Побачивши, що вони опинилися у справжньому царстві безсоромної, томливої й пишної плоті, Голодний Джо раптом почав знемагати на смерть. Він непорушно застиг, немов громом прибитий, посеред салону, до якого без кінця впорхували й невимушено вмощувалися все нові й нові дівулі. Зненацька Джо пронизливо вереснув і, як тигр, стрибонув до дверей, збираючись негайно бігти до квартири нижніх чинів по фотоапарат, але враз укляк на бігу й вереснув іще дужче: в нього душа похолола від жахного передчуття, що весь цей прекрасний, розкішний, сліпучий поганський рай буде втрачений безповоротно, варто бодай на мить відірватися від нього очима. Він зупинився в дверях, щось бурмочучи собі під ніс, і кожна жилка на обличчі й на шиї в нього шалено пульсувала від нестримного натиску крові.

Дідисько споглядав цю картину переможно й весело. Він сидів у своїм заяложенім кріслі, неначе велелюбний сатана на троні, а ноги свої, довгі й худі, загорнув у крадену ковдру з биркою «Армія США». Він весь час підхихикував, розумні запалі очиці блищали масною, цинічною втіхою. Старий був напідпитку. Кристі якось одразу ощирився душею на цього старого нечестивця, вкрай розбещеного, геть не знайомого з таким високим поняттям, як патріотизм. За віком цей осоружний стариган був, певно, не молодший від Кристієвого батька, тож іще обурливіше було для Кристі слухати всякі капості, які бовкав старий про Америку.

— Америка програє війну, — говорив старий. — А Італія її виграє.

— Америка — найдужча й найбагатша країна у світі,— гаряче і з неабияким почуттям гідності нагадав йому Кристі.— А американський солдат — найхоробріший у світі!

— Цілком вірно, — охоче погодився дідисько і тут же додав, не без глузливої втіхи: — Зате Італія, навпаки, одна з найслабкіших і найубогіших країн. А наш італійський солдат найбоягузливіший у світі, Саме тому наша Італія блискуче перемагає у цій війні, тоді як ваша Америка зазнає поразки за поразкою.

Кристі здивовано реготнув, але відразу ж засоромився, що дозволив собі таку кричущу нечемність, і навіть почервонів.

— Даруйте, я не хотів вас образити, — простодушно мовив він і вже шанобливо-поблажливим тоном провадив далі: — Дозволю собі нагадати вам, що ще зовсім недавно ваша Італія була окупована німцями, а тепер її окупували ми. Це і є, скажете ви, блискуча ваша перемога?

— Авжеж, мій юний друже, авжеж! — весело вигукнув старий. — Німців женуть звідси у три вирви, а ми як були тут, так і залишаємось. За рік-два підете звідси й ви, а ми знову тут залишимось. Як бачите, Італія і справді країна немічна та вбога, але саме тому ми непереможні! Італійські солдати більше не гинуть на полі бою. Це роблять за них американці й німці. Хіба то не блискуча перемога?! Так, я цілком певний, що Італія переживе теперішню війну й існуватиме ще довго-довго після того, як згине ваша хвалена Америка.

Кристі не вірив своїм вухам. Він іще зроду не чував такого жахливого блюзнірства. Боже, що діється і куди тільки дивиться служба безпеки? Чому агенти не з’явилися відразу, щоб схопити цього віроломного старигана й кинути його за грати?!

— Америка не згине ніколи! — патетично вигукнув він.

— Так уже й ніколи! — тихенько під’юджував старий.

— Ну… — затнувся Кристі.

Стариган добродушно засміявся і, розтягуючи насолоду й готуючи ще дошкульніші шпильки, лагідно замуркотів:

— Римська імперія була й згинула, Візантійська імперія була і згинула, Персидська й Іспанська — теж. Всі великі держави неминуче гинуть, рано чи пізно. А чим ваша краща? І скільки, ви думаєте, вона ще протягне? Довіку? Не забувайте, мій друже, що й сама земна куля загине від вибуху Сонця за якихось там двадцять п’ять мільйонів років абощо.

— Ну, знаєте, довіку — це надто довгий строк! — знервовано засовався на стільці Кристі.

— Мільйон років? — з глумливим запалом насідав на нього в’їдливий стариган. — Півмільйона? Жаби, наприклад, існують на землі вже п’ятсот мільйонів років. А ви можете гарантувати, що ваша Америка — з усією її силою й багатством, з її найхоробрішими в світі солдатами, з її найвищим у світі рівнем життя проіснує стільки, ж звичайні жаби?

