«Зате джинси цього разу цілісінькі…»

Шкіряними латками у вигляді блискавок Нюрка вирішила знехтувати.

За другим столом – звичайним, двотумбовим – сиділа блондинка розміром з гіпопотама, у небесно-голубому платті з рюшами. Вона зосереджено клацала клавішами комп’ютера, ігноруючи відвідувачку. Поруч із клавіатурою лежав гросбух застрашливого об’єму, під стать блондинці, і височів хисткий штабель папок з паперами.

– Здрастуй, моя Нюрко, здрастуй, дорогенька! – вишкірившись, фальшиво затягнув панк, розгорнувши свої граблі нібито для обіймів. Кава при цьому ледь не вихлюпнулася на байдужу блондинку.

На зап’ясті фігляра огидно запілікав електронний годинник.

– О, північ! – зрадів панк. – Ви по-диявольському пунктуальні!

– Заходьте, сідайте, – відволіклась на секундочку блондинка. – Кави хочете?

Правильно, після цієї кави до ранку не заснеш… Ай! Чернець, згинь!

Це панк, звісившись зі столу-японця, ущипнув блондинку за пишні тілеса.

«Чернець?!»

– Інокентій Інокентійович! – відповів красень на німе запитання. – Можна просто Кеша. Чернець – тільки для Валюхи, по суботах. Правда, Валюха-стрибуха? Добре, приступимо.

Він став серйозним, витяг з-за пазухи якусь роздруківку і заходився звіряти.

– Гаврошенко Ганна Павлівна, 48-го року народження?

– Т-так…

– Адреса… ну, у вас я був, адреса правильна… Паспорт?

Нюрка продиктувала по пам’яті номер і серію, і Валюха відбила на клавіатурі

хвацький дріб. Перевіряти блондинка не стала: чи знала дані Нюрчиного паспорта заздалегідь, чи довіряла.

– Ну-бо, продовжимо екзекуцію…

Питань було багато. Здебільшого стандартні, канцелярські, як при працевлаштуванні: освіта, попереднє місце роботи, номер ліцензії Мінохорони здоров’я, номер диплома курсів народних цілителів і екстрасенсорики, ІНН (добре, що здогадалася всі папери з собою захопити!), сімейний стан… Але зустрічалися й унікальні, що б’ють по нервах:

– Галюцинаціями не страждаєте? Неврастенія? Параноя?

– Ні.

– Мандеп?

– Що?!

– Маніакально-депресивний психоз?

– Ні!

– Шизофренія? На обліку в психдиспансері не стоїте?

– Ні!!!

– Як волієте працювати: з явищем чи без?

Розумно вирішивши, що з двох бід треба вибирати менше, – тільки явищ мені й не вистачало! – Нюрка коротко відрізала:

– Без!

– Розумне рішення, – покивав Інокентій, розпушивши гребінь. – Для чого вам зайві турботи, вірно? Зодіакальне зрушення при роботі враховувати будемо?

– Звичайно! – без докорів сумління випалила Нюрка. Позначилися професійні навички.

– Прекрасно. Просто чудово! Валюха, у базу внесла?

– А ти як думаєш, йолопе?

– От і все, Ганно Павлівно. Зараз ми випишемо вам реєстраційний номер – і ви вільні. Їдьте додому, відпочивайте, а з понеділка – вперед до бою! Приступайте до роботи. Уже, так би мовити, офіційно. Під патронатом.

– А… договір? Розписатися десь треба? – оторопіла Нюрка.

– Кров’ю?!

Очі Інокентія спалахнули пекельним вогнем, верхня губа, тремтячи, поповзла догори, готуючись оголити ікла. Нюрка охнула, позадкувала, але мерзенний Чернець заіржав наче справжнісінький жеребець. Валюха теж пирснула в кулачок.

– Нюра, Нюра, до чого ти дурна! – Чернець, кривляючись, приставив пальці до голови, імітуючи роги. – Їдь додому, на таксі розоришся. Ось, тримай.

У руках у Нюрки виявився бруднуватий прямокутник паперу, де корявим «лікарським» почерком було виведено: «Гаврошенко Ганна Павлівна. ТОВ „Харизма Ltd“. Реєстраційний номер NSQ127418/3-а». Дата. Витіюватий підпис. Знайома печатка з грифоном.

Усе.

– Якщо виникнуть питання – пред’явите, і питань не стане.

– Спасибі, – машинально подякувала Нюрка.

– Добраніч. Відпочивайте.

– До побачення.

