— А хто пере вам білизну?

Капітан заклопотано стулив губи.

— Та я знайшов собі пралю на хуторі, там, при дорозі. Всі мої речі у фургоні. Я забігаю туди раз чи два на тиждень, щоб змінити білизну, взяти чистий носовичок!

— А що ви робитимете, як настане зима?

— Ну, на той час я сподіваюсь повернутись до ескадрильї,— відповів капітан тоном самовпевненого страдника. — Вождь Зелений Вуж пообіцяв привселюдно, що невдовзі помре від запалення легень, і мені просто треба потерпіти, поки настане холод та сльота. — Він спантеличено втупився в капелана. — Невже ви й справді не чули? Там, в ескадрильї, тільки про мене й говорять.

— Я щось не чув, щоб про вас говорили.

— Е ні, бути цього не може! — Капітанові було прикро, але він не хотів втрачати надії.— Так чи інакше, а вже вересень не за горами, отже, чекати залишилось недовго. Якщо хлопці питатимуть про мене, скажіть, що я ще повернуся і славно попрацюю над випуском інформаційних бюлетенів — хай тільки Вождь Зелений Вуж умре від запалення легень. Ви не забудете? Скажіть їм, що тільки-но прийде зима і Вождь Зелений Вуж умре від запалення легень, я повернуся. Добре?

Капелан побожно повторив ці віщі слова, зачарований їх пророчим смислом.

— Ви живете на самих тільки ягодах, траві та корінцях? — запитав він.

— Ні, звичайно, ні,— здивовано відповів капітан. — Я чорним ходом пробираюсь до їдальні й обідаю на кухні. Майло дає мені сендвічі й молоко.

— А що ви робите, коли йде дощ?

— Мокну, — щиро признався капітан.

— А де ви спите?

Капітан умить весь зіщулився й позадкував.

— Ага, ви теж! — не своїм голосом крикнув він.

— Та ні! — вигукнув капелан. — Клянуся, що ні!

— Ви теж хочете перерізати мені горлянку!.. — стояв на своєму капітан.

— Даю вам слово, — почав умовляти його капелан, Та було вже пізно: той кошлатий, але якийсь наче свійський привид уже зник. Він так вправно розчинився серед буйної, пістрявої мозаїки листя, світла та тіней, що капелан навіть засумнівався, чи бачив його взагалі. Навколо відбувалося стільки неймовірних подій, що важко було сказати, в які з них варто вірити, а в які ні. Йому кортіло якнайшвидше розпитати людей про цього лісового божевільця, з’ясувати, чи капітан Флюм насправді існував. Але тут він з великою неохотою пригадав, що передусім доведеться ублажати капрала Безбога, щоб той не думав, що капелан йому зовсім не довіряє. Він понуро чвалав звивистою стежкою, мало не помираючи від спраги, і насилу переставляв ноги. При згадці про капрала Безбога його почало гризти сумління, і капелан молив бога, щоб капрал десь пішов, коли він повернеться до свого намету: тоді він зможе спокійненько роздягтися, вмитися, освіжити руки, плечі, груди, напитися води, спокійно полежати і, можливо, навіть трошки здрімнути. Але на нього чекало нове розчарування і новий удар. У своєму наметі капелан уздрів капрала Безбога, який став уже сержантом Безбогом; він сидів, знявши сорочку, в капелановім кріслі й капелановою голкою пришивав до рукава сержантські лички. Капрала Безбога підвищив у сержанти полковник Пескарт. Він негайно вимагав капелана до себе у справі листів.

— О ні, тільки не це! — простогнав капелан і, мов підтятий, повалився на ліжко. В його нагрітій фляжці не було ані краплі, але він був такий приголомшений, що не згадав навіть про лістерівський мішок^[39] з водою, що висів у холодку поміж наметами. — Я не вірю! Не вірю, щоб хтось міг усерйоз повірити, ніби я підроблював підпис Вашінгтона Ірвінга.

— Не про ті листи мова, — підказав капрал Безбог, безперечно задоволений капелановою скрутою. — Він хоче обговорити з вами проблему листів до родичів загиблих та поранених.

— Листів до родичів? — ошелешено перепитав капелан.

— Саме так, — утішався капрал Безбог. — Ой, як вам влетить за те, що ви заборонили мені їх розсилати! Ви б тільки бачили, як він зрадів, коли я сказав йому, що на цих листах може стояти його підпис! Саме за це він мене й підвищив. Тепер він цілком певний, що потрапить до «Сатердей Івнінг Пост».

У капелановій голові все пішло обертом.

— А як він взагалі дізнався про ці листи?

— Я пішов до нього й доповів.

