— У-у-у-у-у-у! — знову застогнав він, і на цей раз од того довгого, тужливого зойку заворушилася вся зала. Хвиля розгубленості й тривоги заплеснула навіть тих, хто стояв на помості, так що майор Денбі, який саме почав був звіряти годинники, збився на мить з ліку і ладен був почати відрахунок секунд ізнову. Кристі простежив очима застиглий погляд Йоссар’яна, скерований уздовж усієї довгастої зали, й зупинився на медсестрі генерала Бидла. Здогадавшись, що саме мучить Йоссар’яна, Кристі зблід.

— Припини, чуєш, ти? — злим шепотом застеріг він.

— У-у-у-у-у-у-у! — вже вчетверте застогнав Йоссар’ян, і цього разу так гучно й виразно, що почули геть усі.

— Ти що, сказився? — люто просичав Кристі.— Влипнеш у халепу!

— У-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у! — луною докотилось у відповідь Йоссар’янові з протилежного кутка зали.

Кристі впізнав голос Данбара. В повітрі запахло смаленим. Кристі обернувся й собі ледь чутно простогнав:

— У-у-у!

— У-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у! — тут же відгукнувся Данбар.

— У-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у! — від злості простогнав Кристі на весь голос, збагнувши, що це він сам щойно стогнав.

— У-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у! — знову відгукнувся Данбар.

— У-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у! — озвався чийсь незнайомий голос із іншого кінця зали, і в Кристі волосся стало дибом.

Йоссар’ян із Данбаром відповіли двоголосо, а Кристі, зіскулившись зі страху, марно шукав якоїсь нори, щоб сховатися в ній і забрати з собою Йоссар’яна. По залі хвилею прокотився стримуваний смішок. Неначе якесь наслання найшло на Кристі, і він, скориставшись із паузи, застогнав ще раз — уже навмисне. Йому відповів іще якийсь новий голос. Кристі вже знав смак непослуху і цілком свідомо застогнав ізнову, тільки-но запала тиша. Йому відповів луною зовсім незнайомий голос. Тепер уже заклекотіла вся зала, інструктаж остаточно перетворився на божевільню. Звідусіль котився, дедалі наростаючи, моторошний, несамовитий гомін. Люди тупотіли ногами, впускаючи додолу все, що тримали в руках, — олівці, навігаційні лінійки, калькулятори, планшети; брязкали об підлогу сталеві захисні шоломи. Ті, хто не стогнав, реготали вже відкрито, і хто зна, чим би скінчився цей стихійний стогнарський бунт, коли б придушити його не взявся особисто генерал Бидл. Твердим кроком генерал вийшов на поміст і відсунув убік майора Денбі, котрий досі зосереджено відраховував, схиливши свою поважну, сумлінну голову над наручним годинником:

— Двадцять п’ять секунд… Двадцять… П’ятнадцять…

Широке, владне обличчя генерала налилося кров’ю, гримаса подиву на ньому змінилася виразом жорстокої рішучості.

— Ану кінчайте! — коротко наказав він, виставивши наперед квадратну щелепу й грізно блиснувши очима. Й одразу все скінчилося. — Вашою дивізією командую я, — промовив він суворо, коли в залі запала цілковита тиша й усі принишкли, боязкувато ховаючись один за одного. — І поки я командую вашою дивізією, в цьому полку не буде жодного стогону. Все ясно?

Всім усе стало ясно, за винятком майора Денбі, який і далі вдивлявся в годинник, уголос відлічуючи секунди.

— Чотири, три, два, один, нуль! — вигукнув майор Денбі і переможно глянув у залу, але, второпавши, що ніхто його не слухав і що доведеться починати все спочатку, видав гучний стогін розчарування:

— У-у-у-у-у-у-у-у-у!

— Що я чую? — гарикнув генерал Бидл, не вірячи вухам своїм, і розлючено повернувся до майора Денбі, який у паніці відсахнувся від нього й відразу спітнів од страху. — Хто це такий?

— М-м-м-майор Денбі, сер, — промимрив полковник Пескарт. — Це мій начопервідділом.

— Вивести і розстрілять, — наказав генерал Бидл.

— Слухаюсь, сер!.. Що зробити?

— Повторюю: вивести і розстрілять! Вам що, заклало?

— Так точно, сер! — бадьоро відказав полковник Пескарт і, насилу проковтнувши слину, жваво повернувся до своїх шофера та синоптика. — Заберіть майора Денбі і розстріляйте його.

— Слухаюсь, сер, — в один голос гукнули шофер із синоптиком. — Що зробити, сер?

— Повторюю: заберіть майора Денбі і розстріляйте, — відрубав полковник Пескарт. — Вам що, заклало?

