— А звідки, чорт забирай, тобі відомо, що там узагалі хтось є? — якось запитав у неї Йоссар’ян.

— Не смійте розмовляти зі мною таким тоном! — обурено відказала сестра Занудер.

— А все-таки — звідки? Може, це зовсім не він?

— Хто «не він»?

— Не той, кого ти оплакуєш! Не той, кому належить бути в тому панцирі. До речі, звідки ти знаєш, що він і досі живий?

— Як ви тільки можете таке казати? — вигукнула сестра Занудер. — Негайно лягайте на місце, і більш ні слова про нього! Що за дурні жарти?!

— Я зовсім не жартую. Там може бути хто завгодно. Навіть наш Прах.

— О господи, ви тільки послухайте, що він каже! — тремтячим голосом заволала сестра Занудер.

— Цілком можливо, що це мій сусіда-небіжчик.

— Який іще небіжчик?

— У мене в наметі є небіжчик-сусіда, якого ніхто не може офіційно звідти виселити. На прізвище Прах.

Сестра Занудер геть зблідла й повернула погляд, сповнений благання, до Данбара.

— Скажіть хоч ви йому, нехай перестане, — мовила вона.

— Кінець кінцем, не виключено, що там, усередині, взагалі нікого немає,— лагідно відказав їй Данбар. — Можливо, вони поклали сюди це опудало так… задля жарту.

— Ви божевільні! — зойкнула, зі страхом відступаючи, міс Занудер. — У вас обох просто не всі вдома!

У цю мить до палати зайшла сестра Качкіт і, розігнавши їх по своїх ліжках, дала змогу сестрі Занудер поміняти воякові прозорі посудини. Це була надзвичайно проста процедура, бо, загалом кажучи, рідина з горішньої посудини протікала крізь нього до нижньої, крапля по краплі, без жодних втрат. Тож коли горішня посудина мала от-от спорожніти, а нижня — от-от наповнитися по вінця, їх звільняли від гумовий трубок і швиденько міняли місцями, щоб ні на мить не припинявся кругообіг рідини. І хоча міняти воякові посудини було процедурою таки дуже простою, жоден із мешканців палати, хоч і спостерігав її щогодини, ніяк не міг уторопати її потаємного сенсу.

— А чого б їм не сполучити обидві посудини напрямки? — дивувався капітан артилерії, з яким Йоссар’ян перестав грати в шахи. — На біса тут цей посередник?

— Хотів би я знати, чим він таке заслужив? — зітхнув прапорщик з укусом комара на гузні й малярією в крові, коли сестра Занудер, глянувши на термометр, виявила, що вояк помер.

— Тим, що пішов воювати, — подав свою гадку льотчик-винищувач із рудуватими вусиками.

— Але ж ми всі пішли воювати, — заперечив Данбар.

— Отож-то й воно, — провадив далі малярійний прапорщик. — Чому саме він? Де тут, питаю, логіка нагород і покарань? Взяти хоча б мене. Коли б за п’ять хвилин насолоди я схопив сифіліс чи трипер, у цьому була б якась справедливість. Але чого раптом малярія?! Ви тільки подумайте — малярія як кара за блуд! — прапорщик у німому подиві похитав головою.

— Що вже тоді казати мені? — не втримався Йоссар’ян. — Ще коли ми стояли в Маракеші, виходжу якось увечері з намету купити собі шоколадний батон, і тут якась кралечка із ЖДК моргає мені, кличе в кущі. Ну я, звичайно, йду. І замість шоколаду одержую твій трипер. Тільки як же тут було відмовитися?!

— Так, схоже, що ти й справді підхопив мій трипер, — погодився прапорщик. — А мені дісталась чиясь малярія. А як було б добре, коли б нарешті все стало на свої місця і кожен діставав по заслузі. Тоді, можливо, я й повірив би, що цей світ не бедлам.

— А от мені дісталися чиїсь триста тисяч доларів, — озвався жвавий льотчик-винищувач із рудуватими вусиками. — Відколи народився, я тільки б’ю байди. Сам не знаю, як мені вдалося закінчити школу й поступити до коледжа, відтоді тільки те й роблю, що морочу голови всіляким гарненьким теличкам, яким чомусь здається, що з мене міг би вийти ідеальний чоловік. А мені нічого в світі не треба. Єдине, чого я хотів би, це побратися по війні з якоюсь кралечкою, не біднішою за мене, і пощипувати інших кралечок. А ті триста тисяч доларів дістались мені від діда ще до того, як я народився. Старий розбагатів на торгівлі харчовими відходами у міжнародному масштабі. Я розумію, що не заслужив цих грошей, та вбий мене бог, якщо я випущу їх із рук. Цікаво, кому вони мали б дістатись по справедливості?

