Завзято працюючи кулаками та ліктями, полковник Пескарт продерся крізь здичавілу, ошалілу юрму й нарешті вискочив з клубу. Він глянув угору і скам’янів од подиву й жаху. Просто над його головою, мало не зачіпаючи верхівки квітучих дерев, по-хазяйськи неквапливо сунули Майлові літаки; їхні підкрилки були опущені, бомбові люки відчинені навстіж. Сліпучі посадочні фари зловісно блимали, немов очі якихось лютих, страхітливих і таємничих жуків. Зроду він не бачив нічого моторошнішого. З глухим розпачливим зойком полковник Пескарт стрімголов кинувся до свого джипа. Він увімкнув тремтячою рукою запалювання, намацав ногою педаль і, ковтаючи ридання, щодуху помчав до аеродрому. Він ледве втримував кермо в пухких, побілілих од зусилля ручиськах, бо машина мчала з шаленою швидкістю і підскакувала на кожній вибоїні. Його великий палець майже не відривався від клаксона, і все одно він мало не розбився на смерть, коли довелося рвучко — аж душа захолола від дикого писку шин — звернути вбік, бо інакше джип урізався б у гурт ошалілих, напівголих чоловіків, що, ввібгавши голови в плечі й затуливши скроні руками, як щитками, тікали в напрямку гір. Обабіч дороги палахкотіли жовті, оранжеві, червоні вогнища. Горіли дерева й намети, а Майлові літаки все кружляли й кружляли над базою, не зачиняючи бомбових люків і заливаючи все довкола мерехтливим світлом посадочних фар.
Домчавши до контрольно-диспетчерського пункту, полковник Пескарт так різко натиснув на гальма, що ледве не перевернув догори дригом свій джип, і, ще на ходу вискочивши з машини, рвонув сходами нагору, де біля пульту управління поралися троє чоловіків. Двох із них він одним рухом розкидав у різні боки, мов більярдні кулі, і допався до нікельованого мікрофона. Очі в нього дико палали, м’ясисте обличчя скорчило судомою. Полковник Пескарт мертвою хваткою вчепився в мікрофон і істерично загорлав на весь голос:
— Майло, сучий, сину! Ти що, сказився? Що ти робиш, трясця тобі в печінку!! Приземляйся! Негайно приземляйся!
— Слухайте, може б, ви перестали горлати, — відказав Майло, який стояв поруч у диспетчерській, теж із мікрофоном у руці. Я — тут. — І, докірливо глянувши на полковника Пескарта, повернувся до роботи. — Чудово, хлопці, чудово, — майже проспівав він у мікрофон. — Але один склад ще цілий. Так не годиться, Первісе. Тобі давно вже слід би засвоїти, що я не люблю халтури. Тож негайно повертайся і заходь ізнову. Тільки акуратно, акуратно, не квапся. Хто спішить, той людей смішить, Первісе. Скільки я можу тобі це повторювати? Хто спішить — той людей смішить.
— Майло, це я, Елвін Браун, — заскреготів зненацька під стелею гучномовець загального зв’язку. — Я вже відбомбився. Що далі? Що робити далі?
— Атакуй кулеметним вогнем на бриючому, — наказав Майло.
— Кулеметним на бриючому? — недовірливо перепитав Елвін Браун.
— Нічого не вдієш, друже. Контракт є контракт, — скрушно видихнув у мікрофон Майло.
— Ну, тоді я заходжу на ціль, — погодився Елвін Браун.
На цей раз Майло таки переборщив. Бомбардування власної бази, її майна та особового складу — такого не міг би перетравити навіть найфлегматичніший спостерігач. Здавалося, Майлові прийшов кінець. На острів для розслідування ринули рої високопоставлених урядовців. Газети люто таврували Майла в статтях під кричущими заголовками, конгресмени стрясали повітря громовими викриттями, вимагаючи для Майла показової кари за безпрецедентну жорстокість. Створювались войовничі об’єднання солдатських матерів, які офіційно жадали помсти. На захист Майла не пролунав жодний голос. Усі чесні патріоти не приховували свого благородного обурення, тож Майло був по вуха в лайні, аж поки не відкрив свій гросбух і не показав народові, який величезний зиск дала йому та операція. Цих коштів було досить, щоб не тільки з лихвою відшкодувати урядові всі втрати у живій силі та техніці, але й далі скуповувати єгипетську бавовну! Кожен, ясна річ, мав свою частку прибутку. А найчудовіше в усій справі було те, що уряд і не потребував якогось там одшкодування.