Два молоденьких лейтенанти нерішуче кивнули головами й витріщили баньки один на одного, чекаючи, хто з них перший візьме на себе забрати майора Денбі й розстріляти його: доти жоден з них ще не забирав і не розстрілював майора Денбі. Непевними кроками вони з двох боків підступали до майора Денбі. Той стояв білий із переляку. Ноги під ним зненацька підломилися, він заточився, і обидва молоденьких лейтенанти кинулись до майора, підхопили під пахви й не дали звалитись додолу. Тепер, коли майор Денбі опинився в їхніх руках, половину справи було зроблено, та для довершення її вони не мали зброї. Майор Денбі заплакав. Полковник Пескарт уже ладен був підійти заспокоїти його, та вчасно передумав: він не бажав би виглядати в очах генерала Бидла слиньком. Раптом полковник пригадав, що Везунбі та Тупермейєр завжди беруть із собою на бойові завдання кольти сорок п’ятого калібру, і став шукати їх очима серед принишклих льотчиків.

Коли майор Денбі вибухнув плачем, полковник Мудас, який до того ховався за чужими спинами, не наважуючися втрутитись, нарешті пересилив себе і несміливо, з болісним обличчям людини, що прирекла себе на самопожертву, підступив до генерала Бидла.

— Може, краще трохи зачекаємо, тату? — сором’язливо запропонував він. — По-моєму, ви не вправі його розстріляти.

Зятеве втручання геть розлютило генерала Бидла.

— Хто сказав, що я не вправі, чорт забирай! — гримнув він так, що здригнулися стіни.

Полковник Мудас, весь червоний від збентеження, нахилився до тестевого вуха і щось зашепотів.

— Чому не можу, чорт забирай? — ревів генерал Бидл.

Полковник Мудас зашепотів знову.

— Ти хочеш сказати, що я не можу розстріляти, кого захочу? — з обуренням проказав генерал Бидл. Голос його ще звучав невблаганно, але він уже нащулив вуха, слухаючи, що шепоче йому полковник Мудас. — Це правда? — запитав він нарешті тоном, який свідчив, що цікавість брала в ньому гору над люттю.

— Еге ж, тату. Боюся, що так.

— Бачу, ти вважаєш себе дуже розумним, га? — зненацька визвірився генерал Бидл на полковника Мудаса.

Полковник Мудас ізнову зашарівся.

— Ні, тату, я просто…

— Гаразд, хай іде цей сучий нехлюй до бісової матері,— пробурчав генерал Бидл, роздратовано відвернувшись від зятя, і сварливо кинув шоферові та синоптикові полковника Пескарта: — Виведіть його геть, щоб ноги його тут більше не було!.. І давайте закругляйтеся з цим клятим інструктажем, бо так і війна скінчиться!.. Ніде ще не бачив такого балагану!

Полковник Пескарт судомно смикнув головою в бік генерала Бидла й мерщій дав знак лейтенантам випхати майора Денбі геть. Однак після того, як майора Денбі випхали, виявилося, що нема кому закінчувати інструктаж. Усі перезирались між собою, мов дурники, і не знали, як бути. Перед лицем такої загальної безпорадності генерал Бидл знову налився кров’ю від люті.

Не знаючи, що вдіяти, полковник Пескарт уже зовсім був зібрався застогнати на весь голос, але тут на поміч йому прийшов підполковник Порк. Ступивши вперед, він узяв справу в свої руки. Полковник Пескарт зітхнув з величезним полегшенням, він мало не пустив сльозу, мало не захлинувся від удячності до свого безцінного заступника.

— Давайте звіримо наші годинники, джентльмени, — не гаючись, почав підполковник Порк лунким, командирським голосом, а сам пускав бісики очима генералові Бидлу. — Ми повинні звірити годинники з першого і тільки з першого разу, бо якщо з першого разу це не вийде, ми з генералом Бидлом вимагатимемо пояснень, чому не вийшло. Всім ясно? — Він знову стрельнув очима в бік генерала Бидла, щоб упевнитися, що зерно падає на вдячний грунт. — А тепер поставте ваші годинники на дев’ять вісімнадцять.

Провівши без жодної заминки звірку годинників, підполковник Порк упевнено перейшов до наступних пунктів. Він дав пароль дня, зробив блискучий — детальний, але лаконічний — огляд метеоумов, не забуваючи при цьому раз у раз кидати манірні погляди на генерала Бидла, і ставав дедалі впевненішим у собі: він бачив, що справляє на генерала чудове враження! Він козирився й виламувався, походжаючи помостом, мов той павич з розпущеним хвостом, надимаючись і ніби зростаючи на очах. Підполковник Порк знову для вірності назвав пароль дня і тут же, щоб підняти загальний бойовий дух, спритно перекинувся до політики — заговорив про важливість знищення авіньйонського мосту з погляду остаточної перемоги над ворогом і про священний обов’язок кожного причетного до цієї операції поставити любов до батьківщини вище за любов до власного життя. Скінчивши нарешті свою натхненну декламацію, він іще раз дав льотчикам пароль цього історичного дня, особливо наголосив на необхідності правильного вибору кута прицілу і знову зробив огляд метеоумов. Підполковник Порк відчував, що настала його зоряна година. Всі юпітери світили на нього.