— Ви берете все надто близько до серця, — поблажливо й грубувато, як дорослий до малої дитини, мовив полковник Пескарт. — Це ще одне ваше лихо. А похоронна міна на вашій фізіономії псує моїм людям настрій. Усміхніться, я ще ніколи не бачив, як ви смієтеся. Ну, сміливіше, капелане! Покажіть, як ви вмієте сміятись, і я вам дам цілий кошик помідорів. — Він почекав якусь мить, потім переможно рєготнув. — От бачите, капелане, я, як завжди, маю рацію. Ви таки не здатні посміятись від душі.

— Так, сер, — сумирно погодився капелан, із помітним зусиллям ковтаючи слину. — Зараз я просто не можу. Я хочу пити.

— То налийте собі, не соромтесь! Відчиніть он ту тумбу й налийте. Підполковник Порк завжди тримає в себе в столі пляшку добрячого віскі. І взагалі вам треба якось заскочити з нами до офіцерського клубу. Це вас трохи розважить. Вам не зашкодило б час од часу добряче гульнути. Сподіваюсь, ви не гордуєте нами тільки тому, що ви — духовна особа?

— О ні, сер, — зніяковіло запевнив його капелан. — Та, власне, я вже кілька вечорів підряд відвідую офіцерський клуб.

— Не забувайте, що ви всього лиш капітан, — провадив далі полковник Пескарт, пропускаючи повз вуха зауваження капелана. — Хоч ви й духовна особа, ви всього лиш капітан.

— Так, сер, я це знаю.

— Тим краще. І ви правильно зробили, що не стали сміятись. Я все одно не дав би вам помідорів. Сьогодні вранці ви вже прихопили в мене один помідор. Так доповів мені капрал Безбог.

— Сьогодні вранці! Але ж даруйте, сер! Ви самі дали його мені!

Полковник Пескарт насторожено скинув головою.

— Хіба ж я кажу, що не давав його вам, га? Я просто кажу, що ви в мене його прихопили. Не розумію, чого ви так переживаєте, якщо певні, що не вкрали його? Я справді вам його дав?

— Так точно, сер. Присягаюсь, що це так.

— Гаразд, гаразд, я повірю вам на слово. Хоча на біса я б мав давати вам той помідор? — Полковник Пескарт звичним рухом переставив скляне прес-пап’є з одного кінця столу на другий і взяв гостро відструганий олівець. — Ну, гаразд, капелане, сподіваюсь, у вас усе, бо в мене тут невідкладна робота. Безліч справ і дуже важливих. Доповісте мені, як тільки капрал Безбог розішле першу дюжину цих листів, і ми тут же зв’яжемося з редакцією «Сатердей Івнінг Пост». — Раптом якась нова блискуча ідея осяйнула його обличчя. — Гей, а що, як ми знову визвемося бомбити Авіньйон? Це значно прискорить усю справу.

— Авіньйон? — серце в капелана завмерло, по шкірі побігли мурашки.

— Авжеж, — із запалом підтвердив полковник. — Чим скоріше в нас будуть якісь втрати, тим скоріше ми доможемося свого. Я особисто волів би потрапити до різдвяного номера. Кажуть, він виходить більшим тиражем.

І тут же, на капеланів жах, полковник схопив трубку й доповів у штаб, що довірений йому авіаполк добровільно зголошується бомбити Авіньйон, а того ж вечора знову заходився виганяти капелана з офіцерського клубу, і п’яний як чіп Йоссар’ян, перевернувши стільця, підвівся на захист приятеля й заніс був уже свою караючу десницю, та зупинив Йоссар’яна лиш оклик Кристі, який голосно вигукнув його ім’я, від чого полковник Пескарт зблід і розважливо кинувся тікати, але по дорозі наступив на ногу генералові Бидлу, а той гидливо відштовхнув його від себе і тут же наказав негайно загнати капелана назад до офіцерського клубу. Все це дуже прикро вразило полковника Пескарта: по-перше, оте кошмарне ім’я Йоссар’ян, що пролунало для нього як погребний передзвін, по-друге, ота розчавлена нога генерала Бидла. І, крім того, він відкрив для себе, що з капеланом пов’язане ще одне величезне лихо: либонь, абсолютно неможливо передбачити, як сприйматиме капелана генерал Бидл кожного наступного разу. Бо полковникові Пескарту на все життя врізався в пам’ять той вечір, коли генерал Бидл уперше вгледів капелана в офіцерському клубі: підвівши свою червону, мов буряк, розпарену, п’яну пику, він зненацька зупинив важкий погляд на капелановій постаті, що самотньо притулилась до стіни, ледь розпізнавана в жовтих клубах сигаретного диму.

