Микола Гнатович, сiльський утопiст.

Цицькiн, сiльський детектив.

Кiндрат Омелянович, сiльський учитель.

пiдарас Вєня, сiльський недоумок.

На сценi невеличкий будиночок. Злiва на будиночку напис — «Карасiн», справа напис — «Магазiн». Бiля магазину лежать недбайливо покинутi в пилюку лiсапеди. В невеликому промiжутку мiж написами «Карасiн» i «Магазiн» сидить Микола Гнатович, сiльський утопiст, i пале «Сєвєр». Входить Кiндрат Омелянович, сiльський учитель.

Кiндрат Омелянович. Ви чули, Микола Гнатович, амєрiканскiй авiаносєц взорвался. Много погiбло, но говорят тiка боцман успєл зiскочить, но пальцi на ногах всi геть чисто поодривало.

Микола Гнатович. У нiх развєдка дуже харашо работаєт. Када у нас хто iдьот срать, то онi уже i знают.

Кiндрат Омелянович хмикає.

Микола Гнатович. Хи, а як ви думали!

Обоє замислено мовчать, при чому Микола Гнатович пальцем видовбува з вуха чималий шмат сiрки i з цiкавiстю на нього дивиться. Входить Цицькiн, сiльський детектив. Пiд час розмови Миколи Гнатовича i Кiндрата Омеляновича вiн з насолодою сцяв у холодку i все чув.

Цицькiн (застьобує штани). Та развєдка щас до пизди, шоб ви знали. Щас хто пєрвий нажмьот кнопку, той i буде кашу наябувать.

Микола Гнатович. Колись нiяких кнопок не було, а люди були здоровi i жили сто двадцять лiт.

Цицькiн (застьобує штани i цинiчно спльовує). Ви утопiст, дiду. От вчора Омищенко спiймав в кущах тьолку. Єблась, сука. Так ми її пиздим, а вона каже: «Хлопцi, катаємо в кущi, я там труси покинула.»

Микола Гнатович. Ранiш люди нiколи не умивалися. I їли сало. А захоче помидора чи диню — то так зiрве, навiть i не миє. I от таки в усiх пики були!

Кiндрат Омелянович (тяжко зiтха). Утопiя…

Цицькiн (застьобує штани). Хуйня, дiду: зараз Б-52 пустять — i до пизди те здоров'я.

Микола Гнатович. Колись нiяких Б-52 не було. А Миронiв Грицько випивав пiввiдра самогону, а потiм пиздив бугая кулаками.

Кiндрат Омелянович. А шо потiм було?

Микола Гнатович. Шо було, шо було?! Пiздєц бугаю, шо було.

Цицькiн (застьобує штани). Я єбу…

Микола Гнатович (заводиться). А Василь, Йосипа шуряк?! П'ятдесят разiв бабу єбав. Один раз десять штук так задєлав, вони показилися всi, а їв тiки сало i картоплю.

Цицькiн (застьобує штани). Я тiй тьолцi теж засунув, щоб не мудохатись.

Микола Гнатович (кричить). З отакенними пиками i сто п'ятдесят рокiв жили!!!

Мимо проїзжає на лiсапєдi пiдарас Вєня, сiльський недоумок. Вєня виябується: сидить на багажнiку, а педалi крутить руками.

Цицькiн (кричить до Вєнi). Вєня, катай сюда! Подрочиш — дам десять копiйок.

Вєня. Не наєбеш?

Цицькiн. От менi нема чого робить, всяких пiдарасiв наябувать.

Кiндрат Омелянович. Наябувать непедагогiчно. Макарєнко казав: «Якщо не можеш — то так i скажи, а не наябуй.»

Пiдарас Вєня дрочить. Всi дивляться з виглядом страшенної нудьги, без всякої цiкавостi.

Пiдарас Вєня (до Цицькiна). Давай грошi!

Цицькiн. Залупу тобi, а не грошi! На! (Цицькiн дає пiдарасу Вєнi лузгана.)

Пiдарас Вєня плаче.

Микола Гнатович (мрiйливо). От у Панаса Iванова залупа була як макогон, їй-бо не брешу. Вчетверо бiльша нiж у Вєнi. Як бувало дiстане — то ми всi смiємося. А вiн нам: «Чого смiєтесь, дураки?»

Цицькiн (спльовує). Там не бува такого, дiду, казки це дiдуся Панаса.

Пiдарас Вєня. Казали десять копiйок дасте, а не дали. (плаче).

Кiндрат Омелянович. Макарєнко казав: «Нiколи не треба просити. Просьба зайобує людську гiднiсть. Якщо хочеш щось мать — то терпи, може дадуть. А не дадуть — так i не треба.»

Микола Гнатович. Це не дiдуся Панаса казки, а в старину так люди жили. Омелько Пилипiв на хуй дiжу вiшав i повну тiстом набивав. А пика в його отака була, їй-бо не брешу. А Грицько встромляв в сраку дишло i бiг з ним три километри. А дядько Мирон, вже старий був, а за один раз вiдривав у корови вим'я.

Старий белькоче все тихiше i тихiше. Свiтло на сценi поступово згасає. Написи «Карасiн» i «Магазiн» поступово згасають. Не видно нiчого крiм трьох цигаркових свiтлячкiв.