Нюрка йшла до машини, яка її очікувала, не помічаючи, що пританцьовує на ходу. Зараз вона страшенно скидалася на веселу відьму, яка повертається додому з нічного шабашу. По землі ступала – наче по повітрю пливла. Але збоку Нюрка себе не бачила, а більше дивитися не було кому. Таксист читав газету «Совершенно секретно», бурмочучи: «Так їх, гадів! Так!..», і відірвався від тексту, коли Нюрка голосно ляснула дверцятами, всідаючись на заднє сидіння.

– Назад, додому! – скомандувала вона.

І солодко потягнулася, хруснувши хребцями.

Нюрці було добре. Легко і спокійно. Уперше за останній тиждень.

– Доброго ранку. Я був у вас минулої п’ятниці. Ми домовилися на вечір понеділка. Пам’ятаєте? Ну і лади. Як із реєстрацією?

Спершу Нюрка під настрій хотіла відповісти пам’ятному бичку, що це не його собача справа. Але вчасно передумала. Сухо, з достоїнством повідомила, звірившись із залишеною візиткою:

– Усе в порядку, Бориславе Олеговичу.

– І номер у вас тепер є? – допитливий бізнесмен вчепився мертвою хваткою.

Якщо він так справи веде, то звідки проблеми з бізнесом?

– Є. Але це, як ви розумієте, не телефонна розмова, – добре вийшло, вагомо. Бичок аж засопів з поваги. – Якщо бажаєте, можу пред’явити вам номер при особистій зустрічі.

– Що ви, Ганно Павлівно! Ви у мене на повній довірі! – дивним чином позадкував клієнт. – У п’ятнадцять по восьмій вас влаштує?

Нюрка витримала солідну паузу, нібито звіряючись із розкладом.

– Влаштує.

Вона першою повісила трубку.

Бичок з’явився хвилина у хвилину. Виглядав ще більш утомленим, ніж минулого разу. Туфлі забув почистити, відзначила Нюрка. Легкий наліт пилу поверх глянцю італійської шкіри відразу впадав у око. І золота шпилька на краватці потьмяніла. Навіть пишні вуса, кольором схожі на пшеничний батон «Нарізний», понуро обвисли.

– Невдачі в бізнесі, Бориславе Олеговичу? Буває. Хочете довідатися причину?

Зрозуміло, хоче. Це в нього на чолі написано.

– Довідайтеся, – тяжкий подих колихнув вуса. – У боргу не залишуся. Тільки без цих штучок. «Алмазний, яхонтовий, позолоти ручку…»

– Ручку будете дружині золотити, – різко, із роздратуванням відповіла Нюрка і з погляду бичка зрозуміла, що знайшла вірний тон. – Сідайте. Час – на вагу золота.

Остання, дуже оригінальна сентенція теж знайшла шлях до серця бичка.

Із шафи з’явилася запечатана колода карт. Розкривши обгортку, Нюрка плавно поводила над колодою руками, відганяючи флюїди-невидимки. На клієнтів це справляло потрібне враження. Потім спритно, однією лівою, перетасувала. Тут головне – не перестаратися. Інакше вийде престидижитатор Акопян, фокусник, а не ворожка. Вона швидко навчилася домагатися потрібного ефекту. Зосереджений погляд, скупі, без зайвого позування рухи пальців і кисті. Важлива робота, а не дешевий трюк. Права рука Нюрки спочивала на різьбленій кулі з кришталю, що іскрилася, легенько її погладжуючи.

Це вона сама придумала.

Куля подобалася усім.

– Ви – король чирвовий, Бориславе Олеговичу, – перст долі вперся в груди клієнта. – А оточують вас…

Розклад був цілком зрозумілий. Король виновий – ворог-недоброзичливець. Винова дама – нічого хорошого, так ще й поруч зі своїм королем. Шістка трефова – марна дорога. Туз виновий при бубновій десятці – сварка. Друге, зовнішнє, коло теж віщувало суцільні неприємності. Тут важливо показати вітрило на обрії, подарувати надію, інакше бичок у петлю полізе… Нюрка Гаврош вдивилася уважніше.

Затята атеїстка, вона ледь не перехрестилася, коли дама чирвова із другого кола чітко підморгнула ворожці, вказуючи поглядом на хрестового валета. Ганна Павлівна самим ганебним чином затулилась рукою і побачила стрілочки. Безліч стрілочок – червоних, чорних, рябеньких, – що з’єднали, карти між собою.

Здивована, злякана, вона ще не зрозуміла, що говорить, а клієнт слухає.

– Бережіться короля винового, Бориславе Олеговичу! Він – ваш партнер по бізнесу. Днями у вас намічається велика угода в іншому місті. Ви поїдете туди дарма. Не бійтеся сварки з виновим королем. Нехай знетямиться, нехай відмовиться від контракту – у підсумку ви виграєте. А удача йде до вас від жирового валета. Постарайтеся не упустити.