— Демократія — це самоврядування народу, — пояснював Майло. — А хіба народ це не ми з вами, га? То чого б ми мали віддавати наші кровні гроші чужому дядькові — ми цілком спроможні обійтись без посередників! Чесно кажучи, я за те, щоб уряд взагалі не втручався в війну і полишив її ведення приватним підприємцям. Будь-яке відшкодування урядові тих втрат, які ми собі завдали, неминуче призвело б лиш до закручування урядових гайок, тобто до знеохочення тих, хто теж хотів би заробити на бомбардуванні власних військових баз. Так можна лише вбити здоровий дух приватної ініціативи.
Майло, безперечно, мав рацію, і це незабаром визнали всі, крім, може, кількох запеклих невдах, подібних до Дока Дайліка, який весь час супився, бурмотів сварливо всілякі образливі слова щодо моральності всієї оборудки, аж поки Майло не власкавив і його, подарувавши від імені синдикату складаний алюмінієвий стільчик, якого Док Дайлік міг легко розкласти й винести з намету, тільки-но туди заходив Вождь Зелений Вуж, та скласти і внести назад до намету, тільки-но Вождь Зелений Вуж звідти виходив. Док Дайлік геть збився з плигу під час Майнового бомбардування: замість того, щоб і собі бігти до сховища, він залишився просто неба й заходився виконувати свої лікарські обов’язки. Мов та хитра невловима ящірка, він переповзав під зливою осколків, куль та запалювальних бомб від пораненого до пораненого, закручував джгути, накладав лубки, вприскував морфій та посипав рани сульфідином, — і все це — без жодного зайвого слова, зате з виразом скорботи на потемнілому лиці, так немов у кожній жевріючій рані вбачав передвістя свого власного скону. Він працював, не покладаючи рук, усю ніч, а над ранок, геть знесилений, раптом схопив нежить і мерщій дременув до медчастини, щоб там Гас із Весом зміряли йому температуру, наклали гірчичники та дали інгалятор.
Тієї ночі, допомагаючи всім стражденним, Док Дайлік знову відчув у собі той самий чорний, глибокий, всепоглинаючий душевний смуток, який уперше прийшов до нього в день нальоту на Авіньйон, коли, повернувшись на аеродром у стані страшного потрясіння, Йоссар’ян спускався літаковим трапом голий, з розмазаною по ступнях, колінах та руках Сніггеновою плоттю. Закривавленим великим пальцем він безмовно показав через плече позад себе, де в літаку замерзав на долівці смертельно поранений молодий стрілець-радист, а поруч лежав ще молодший хвостовий стрілець, який тільки вряди-годи розплющував очі і, побачивши конаючого Сніггена, непритомнів ізнов. Коли Сніггена винесли з літака й поклали на ношах до санітарної машини, Док Дайлік ледь не з ніжністю накинув на плечі Йоссар’янові ковдру й повів його до свого джипа. З другого боку Йоссар’яна підхопив Макпростак, і всі троє мовчки від’їхали до санчастини, де Макпростак із Доком Дайліком завели Йоссар’яна до намету, посадовили на табурет і мокрими тампонами змили з нього Сніггенову плоть. Док Дайлік дав йому таблетку і зробив укол, після чого Йоссар’ян проспав дванадцять годин підряд. Щойно Йоссар’ян прокинувся і прийшов до Дока Дайліка, той дав йому ще одну таблетку і зробив ще один укол, після чого Йоссар’ян проспав іще дванадцять годин, тоді знову прокинувся і знову прийшов до Дока Дайліка, і той знову налагодився дати йому таблетку та зробити укол.
— Довго ти ще будеш мене колоти й годувати цією поганню? — запитав Йоссар’ян.
— Поки ти не відчуєш себе краще.
— Я й так добре себе почуваю.
— Тоді чому ти не вдягнешся? — Вузеньке засмагле чоло Дока Дайліка зморщилось від подиву. — Чому ходиш по базі голяка?
— Я поклав собі більш ніколи не вдягати форми.
— Ти певен, що справді почуваєш себе добре? — вислухавши пояснення, запитав Док Дайлік і поклав шприц.
— Я себе чудово почуваю. Тільки трохи отупів од тих твоїх таблеток та уколів.
Йоссар’ян ходив так, у чому мати народила, весь той день. А опівдні наступного дня, коли Майло, обнишпоривши весь острів, нарешті знайшов його, Йоссар’ян сидів — знову-таки голий — верхи на гілці дерева неподалік від невеличкого мальовничого військового цвинтаря, де саме ховали Сніггена. Майло був одягнений у своє повсякденне робоче вбрання — в оливково-сірі штани, свіжу оливково-сіру сорочку з лискучими відзнаками молодшого лейтенанта на комірі, на грудях краватка, на голові — парадний кашкет із твердим шкіряним козирком.