Кристі вже аж поривало затопити в цю лукаву пащеку! Він із тугою озирався довкола, немов збирався гукати когось, хто б допоміг оборонити майбутнє любої батьківщини від огидних нападок з боку підступного, нечестивого наклепника. Та, на його біду, Йоссар’ян з Данбаром були аж надто зайняті оргією, яка в них точилася в дальньому кутку салону біля столика з доброю півдюжиною пляшок червоного вина та цілим виводком грайливих вакханок, а Голодний Джо вже давно пірнув в один із таємничих коридорів, штовхаючи поперед себе, немов новий султан, стільки тілистих повій, скільки могли загребти його кощаві руки, мелькаючи в повітрі, як крила вітряка, в безнадійній спробі увібгати весь той гарем до одного ліжка.

Кристі з гіркотою відчув, що лишився ні в сих ні в тих. Його краля незграбно розляглася на пружинистому дивані з виразом смертельної нудьги. Через таку її цілковиту байдужість до нього хлопець зовсім занепав духом. Його знову навідав той яскравий, солодкий і болючий спогад: точнісінько так само мляво і сонно поглянула вона на нього уперше в повному-повнісінькому, задимленому притоні для нижчих чинів, де рядові різалися в очко, — поглянула, позіхнула й відвернулася. Її розслаблені вуста трохи розкрилися — щось на зразок великої літери О, і одному богові відомо, куди втопила вона з такою телячою апатією свій осклілий, затуманений погляд.

Стариган спокійно чекав і всміхався, проймаючи Кристі зневажливими і водночас наче співчутливими очицями. Метка, гнучка блондинка з довгими стрункими ногами й медового кольору шкірою зручно вмостилась на бильці дідового крісла й почала повільно, звабливо пестити його сухе й бліде, як у трупа, порочне обличчя. Кристі аж пересмикнуло від такого обурливого, мерзенного, протиприродного неподобства. Він відвернувся сумовито і спитав себе, чому досі ще не забрав свою кохану й не пішов з нею спати.

Це просто дивовижно, але Кристі чомусь ловив себе на думці, що той ниций, похітливий, немитий дідисько, для якого на світі немає нічого святого, нагадує йому рідного батька, бо являє собою цілковиту з ним протилежність. Кристіїв батько — то пристойний сивоголовий джентльмен, завжди бездоганно вдягнений; цей же дідуган — то останнє закаляне ледащо. Кристіїв батько — розважливий, тверезий, високоморальний сім’янин; цей дід — легковажний гріховодник. Кристіїв батько — стримана, добре вихована людина; цей дідуган — одверте хамло. Кристіїв батько вірив у честь та справедливість і знав відповіді на всі запитання; цей дідисько не вірив ні в бога, ні в чорта і вмів лиш піддавати все сумнівам. У Кристієвого батька були благородні сиві вуса; у цього старого вусів не було зовсім. Кристіїв батько, як і батьки всіх Кристієвих знайомих, був особою достойною, мудрою і викликав до себе шану; до цього ж дідугана можна було відчувати лише огиду, і Кристі знову кинувся в суперечку з ним, сповнений рішучості-заперечити всю ту безглузду логіку й підлі інсинуації такими нещадними й блискучими, невідпорними аргументами, що його млява, флегматична краля просто ахне від щирого захвату і вже довіку пишатиметься ним!

— Ну, щиро кажучи, я не знаю точно, скільки саме років проіснує Америка, — відважно провадив він. — Я гадаю так: оскільки весь світ має рано чи пізно згинути, то й Америка не вічна. Та одне я знаю цілком точно. Це те, що моя батьківщина виживе в цій війні і буде благоденствувати ще довго, дуже довго!

— Скільки ж саме? — дражнив його старий блюзнір в якомусь екстазі зловтішності.— Невже довше від жаб?

— В усякому разі, довше, ніж ми з вами, — навмання бовкнув Кристі.

— Тільки й того? Це не так уже й багато, особливо, якщо зважити на вашу безстрашність та наївність і на мій дуже, дуже похилий вік.

— А скільки ж вам років? — несподівано для себе поцікавився Кристі, не в силі побороти незрозумілі чари цього дивного старигана.

— Сто сім! — прокахикав дідок і весело реготнув, помітивши, яка досада взяла Кристі.— Бачу, ви й тут мені не вірите?