— І де я тебе тільки не шукав! — задерши голову, з докором гукнув Майло до Йоссар’яна.

— Треба було шукати мене на цім дереві,— одказав Йоссар’ян. — Я сиджу тут від самого ранку.

— Ти краще злазь і скуштуй ось цієї штуки. Я хочу знати, як воно на твій смак. Це для мене дуже важливо.

Йоссар’ян заперечливо похитав головою. Він примостився, голий, на нижній гілці, тримаючись обіруч за гілляку над головою, і цього йому було досить. Майлові не лишалось нічого іншого, як ізнехотя обхопити руками стовбур і дертися вгору. Він ліз незграбно, гучно сопів та кректав з натуги. Коли Майло врешті піднявся настільки, щоб перекинути ногу через гілку й перевести подих, вигляд він мав такий, наче його добряче пожувала корова. Кашкет перекрутився, з’їхав на потилицю і, певно, злетів би зовсім, якби Майло вчасно не схопив його за козирок. Краплі поту тремтіли прозорими перлинками на його рудих вусиках, а під очима наче надимались каламутні пухирці. Йоссар’ян збайдужіло позирав на нього. Майло боязко осідлав гілляку і, знайшовши рівновагу, сів і повернувся обличчям до Йоссар’яна. Потім видобув щось із кишені, розгорнув цигарковий папір і простяг Йоссар’янові темно-коричневу, м’яку на дотик кульку.

— Будь ласка, скуштуй і скажи, яке воно на смак. Я хочу подати це на обід.

— А що це таке? — запитав Йоссар’ян, вгризаючись у кульку зубами.

— Зефір «Бавовна в шоколаді», — пояснив Майло.

Йоссар’ян поперхнувся й виплюнув усе, що було в роті, прямо Майлові межи очі.

— Щоб ти подавився цим своїм лайном! — люто загорлав він. — Господи, ну і псих! Хоч би насіння повиймав!

— А ти скуштуй, як слід! — благав Майло. — Я не вірю, що його не можна їсти. Невже погане?

— Гірше нікуди, — запевнив його Йоссар’ян.

— А мені потрібно, щоб людей годували цим у їдальнях.

— Людям ця погань не полізе в горлянку.

— Ще й як полізе! — по-диктаторськи прорік Майло і ледве не скрутив собі в’язи, бо випустив з рук гілку, коли спробував був пригрозити вередуну владним перстом.

— Лізь до мене, — порадив йому Йоссар’ян. — Тут зручніше і краще видно.

Ухопившись обіруч за гілку над головою, Майло почав неквапом, з великим острахом підсовуватись до Йоссар’яна. Обличчя його зморщилося і немов здерев’яніло від напруги. Він відчув себе у безпеці і з полегшенням перевів погляд, тільки коли опинився нарешті поруч із Йоссар’яном.

— Чудове деревце, — любовно погладивши долонею грубу кору, голосом удоволеного господаря заявив він.

— Це древо життя, — поворушивши пальцями ніг, відказав йому Йоссар’ян. — А заразом — древо пізнання добра і зла.

Майло пильніше придивився до кори й листя своїми зизуватими очима.

— Та ні,— заперечив він. — Це звичайний каштан. Нас не обдуриш. Ми частенько торгуємо каштанами.

— Тоді тобі видніше.

Деякий час вони сиділи мовчки, тримаючись руками за гілку над головою, і гойдали в повітрі ногами: один зовсім голий, якщо не брати до уваги сандалів на рубчастій каучуковій підошві, другий — навпаки, затягнутий у тісну оливково-сіру шерстяну форму, з туго пов’язаною краваткою на шиї. Майло скоса оглянув Йоссар’яна і, трохи повагавшись, заговорив знову:

— Я хочу в тебе щось запитати, — соромливо мовив він. — От ти другий день ходиш голяка… Мені, власне, байдуже, та все одно цікаво: чому ти не надягаєш форми?

— Не хочу.

— Ясно, ясно, — часто і швидко, немов той горобець, що клює зерно, закивав головою Майло, все ще нічого не розуміючи. — Я цілком тебе розумію. Я чув краєм вуха, як Везунбі та капітан Гадд говорили, що ти… того, от я й вирішив перевірити. — Він знову чемно зам’явся, виважуючи наступне питання. — То що — ти й не збираєшся її одягати?

— Думаю, що ні.

