У Каїрі для Йоссар’яна й Вессла нарешті знайшовся номер у готелі з м’якими постелями, збитими пуховими подушками й чистими накрохмаленими простирадлами. Була там і шафа з вішалками для одягу і навіть ванна. Йоссар’ян з Вессл ом досхочу напарили свої напівпротухлі, змучені тіла і, подавшись разом з Майлом поїсти, дістали на вечерю філе «міньйон» та цілком пристойний коктейль у чудовому ресторані, де у вестибюлі стояв біржовий телетайп. Коли Майло запитав у метрдотеля, що то за машина, телетайп саме вистукував біржовий курс бавовни. Майло до того й гадки не мав, що на світі існують такі чудові апарати.
— Справді? — заволав він, ледве метрдотель закінчив свої пояснення. — І як іде зараз єгипетська бавовна?
Метрдотель назвав йому цифру, і Майло закупив увесь урожай.
Та Йоссар’яна налякали не стільки закупки єгипетської бавовни, як в’язки недозрілих червоних бананів, що їх Майло вздрів на місцевому ринку, коли вони вибрались до міста. І його побоювання виявились недаремними: одразу ж по півночі, коли Йоссар’ян спав непробудним сном, Майло таки розштовхав його й сунув під самий ніс напівочищений банан. Болісне ридання перехопило Йоссар’янові подих.
— Ану скуштуй, — звелів Майло, тицяючи банан йому в обличчя, спотворене невимовною мукою.
— Відчепись, падлюко! — простогнав Йоссар’ян. — Дай мені хоч трохи поспати.
— Ти тільки скуштуй, які вони на смак, — наполягав Майло. — І не кажи Весслу, що я частував тебе безплатно. З нього я злупив два піастри.
Йоссар’ян слухняно зжував банан і, сказавши, що він смачний, заплющив очі, та Майло знову розштовхав його й наказав якнайшвидше одягатися, щоб негайно летіти на П’яносу.
— Зараз ви з Весслом завантажите літак, — пояснив він. — Тільки будьте обережні. Мені сказали, що в тих в’язках можуть бути отруйні павуки.
— Слухай, Майло, невже не можна дочекати до ранку? — заволав Йоссар’ян. — Треба ж мені хоч трохи поспати!
— Вони дозрівають просто на очах, — озвався Майло. — Нам не можна гаяти ні хвилини. Подумай, як зрадіють твої однополчани, коли ми привеземо їм свіжі банани!
Та однополчани так і не побачили бананів, тому що їх можна було із зиском збути на ринках Стамбула, а в Бейруті майже задарма йшов кмин, насіння якого й закупив Майло, позбувшись бананів, щоб переправити його до Бенгазі, де він коштував значно дорожче, а на П’яносу вони повернулись аж через шість днів, під кінець Весслової відпустки, ледь живі від утоми, зате з вантажем пречудових курячих яєчок із Сіцілії, хоча Майло запевняв, що яйця з Єгипту, і продав їх офіцерським їдальням усього лиш по чотири центи за штуку. Через це всі вищі офіцери, що входили до його синдикату, почали благати Майла якомога швидше відправлятись до Каїра по червоні банани для продажу в Туреччині, щоб там купити кминного насіння, на яке був великий попит у Бенгазі.
І кожен мав свою частку прибутку.
23. Кристіїв стариган
Щоправда, жодна душа в ескадрильї так і не побачила Майлових червоних бананів, бо, визрівши, вони пішли звичним ходом на чорний ринок, і лише Аарфі вдалося по блату роздобути парочку їх в начальника квартирмейстерського відділу, свого колишнього дружка із студентського земляцтва. Саме Аарфі опинився разом з Йоссар’яном в офіцерській квартирі у Римі того вечора, коли після довгих і тяжких блукань по вічному місту Кристі нарешті десь здибав свою кралю і вкупі з двома подружками заманив у гості, пообіцявши по тридцятці кожній.
— По тридцять доларів! — скептично загугнявив Аарфі, прибравши вигляд дійшлого знавця й поплескавши та помацавши по черзі кожну з трьох дебелих дівчат. — По тридцять доларів за такий товар — це грабіж. А я, між іншим, взагалі за це ніколи не плачу.
— А тебе ніхто й не просить платити! — квапливо запевнив його Кристі.— Всім плачу я, тільки візьміть цих двох на себе. Виручайте, хлопці, прошу вас.
— Ще ніхто ніколи не платив за старого доброго Аарфі і платити не буде, — зневажливо похитавши своєю круглою мордатою головою, самовдоволено промовив Аарфі.— Цього добра я можу мати задарма, скільки захочу і коли захочу. А зараз у мене не той настрій.
— А ти заплати всім трьом, а залиш тільки свою, — запропонував Йоссар’ян.
— Та вона ж мене зо світу зживе, коли побачить, що їй одній довелось відробляти усі гроші,— жахнувся Кристі, з острахом глипнувши на свою кралю: та понуро дивилась на нього і щось бурмотіла собі під ніс. — Каже, що коли б я її справді любив, то переспав би з котроюсь із цих двох.
