— Відколи ми тут, у Європі, він не торкнувся жодної спідниці,— звірявся генерал Бидл, і від усвідомлення цього жорстокого факту його масивна шпакувата голова тряслася у приступі садистського реготу. — Я тому й не спускаю з нього ока, щоб він не міг дорватися до тих бабів! Ви уявляєте, як мучиться цей нещасний мерзотник!

— Відколи ми тут, у Європі, я не спав із жодною жінкою, — пускав сльозу полковник Мудас. — Уявляєте, яка це для мене мука?

Варто було генералові Бидлу когось незлюбити, і він ставав до нього так само непримиренний, як до полковника Мудаса. Він не вважав за потрібне прикидатися, нехтував виявами такту та іншими подібними умовностями. Його кредо як фахового солдата було просте й чітке: він свято вірив, що ті молоді люди, якими він командує, повинні бути готові віддати життя заради ідеалів, прагнень чи неуподобань тих старших людей, які командують ними. Підлеглих йому офіцерів та рядових він розрізняв за одним-єдиним принципом — як вони виконують свій військовий обов’язок. То була єдина вимога, а в усьому іншому вони могли робити все, що їм заманеться. Полковникові Пескарту було вільно, скажімо, примушувати своїх людей робити по шістдесят бойових вильотів, Йоссар’янові, якщо подобається, — стояти в строю голяка, хоча в ту мить од цього видовища у генерала Бидла відвисла кам’яна щелепа. Владним кроком він рушив уздовж шеренги — переконатися, що на чоловікові, який виструнчився в першому ряду і чекає на нагороду, справді нічого немає, крім хатніх капців. У генерала Бидла на хвилину відібрало мову. Полковник Пескарт мало не зомлів, коли побачив Йоссар’яна, тож підполковникові Порку довелось підбігти ззаду й міцно схопити його за лікоть.

Запала абсурдна тиша. З моря повівав рівний, теплий вітерець. На шосе торохкотів розхитаний віз, повний гною. Селянин у крислатому брилі й вигорілім рудім комбінезоні поганяв чорного віслюка і не звертав жодної уваги на врочисту військову церемонію, що відбувалася на невеличкім плацу праворуч од нього.

До генерала нарешті повернулася мова.

— Марш до машини! — гарикнув він через плече до своєї медсестри, яка крокувала слідом за ним упродовж строю. Та, всміхаючись, задріботіла до коричневої штабної машини, що стояла ярдів за двадцять від прямокутного плацу. Генерал Бидл у суворій мовчанці дочекався, поки клацнули дверцята машини, і аж тоді запитав:

— Що за один?

Полковник Мудас глянув у список.

— Це Йоссар’ян, тату. Він одержує хреста «За бойову доблесть».

— Хм, хай йому грець, — мугикнув генерал Бидл, і його червону гранітну пику на мить осяйнула усмішка потіхи. — Чому ви не одягли форми, Йоссар’яне?

— Не хочу.

— Що значить «не хочу»? Чому, трясця вашій матері, не хочете?

— Не хочу — і все, сер.

— Чому він без форми? — запитав через плече генерал Бидл у полковника Пескарта.

— Це він тебе питає! — шепнув підполковник Порк полковникові Пескарту, різко штурхонувши його ліктем у бік.

— Чому він без форми? — запитав полковник Пескарт у підполковника Порка, скривившись од гострого болю й нишком розтираючи місце, куди штурхонув його підполковник Порк.

— Чому він без форми? — запитав підполковник Порк у капітанів Бобкінса та Добкінса.

— Минулого тижня над Авіньйоном в його літаку вбило одного з членів екіпажу, і його геть залило кров’ю, — відрапортував капітан Добкінс. — Він заприсягся, що більше ніколи не вдягне форми.

— Минулого тижня над Авіньйоном в його літаку вбило одного з членів екіпажу, а його з ніг до голови заляпало кров’ю, — доповів підполковник Порк безпосередньо генералові Бидлу. — Його форма ще не вернулася з пральні.

— А запасні форми?

— Запасні форми теж у пральні, сер.

— А нижня білизна? — запитав генерал Бидл.

— Уся його білизна так само у пральні, сер, — одказав підполковник Порк.

— По-моєму, це якась маячня, — проголосив генерал Бидл.

— Так точно, це якась маячня, сер, — підтвердив Йоссар’ян.

— Не турбуйтеся, сер, — звернувся полковник Пескарт до генерала Бидла, не зводячи з Йоссар’яна нищівного погляду. — Клянуся честю, цього типа буде покарано — і якнайсуворіше!

