: «Як накажете, мем Бом!» чи «Ліньки мені, Бомка!» Ні, не відповів. В’яло махнув рукою, немов розсікаючи духоту, і задрімав у кріслі. Жирна серпнева муха повзла по спинці крісла, поруч із чоловіковою щокою, що поросла неохайною сивою щетиною. Погано, подумала Нюрка. Зовсім погано.

У голову лізла напівзабута пісенька: «Бом вкрав дружину в Біма, ненавидить Бома Бім…»

Лихо з чоловіком сталося водночас з Нюрчиними успіхами. Погодки, можна сказати, друзі дитинства. Вічний лідер у родині, що було непросто, з огляду на характер Ганни Павлівни, чоловік відразу скис і опустився. Бадьорий, підтягнутий, чарівний, хохмач і душа товариства, він раптом з розряду «справжніх чоловіків» перебрався в сумовиту шеренгу стариків. Здавалося, його обтяжує затребуваність дружини. Їздити по селах він перестав, нечасті запрошення на дитячі ранки та шкільні свята відхиляв. Голубовичі запросили тамадою на весілля молодшенької – назвався хворим. Коли до Нюрки приходили клієнти, відсиджувався у спальні, бездумно перегортаючи газети. На фінансовому становищі родини це не позначилося: Нюрка зараз заробляла за двох, і курку можна було легко купити в магазині, а не везти з Вовчих Дундуків, від глухої бабки Зіни, якій «у грудях полегшало».

– Бім… поголися, га?..

Ще він став закладати за галстук. Спершу тайкома, а далі – відкрито. Гіршого немає, коли п’є людина з міцною головою. Такому більше треба, щоб звалило наповал. У хвилини вдаваної тверезості, коли чоловік намагався не подати виду, що останні сто грамів були зайвими, Нюрка ловила на собі його погляд, кинутий нишком. Ти ж дурисвітка, говорив погляд. Ти – рудий Бом. Чому вони вірять тобі, а не мені? Чому вони взагалі вірять?!

Я – Нюрка Гаврош, відповідала вона таким же мовчазним поглядом.

Я не знаю.

Брехати було важко. Звичайно, знала. Ніч, Греківська, 38, «Харизма Ltd»…

Ганна Павлівна втрачала чоловіка. Втрачала живу, ще не дуже стару, рідну людину. Скільки разів вона пропонувала своєму Біму вмити його через дверну скобу! Відшептати від зурочення? зняти пристріт і попоїти травами? Не порахувати. Чоловік мовчав і дивився.

Так дивився, що краще б відвернувся.

– Не буду я голитися. Навіщо?..

У серці Нюрки закипів чайник. Величезний синьопузий чайник зі свистулькою, давним-давно забутий на вогні. Пара вдарила в розум, ошпарені думки кинулися навтьоки. Свисток оглушив, забив вуха ватяними пробками. Скажена, кипляча, маленька жінка ступила до крісла:

– Ах ти…

Зміст не мав жодного значення. Чоловік сторопів, машинально встаючи назустріч цьому хрипкому, безтямному, страшному видиху. Вищий за Нюрку на голову, широкоплечий, він у цей момент мав вигляд сутулого й прибитого недоука.

– Підійди до вікна. І дивися пильно.

Грикнувши дверима, пролетівши через під’їзд, у домашньому халаті вискочивши у двір, Нюрка відчула, що Бім стоїть біля вікна. Спиною відчула. Хребтом. А чайник у серці надривався паровим свистом. Якби вона хоч уявляла, що збирається робити…

– Нюрочко? Доброго ранку…

Сусідка Вероніка вигулювала старезного пуделя Артемона. Патріарх собачого роду, Артемон давно пережив свій вік, і це знали усі. Ходив пес погано, зі сходів його зносили, а у дворі водили, перехопивши під черевом спеціальним рушником, підтримуючи за повідця і додаткову опору. Інакше ноги не тримали бідного собаку. Жмути білосніжної в минулому шерсті вилізли, оголивши по-дитячому рожеві пролисини.

Пудель тряс головою, байдужий до всього.

– Здрастуйте, Вірочко. Привіт, Артюшо!

Нюрка присіла поруч зі псом. Легко погладила лисіючу голову, заглянула в сумні собачі очі. Божевілля, марення психопата, але з вологої глибини на неї дивився чоловік, що залишав її. Дурисвітка, дивився він. Чому вони вірять тобі, дивився він. Так, я тут, біля вікна, стирчу як дурень. Ну і що?

Чайник вибухнув разом із серцем.

– Ходімо гуляти, Артюшо? – тихо запитала Нюрка Гаврош, відчуваючи, як з неї в усі боки летять сині сталеві скалки, як посвист-зух, що звільнився, пригинає дерева у дворі. – Погуляємо, так? Вірочко, давайте я з ним пройдусь…