Майло енергійно кивнув на знак того, що й зараз йому все ясно, і замовк, зачудовано розмірковуючи над дивацтвом Йоссар’яна. Якась чорнокрила пташка з червоним чубком прудко майнула під ними і зникла в чагарях, залишивши там легенький хвилястий слід. Йоссар’ян та Майло сиділи, немов у альтанці, затіненій багатьма спадистими рядами ажурної зелені й оточеній іншими каштанами впереміш зі сріблястою ялиною. Сонце стояло просто над їхніми головами, посеред безмежного сапфірно-блакитного неба, облямованого ближче до обрію низкою пухких, непорочно білих хмарин. Навколо в сонному повітрі застигли свіжі, ніжно-зелені листочки, що кидали на землю вигадливе мереживо тіней. Усюди панували мир та благодать, аж раптом Майло зненацька випростався і, глухо зойкнувши, замахав рукою на невеличкий цвинтар.

— Дивися! — стурбовано вигукнув він. — Дивися! Когось ховають. Хіба ні?

— Ховають того хлопчину, якого вбили над Авіньйоном у моєму літаку, — поволі, рівним голосом одказав Йоссар’ян. — Його прізвище Снігген.

— Що ти кажеш, із ним зробили? — майже беззвучним від благоговійного страху голосом перепитав Майло..

— Вбили.

— Який жах, — зітхнув Майло, і на його великі карі очі навернулись дві сльозинки. — Бідний хлопчина. Ні, це справді жахливо. — Він щосили прикусив свою тремтячу нижню губу, а коли заговорив знову, голос його бринів од хвилювання. — Але ще жахливіше буде, якщо їдальні відмовляться купити в мене бавовну. Що з ними діється, Йоссар’яне?! Невже вони не розуміють, як це згубно для нашого синдикату? Невже забули, що всі вони пайщики?

— Небіжчик із мого намету теж був пайщиком? — глузливо запитав Йоссар’ян.

— Авжеж, — недбало запевнив Майло. — У нашій ескадрильї всі — пайщики.

— Його вбили ще до того, як записали до ескадрильї.

— Доки ти будеш колоти мені очі тим небіжчиком з твого намету? — заскиглив кудись убік Майло, скорчивши тужливу гримасу. — Кажу ж я тобі: нема моєї вини, що його вбили. А винний я лише в тому, що не зміг проминути такого рідкісного шансу: одним махом прибрати до рук увесь світовий ринок єгипетської бавовни! З цього все й почалося… Хіба ж я міг передбачити, що може трапитися той пересит?! Та я навіть і гадки не мав, що на той час ринок був пересичений бавовною. Як хочеш знати, то людині не те що часто випадає шанс заволодіти світовим ринком, і я був би зовсім дурний, коли б не скористався з такого шансу! — Майло мало не застогнав, побачивши, як шестеро військових витягли з санітарної машини просту соснову труну й обережно поклали її на землю поруч із роззявленою пащею щойно виритої могили. — А тепер я не знаю, як збути товару бодай на один цент… — затужив він.

Йоссар’яна не зворушувало бундючне таїнство погребної церемонії, так само як і трагізм непоправних Майлових утрат. Приглушений відстанню голос капелана долинав до нього ледь чутним невиразним бурмотінням, схожим на монотонне дзюрчання води. Йоссар’ян упізнав майора Майора — це ж його довготелеса постать відчужено бовваніла понад юрмою, а ще йому здавалося, ніби він розгледів майора Денбі — той весь час утирав носовичком мокре чоло. Від тої сутички з генералом Бидлом майора невпинно трясло. Навколо трійки офіцерів дугою вишикувались рядові, нерухомі, мов колоди. А поруч із могилою, зіпершись на заступи, з байдужим виглядом перепочивали четверо гробарів у смугастих робах; перед ними здіймалася страшна, недоладна купа пухкої мідно-червоної землі. Йоссар’ян бачив, як капелан побожно звів погляд до неба — у бік Йоссар’яна, скорботним жестом торкнувся очей, тоді знову пильно придивився до Йоссар’яна і нарешті опустив голову. Це, мабуть, становило найурочистіший момент усієї погребної відправи. Четверо в робах підняли труну і на пасах спустили в могилу. Майла смикнуло, мов у конвульсіях.

— Ні, я більше не можу! — зойкнув він, відвертаючи скривлене гримасою болю обличчя. — Не можу сидіти тут і дивитись на чийсь похорон, коли поруч гине мій синдикат. — Він скреготнув зубами і затрусив головою: несила було терпіти далі горе й пекучу образу. — Коли б наші їдальні були справжніми патріотами свого синдикату, то купували б мою бавовну, поки не луснули, а, луснувши, купували б іще більше, аж поки не луснули б знову! Вони спалили б на вогні всі свої спідні сорочки й підштанки, а заразом і літню форму, але створили б мені більший попит! А вони навіть і пальцем не ворухнуть! Йоссар’яне, будь другом, на, доїж цю бавовну в шоколаді. Можливо, зараз вона тобі смакуватиме.