— Ну, бий мене сила божа, — прогарчав тоді генерал Бидл, грізно насупивши свої кошлаті сиві брови й заблимавши від подиву. — То часом не капелан? Як вам це подобається — духовна особа у такім місці, посеред банди брудних п’яниць та картярів!

Полковник Пескарт суворо стиснув губи і жваво підвівся.

— Не можу не погодитися з вами, сер, — з готовністю підхопив він, сповнений найщирішого осуду. — Просто не розумію, що діється нині з нашими священиками.

— Вони стають кращими, ось що з ними діється, — ваговито пробурмотів генерал Бидл.

Полковник Пескарт судорожно хапнув повітря, але тут же спритно зманеврував.

— Так точно, сер! Вони стають кращими. Саме це я хотів сказати, сер.

— От у таких місцях капеланові й належить бути! Щоб краще зрозуміти цих п’яничок та картярів і завоювати їхню довіру, він має стирчати тут. Бо як же інакше він примусить їх повірити в бога, хай йому біс!

— Саме це я й мав на увазі, сер, коли наказав капеланові вчащати сюди, — обережно підтвердив полковник Пескарт і, по-свійському обійнявши капелана за плечі, відвів його в куток і впівголоса, але якнайсуворіше наказав йому з’являтися щовечора на вахту в офіцерський клуб і стирчати весь час серед цих п’яничок та картярів, бо тільки так можна зрозуміти їх і завоювати їхню довіру.

Капелан не заперечував і відтоді почав регулярно з’являтись на вахту до офіцерського клубу й стирчав там серед людей, які уникали його товариства, і так було до того вечора, коли біля столу для гри в пінг-понг зчинилася люта бійка, і Вождь Зелений Вуж, ні сіло ні впало, щосили затопив межи очі полковникові Мудасу, так що полковник Мудас заточився й гепнувся задом на підлогу, а генерал Бидл, побачивши це, несподівано зареготав життєрадісним сміхом і реготав доти, поки не угледів капелана, що стояв зовсім поруч і, ошелешений, з болем і жахом дивився на нього. Генерал Бидл умить скам’янів, від його доброго настрою не лишилося й сліду. Якусь хвилину він похмуро поглядав спідлоба на капелана, потім роздратовано повернувся й попрямував до бару, хитаючись, як матрос, на своїх коротких, кривих ногах. За ним дріботів переляканий полковник Пескарт, безпорадно озираючись на всі боки і марно чекаючи допомоги від підполковника Порка.

— Як вам це подобається? — пробурчав генерал Бидл, підійшовши до бару і стиснувши своєю могутньою, волохатою лапою порожню склянку. — Зроду такого не бачив — духовна особа вештається в такому місці, посеред банди брудних п’яниць та картярів!

Полковник Пескарт полегшено зітхнув.

— Так точно, сер, — гордо підхопив він. — Я теж зроду такого не бачив!

— Тоді якого біса ви це терпите?

— Цебто як, сер? — заблимав очима полковник Пескарт.

— Ви гадаєте, вам робить честь, що тут кожного вечора стовбичить ваш капелан? Коли я не прийду, він уже тут!

— Ви маєте цілковиту рацію, сер, — відказав полковник Пескарт. — Це зовсім не робить мені честі. І я цього не потерплю, я зараз же…

— А хіба не ви самі наказали йому сюди вчащати?

— Ні, сер, то йому наказав підполковник Порк. І він понесе за це заслужену кару.

— Коли б він не був капеланом, — буркнув генерал Бидл, — я б звелів вивести його надвір і розстріляти, як собаку!

— А він зовсім не капелан, сер, — послужливо підказав полковник Пескарт.

— Що? Тоді якого ж біса він носить на комірі хреста, коли він не капелан.

— А він не носить на комірі хреста, сер. Він носить срібний листок. Як усі підполковники.

— У вас капелан у чині підполковника? — вирячився на нього генерал Бидл.

— Ні, сер, мій капелан усього лиш капітан.

— Тоді на якого біса він носить на комірі срібний листок, якщо він усього лиш капітан?

— А він не носить на комірі срібного листка, сер. Він носить хрест.

— Геть з очей, вилупку! — сказав нарешті генерал Бидл. — Ато я звелю вивести тебе надвір і розстріляти, як собаку!

— Слухаюсь, сер!