— У мене є краща ідея, — похвалився Аарфі.— Нам треба потримати їх тут до комендатської години і пригрозити потім, що ми виженемо їх на вулицю — прямо в лапи військової поліції, якщо вони не віддадуть нам усі свої гроші, а то й просто викинемо їх у вікно!
— Аарфі! — з жахом заволав Кристі.
— Ну, гаразд, гаразд, — одразу спасував Аарфі.— Я просто хотів тобі допомогти. — Аарфі завжди намагався допомогти Кристі, бо той мав багатого і впливового батька, який міг би добре допомогти Аарфі після війни. — А що тут такого? — пробурчав він, ніби виправдовуючись. — В університеті ми ще й не таке витинали. Пригадую, якось заманили двох дуреп-школярок з міста до нашого гуртожитку і пригрозили, що, як вони не дадуть нам усім, то подзвонимо їхнім батькам і скажемо, що вони дали. Ми не випускали їх з ліжка більш як десять годин підряд, а коли вони під кінець почали скиглити, натовкли їм трохи писок. А потім обчистили до останнього цента, навіть жуйну гумку забрали, та й вигнали геть. Так що, хлопці, ми здорово вміли розважитися в нашім університетськім містечку! — примирливо вигукнув Аарфі. Від тих милих серцю спогадів на товстих щоках у нього запалав гарячий, життєрадісний рум’янець. — А що ми витворяли між собою, то краще й не питайте!..
Та зараз Аарфі нічим не хотів допомогти Кристі, і його палко кохана краля почала на всі заставки лаяти бідолаху так, немов то був її найлютіший ворог. Та, на щастя, в цю мить до кімнати увірвався Голодний Джо, і криза минула. А за хвилину до них ввалився підпилий Данбар і одразу почав загравати до однієї з хихотливих дівчат. Тепер їх стало четверо на трьох, і всі семеро, покинувши Аарфі, вмостились на кінних дрожках, які аж тоді рушили з місця, коли повії дістали платню наперед. Кристі шикарним жестом вручив їм дев’яносто доларів, позичивши перед тим двадцять у Йоссар’яна, тридцять п’ять у Данбара й сімнадцять у Голодного Джо. Дівчата відразу стали приязнішими, назвали візникові адресу, і коли їм уже здавалось, що подорож триватиме довіку, дрожки зупинились у глухій темній вулиці біля високого старого будинку у районі, де їм доти не доводилось бувати. Крутими скрипучими дерев’яними сходами з довжелезними прольотами вони піднялись на четвертий поверх, де ввійшли до просторих найманих покоїв, і опинились немов у казковому квітнику, повному гнучких, пишнотілих красунь. Кількість юних соромітниць була незліченна: здавалося, вони ряснішають, буяють і множаться просто на очах. Заправляв тут гидоморний, розпусний стариган з кректючим хихоточком, від звуку якого Кристі щоразу всього аж пересмикувало. А ще по господі сновигала доброчесна з вигляду бабуся в попелястій вовняній кофті, бабуся, яка засуджувала своїм скорботним квоктанням будь-яку непристойність і невтомно прибирала в квартирі, домагаючись ідеальної чистоти.
Це дивовижне помешкання скидалось на невичерпний ріг достатку, що так і сипав жіночими пупками та пипками. Спочатку, коли вони тільки переступили поріг сіро-бурого, тьмяно освітленого салону, від якого радіусами розбігалися три темні коридори, що вели до віддалених закамарків цього незбагненно-дивного борделя, друзям здавалося, що тут є тільки трійко дівчат, з якими вони приїхали. Ті відразу почали неквапно роздягатися, роблячи час од часу паузи, щоб похизуватись, які в них гарні сорочки, ліфчики й трусики, і побазікати тим часом із кощавим старим сатиром у несвіжій розхристаній білій сорочці з довгими, аж до плечей, скуйовдженими сивими патлами. Він сидів, солодко підхихикуючи, у заяложенім ліловім кріслі посеред салону і привітав гостей з сардонічно-чемною церемонністю. Потім стара, сумно киваючи головою, невдоволено поплентала по дівчину для Голодного Джо і скоро повернулася з двома грудастими богинями. Одна була вже роздягнена, друга — в самій лиш коротенькій прозорій спідничці, з якої граціозно вислизнула, перше ніж сісти. З другого коридора виступили поважно ще трійко роздягнутих дівчат і залишились побалакати, потім іще двоє. Нова четвірка впурхнула до салону безтурботною зграйкою, жваво про щось між собою перемовляючись: троє були босі, четверта хапалась за повітря, насилу втримуючи рівновагу на високих підборах розстебнутих срібних бальних туфельок, явно з чужої ноги. Нарешті з’явилося ще одне дівчисько в самих тільки панталончиках і собі сіло, довівши таким чином число троянд у квітнику до дванадцяти, причому всі дами, крім тієї останньої, були в чому ненька народила.
