— Подаруй йому пухлину Юїнга, — порадив Йоссар’ян, коли Док Дайлік знову прийшов порадитись, як допомогти Голодному Джо, — а на додачу підкинь меланому. Голодний Джо любить хронічні хвороби і обожнює скоротечні.

— І звідки ти тільки знаєш таку силу всіляких хвороб? — із професійною цікавістю поштиво запитав його Док Дайлік, бо чув ці не знайомі йому назви уперше.

— У шпиталі я регулярно читав «Рідерс дайджест».^[34]

І справді, Йоссар’ян боявся одразу стількох хвороб, що часом ловив себе на бажанні переселитись до шпиталю на постійно й довіку не вилазити з кисневого боксу, і щоб навколо день і ніч юрмився цілий гурт медсестер та лікарів, охороняючи його від нападу будь-якої недуги, а головне, щоб тут же стояв хірург із нагостреним скальпелем, готовий у разі потреби негайно щось там відтяти чи вирізати. Скажімо, аневризму аорти — хіба ж інакше можна врятувати людину, в якої аневризма аорти? І тому Йоссар’ян почував себе набагато безпечніше у стінах шпиталю, ніж поза його стінами, незважаючи на те, що хірурга зі скальпелем він боявся, як нікого. У шпиталі, відчувши себе зле, Йоссар’ян міг одразу загорлати, і всі кинулися б йому на поміч; але хай би він спробував загорлати поза шпиталем (а на його думку, горлати мусили б уже давно всі люди), і його одразу кинули б до тюрми або… поклали б до того ж таки шпиталю. І перше, про що Йоссар’янові кортіло несамовито загорлати на весь світ, був хірург зі скальпелем, який майже напевне був приготовлений для нього самого і для кожного, хто надто довго живе на цім світі. Його часто мучила думка: чи спроможеться він вчасно розпізнати у раптовій лихоманці, пропасниці, кольках, мігрені, відрижці, чханні, висипах, кволості, хрипоті, запамороченні або втраті пам’яті оті перші симптоми фатальної хвороби, що сповістять про неминучий початок неминучого кінця.

Він таки боявся, що Док Дайлік відмовиться йому допомогти, коли виплигнув у вікно з намету майора Майора і пішов укотре вже до Дока Дайліка, і його побоювання не були марними.

— Ти гадаєш, тобі треба чогось боятися? — запитав Док Дайлік, підводячи на мить свою бездоганно прилизану понуру чорноволосу голівку і докірливо пронизуючи Йоссар’яна сльозавими очицями. — Що вже тоді казати мені? Мої безцінні знання та вміння ржавіють на цьому паршивому острові, тоді як усілякі шарлатани загрібають десь там великі гроші. Ти думаєш, мені приємно сидіти тут день за днем і відмовляти тобі в допомозі? Було б іще півбіди, коли б я відмовляв де-небудь у Штатах або, скажімо, в Римі, але тут?! О, як нелегко мені казати тобі «ні» в цій клятій дірі!

— А ти не кажи «ні». Звільни мене від польотів.

— Скільки можна повторювати одне й те саме? — понуро забубонів Док Дайлік. — Я ж сказав, що не можу звільнити тебе від польотів.

— Ні, можеш. Сам майор Майор сказав мені, що тільки ти один в ескадрильї і можеш.

Док Дайлік не повірив власним вухам.

— Це майор Майор сказав тобі таке? Коли?

— Коли я придавив його в канаві.

— Майор Майор сказав тобі це в канаві?

— Ну, це він сказав уже в себе у кабінеті… Після того, як ми вилізли з канави і скочили до нього через вікно. Тільки не здумай про це патякати: він признався мені по секрету.

— От брехун поганий! От інтриган! — вигукнув Док Дайлік. — Ну, хто його уповноважував виказувати чужі таємниці? А він часом не пояснив, яким чином я можу тебе звільнити від польотів?

— Ти повинен написати невеличкий рапорт, що в мене виснаження нервової системи, і відіслати його до штабу полку. Доктор Стаббс постійно звільняє людей від польотів, а чому ти не можеш звільнити?

— Ну, звільняє він їх від польотів — і що потім? — єхидно примружившись, запитав Док Дайлік. — Хіба їм дають поїхати додому? їх тут же повертають назад до льотного складу, а твоєму Стаббсові ставлять клізму… Звичайно, я міг би написати рапорт, що ти неспроможний літати. Варто було б заповнити оцей формуляр. Але тут є одна заковичка.

— «Поправка двадцять друга»?