— Що?! — заверещав капелан, зриваючись на ноги у приступі гніву, зовсім йому невластивого. — Ви хочете сказати, що справді звернулись до полковника через мою голову, навіть не спитавшись дозволу?

— Саме так, капелане, — із зухвалою посмішкою, зневажливо відповів капрал Безбог. Він не приховував радості.— І по-дружньому раджу — викиньте з голови всякі спроби нашкодити мені.— Він реготнув тихенько, але злісно, із викликом. — Полковник Пескарт не дозволить вам зводити зі мною рахунки за те, що я подав йому цю ідею. І знаєте що, капелане? — аж прицмокнув капрал Безбог, перекусивши капеланову чорну нитку і надягаючи сорочку. — Цей клятий йолоп справді вважає, що моя пропозиція геніальна!

— Авжеж, бо нарешті я маю шанс потрапити до «Сатердей Івнінг Пост», — з усміхом похвалився полковник Пескарт, бадьоро походжаючи по своєму кабінету й даючи капеланові добрячого шпету. — Вам просто бракує кебети, щоб оцінити цю пропозицію. Це ваше щастя, капелане, що у вас є такий підручний, як капрал Безбог. Сподіваюся, вам стане кебети, щоб оцінити хоча б це!

— Сержант Безбог, — мимоволі поправив його капелан, а схаменувся запізно, бо полковник Пескарт уже люто вирячився на нього.

— Я й кажу «сержант Безбог»! — вигукнув він. — Завжди ви лізете поправляти інших і ніколи не чуєте, що вам кажуть! Чи ви хочете проходити все життя в капітанах, га?

— Що, сер?

— Та вам доведеться лише мріяти все життя про якесь підвищення, якщо не перестанете поводитися так по-ідіотськи! Капрал Безбог правильно каже, що від самого різдва Христового, за всі ці тисяча дев’ятсот сорок чотири роки, у вашого брата не було жодної свіжої ідеї! Хвацький хлопчина цей капрал Безбог, я цілком із ним згодний. Ну, гаразд, тепер усе буде інакше. — Полковник Пескарт із рішучим виглядом сів до столу і став швидко гортати свій блокнот, шукаючи чисту сторінку. Потім кілька разів тицьнув у неї пальцем.

— Так-от, — сказав він, я хочу, щоб, починаючи із завтрашнього дня, ви з капралом Безбогом писали листи співчуття всім близьким родичам убитих, поранених чи взятих у полон воїнів нашого полку. Наказую, щоб це були щирі, зворушливі листи. Щоб у кожному з них було якнайбільше особистих подробиць, тобто щоб не виникало жодного сумніву, що кожне ваше слово лине з глибини мого серця. Вам усе ясно?

Капелан мимоволі ступив уперед — він не міг погодитися.

— Але ж це неможливо, сер! — бовкнув він. — Ми ж не так добре знаємо наших людей!

— Не має значення! — відрізав полковник Пескарт, а тоді враз примирливо посміхнувся. — Капрал Безбог приніс мені проект листа, де в принципі все передбачено. От послухайте: «Шановна місіс, містер, міс або шановні містер та місіс!» І далі: «Неможливо переказати словами те глибоке особисте горе, яке я пережив, коли ваш чоловік, син, батько або брат був убитий, поранений або пропав безвісти в бою». І таке інше. Мені особливо подобається вступна фраза: вона чудово передає мої особисті почуття. До речі, якщо у вас до цього не лежить душа, то все можна доручити капралові Безбогу. — Полковник Пескарт витяг свого довгого, інкрустованого слоновою кісткою та оніксом мундштука і заходився обіруч згинати й розгинати його, немов пужално. — Це ще одне ваше лихо, капелане. Капрал Безбог недарма каже, що ви не вмієте працювати з людьми. Він твердить, що вам також бракує ініціативи. Мені, сподіваюсь, ви не станете заперечувати, га?

— О ні, сер, — похитав головою капелан. Він відчував себе страшенним нікчемою — і тому, що не вмів працювати з людьми, і тому, що бракувало йому ініціативи, і тому, що справді кортіло заперечити полковникові. В голові в нього все пішло шкереберть. На стенді за вікном стріляли по летючих тарілках, і кожен новий постріл примушував його здригатися: він ніяк не міг звикнути до стрілянини. З усіх боків його оточували кошики з помідорами-сливками, і він був майже переконаний, що колись давно вже стояв у кабінеті полковника Пескарта з якогось подібного приводу і його так само оточували з усіх боків кошики з помідорами-сливками. Знову déjà vu! І сцена й декорації здавались напрочуд знайомими, але спогад цей наче линув із сивої давнини. Він стояв перед полковником у брудному дранті і смертельно боявся, що від нього тхне.