— А мені начхати, як його буде покарано, чорт забирай! — роздратовано знизав плечима генерал Бидл. — Він заробив орден, от він його й матиме. А якщо йому хочеться одержати нагороду, стоячи без штанів, то яке кому до цього собаче діло?

— Ви точно вгадали мою думку, сер! — палко відгукнувся полковник Пескарт, витираючи чоло змокрілою хусточкою. — Але як розуміти ваші слова, сер, у світлі останнього циркуляра генерала Штирхера про належний вигляд військовослужбовців у зоні воєнних дій?

— Штирхера? — спохмурнів генерал Бидл.

— Так точно, сер, — запобігливо мовив полковник Пескарт. — Генерал Штирхер радить нам посилати наших людей у бій у повній парадній формі, щоб вони справляли найкраще враження на противника, коли їх зіб’ють.

— Штирхер! — повторив генерал Бидл, збентежено мружачись. — А яке, в бісового батька, діло Штирхерові до всього того?

Підполковник Порк іще раз штурхонув полковника Пескарта ліктем у бік.

— Ніякого діла, сер! — вишукано ствердив полковник Пескарт, а сам ізнову скривився від гострого болю й нишком розтирав місце, куди його штурхонув підполковник Порк. — Тому я й вирішив не вживати жодних заходів, доки не трапиться нагода обговорити питання з вами, сер. Отже, на цей циркуляр можна не звертати ніякої уваги, так, сер?

Не звертаючи ніякої уваги на нього, генерал Бидл зневажливо відвернувся і вручив Йоссар’янові коробочку з орденом.

— Приведи-но сюди мою дівку, — роздратовано наказав він полковникові Мудасу і мовчки, з кислою міною, чекав, поки підійде медсестра.

— Негайно передай до штабу, щоб там знищили мій останній наказ — надівати краватки перед вильотом, — гарячково зашепотів куточком рота полковник Пескарт на вухо підполковникові Порку.

— Казав же я тобі, не роби цього, — хихотнув підполковник Порк. — Та хіба ж ти коли мене послухаєш?

— Тсс! — шикнув на нього полковник Пескарт. — І перестань, Порку, товкти мене в печінку, чорти б тебе!..

Підполковник Порк знову хихотнув.

Медсестра супроводжувала генерала Бидла всюди, куди б він не йшов. Навіть перед польотом на Авіньйон вона виструнчилась біля нього в інструкторській з тою своєю телячою посмішкою. Одягнена в зелений мундирчик з рожевою блузкою, вона квітла серед вояків, мов розкішна оаза в пустелі. Йоссар’ян глянув на неї й шалено закохався. Всередині в нього умить щось обірвалося, душа спорожніла, заніміла. Охоплений непоборною жагою, він прилип очима до її повненьких, складених бантиком червоних губок та ямочок на щоках і майже не чув монотонного напучування майора Денбі, який щось там гугнявив про потужні осередки зенітних батарей, що чекають на них в Авіньйоні. Зненацька з грудей Йоссар’яна вирвався розпачливий стогін: він подумав, що, можливо, вже ніколи більше не побачить цієї чарівної жіночки, з якою не обмінявся ще жодним словом і яку так палко покохав. Він дивився на неї, і в ньому все тремтіло від жалю, страху та бажання: вона була прекрасна! Він благословляв землю, на якій вона стояла! Йоссар’ян облизав неслухняним язиком засмаглі, пересохлі губи і знову застогнав з горя — на цей раз так голосно, що звернув до себе здивовані, запитливі погляди людей, які сиділи довкола на грубих дерев’яних лавках у своїх шоколадного кольору комбінезонах, перетягнутих білими парашутними ременями.

Стривожений Кристі рвучко нахилився до Йоссар’яна.

— Що з тобою? — зашепотів він. — У чому річ?

Та Йоссар’ян навіть не чув його, весь паралізований жагою до неї й жалем до самого себе. Ця апетитна пампушечка геть заполонила його уяву, і подумки він уже відчув ніжний дотик її коротеньких пальчиків, буйну розкіш округлих зрілих грудей під рожевою, широкою розстебнутою блузкою, пестив очима той пружний, ледь випуклий трикутник, що його вимальовував, збігаючи до пишних стегон, її казковий животик під тугим, без жодної зморшки, габардином зелених офіцерських брюк. Він ненаситно вбирав її в себе всю, від голівки, оточеної золотистим сяйвом м’якого волосся, до нафарбованих нігтиків на пальцях ніг. Чого б він тільки не дав, щоб не втратити її!