— Саме вона. Якщо я звільняю тебе, штаб полку повинен затвердити моє рішення, а цього не буде. Ти, як і перше, залишишся в строю, а що, на твою гадку, зроблять потім зі мною? Пошлють, скоріше за все, на Тихий океан, он воно як. Тож красно дякую. Я не бажаю через тебе ризикувати.

— А може, все-таки ризикнеш? — не здавався Йоссар’ян. — Зрештою, що тебе тримає на цій П’яносі?

— Що й казати, П’яноса — це кошмар, а все ж таки не Тихий океан. Я б іще погодився, коли б мене відправили до якої-небудь цивілізованої місцинки, де можна тишком-нишком підробляти на абортах… А про які аборти може йти мова на островах Тихого океану? Там самі лише джунглі та мусони. Там я згнию на пні.

— Ти й тут гниєш на пні!

— Гнию? — спалахнув раптом Док Дайлік. — Гаразд, нехай і так, але я знаю, що повернуся додому живим. Чого не можу сказати про тебе.

— Тож саме це я й намагаюсь тобі втовкмачити, хай тобі грець! — вигукнув Йоссар’ян. — Ти ж можеш урятувати мені життя!

— Не моє це діло — рятувати життя, — буркнув Док Дайлік.

— Що ж тоді твоє діло?

— Хіба ж я знаю? Мені завжди втовкмачували, що головне в нашій професії — це берегти фахову етику і не свідчити проти своїх колег. Послухай-но, невже ти гадаєш, що лише твоє життя в небезпеці? Що вже тоді мені казати? Я ж і досі не можу добитися від цих двох шарлатанів, які сидять тут у мене на шиї, що саме в мене негаразд.

— Може, в тебе пухлина Юїнга? — глузливо кинув Йоссар’ян.

— Ти думаєш? — із жахом скрикнув Док Дайлік.

— Ніколи мені про це думати, — відрізав Йоссар’ян. — Я от думаю, що відмовлюсь літати — і крапка. Не розстріляють же мене за це, як ти гадаєш? Я літав на бомбардування п’ятдесят один раз.

— А чому б тобі не дотягти до п’ятдесяти п’яти і вже потім ставити крапку? — запропонував Док Дайлік. — Адже через оці твої вибрики ти ще ні разу не виконав норми.

— А як у біса її виконаєш? Не встигну я виконати одну норму, як полковник тут же встановлює нову!

— А як ти можеш устигнути її виконати, коли тільки те й робиш, що ховаєшся в шпиталі або мотаєш до Рима? Ось виконай свої п’ятдесят п’ять, тоді й відмовляйся собі на здоров’ячко! Тоді, може, і я подумав би, як тобі допомогти.

— Ти обіцяєш?

— Обіцяю.

— Що ти обіцяєш?

— Обіцяю, що, можливо, подумаю, як тобі допомогти, коли ти виконаєш свої п’ятдесят п’ять завдань і вговориш Макпростака, нехай знову запише мене в бортовий журнал, щоб мені заплатили льотну надбавку без усяких польотів. Я страх як не люблю літати, розумієш? До речі, ти чув, що в штаті Айдахо три тижні тому розбився літак? Шестеро загиблих, просто жах! І чого їм так кортить щомісяця заганяти. мене на чотири години до літака, аби видати льотну надбавку? Невже я не маю інших турбот, щоб іще турбувався, чи не розіб’юся в літаку?

— Я теж боюсь розбитися в літаку, — зауважив Йоссар’ян. — Не тільки ти.

— Так, але мене ще турбує ота пухлина Юїнга, — похвалився Док Дайлік. — Як ти думаєш, чи не тому в мене постійний нежить і озноб? Ось на, помацай мій пульс.

Йоссар’яна теж турбувала і пухлина Юїнга, і меланома. Нещастя чатували на нього повсюди — годі було їх перелічити. Перебираючи в думці всі ті тисячі хвороб та трагічних пригод, які могли вкоротити йому віку, Йоссар’ян, власне, сам не міг повірити, що він іще й досі живий та он який здоровий. Це було просто чудо. Тому кожен новий день був для нього лиш черговим поєдинком зі смертю.

Цей двобій тривав уже цілих двадцять вісім років.

18. Вояк, якому двоїлося в очах

Йоссар’ян своїм гарним здоров’ям завдячував гартуванню на свіжому повітрі, колективній праці та спортові, а щоб скараскатись усього цього, він і вирішив уперше злягти до шпиталю. Якось уранці, коли інструктор з фізичної підготовки в Лауері-Філді наказав усім виходити на зарядку, Йоссар’ян, тоді ще рядовий, побіг натомість до санчастини й поскаржився на біль у правому боці.

— Іди гуляй, — відповів черговий лікар, що в цей час сушив собі голову над кросвордом.