— Певно, моєму батькові,— висловив здогад Данбар. — Він усе життя ішачив, як проклятий, і все одно не зміг дати нам із сестрою вищої освіти. Він уже помер, тож уважай, що ці гроші законно твої.

— Можливо, коли б ми дізналися, хто заслужив мою малярію, все б стало на свої місця? Не думайте тільки, що я маю щось проти малярії. Уклепався, то й уклепався — не вперше і не востаннє. А от чого не терплю — то це несправедливості. З якої рації мені має діставатись чиясь малярія, а тобі — мій трипер?

— Коли б тільки трипер, — відказав Йоссар’ян. — Через той твій трипер я тепер мушу літати на бойові завдання, поки не загину.

— Ну от. Яка ж тут, у біса, справедливість?

— Скоро три тижні, як загинув мій приятель, на прізвище Мудренджер… Так-от, він запевняв, що тут справедливості хоч відбавляй!

— …Та це ж і є найвища справедливість, — потираючи від задоволення руки, весело зареготав тоді Мудренджер. — Пригадай Евріпідового «Іпполіта»: коли б його батько Тезей не був розпусником, то син не виріс би аскетом і тоді не сталося б трагедії, через яку загинули всі. Тож нехай цей контакт із ЖДК буде тобі уроком. Тепер знатимеш, що блуд — то велике зло.

— Тепер я знатиму, що шоколад — то велике зло.

— Як ти не розумієш, що в усіх твоїх нещастях є частка й твоєї вини, — знай собі зловтішався Мудренджер. — Коли б там, в Африці, тебе не поклали на десять днів до шпиталю з твоїми гонококами, ти б одлітав своїх двадцять п’ять завдань ще до загибелі полковника Ніколса, і полковник Пескарт не встиг би тебе затримати. Був би ти вже дома!

— Ну, а ти? — запитав Йоссар’ян. — Ти ж не ходив по шоколад у Маракеші, а влип так само… У чому ж твоя вина?

— Не знаю, — з відтінком блазенської тривоги признався Мудренджер. — Певно, і в мене були якісь гріхи.

— І ти справді в це віриш?

— Дурниці,— засміявшись, відповів Мудренджер. — Просто мені захотілося трохи тебе подражнити…

Аж надто багато небезпек оточувало Йоссар’яна, тільки встигай повертатися. Гітлер, Муссоліні, Тодзіо, ті просто із шкури лізли, щоб спровадити його на той світ. Так само прагнули його смерті і схиблений на марш-парадах лейтенант Шайскопф, і пойнятий жадобою судити й карати червонопикий гладун полковник із пишним вусом, і Везунбі, і Тупермейєр, і Гадд, і Порк. Він був майже певний, що смерті йому зичили й сестра Занудер із сестрою Качкіт, не кажучи вже про Техасця та сіайдиста: щодо цих двох у нього не було вже жодних сумнівів. Разом з ними намагалися вкоротити йому віку всі на земнім світі зенітники і буфетники, водії і крутії, домовласники й орендатори, здирники, зрадники і патріоти, лінчувателі, легковіри і лакизи — всі вони люто ненавиділи його й намагалися звести зі світу. Всі прагнуть твоєї смерті — це і був той секрет, що його виплескав на нього Снігген під час нальоту на Авіньйон, виплескав, ще й розбризкав по всьому літаку.

Йоссар’янові загрожували згубою його власні лімфатичні вузли, нервові клітини й кров’яні тільця, нирки й печінка. А були ще опухи мозку, недокрів’я й білокрів’я, прогресуючий параліч і розсіяний склероз. Звичайна родимка могла перетворитися на розплідник ракових клітин. Існували хвороби нашкірні, кісткові, легеневі, шлункові, серцеві, хвороби голови і шиї, паху, грудей і живота, хвороби стіп і навіть нігтів на пальцях ніг. Мільярди працьовитих мурашок-клітин невпинно й невтомно день і ніч копошилися в його організмі, геть згораючи в цій неймовірно важкій роботі, аби лиш він був живий і здоровий, — і кожна з них була його потенційним ворогом, здатним щомиті завдати зрадницького удару. На світі була така безліч усіляких хвороб, що лише люди з хворою уявою, як-от Йоссар’ян та Голодний Джо, могли думати про них безперервно.

Голодний Джо колекціонував смертельні хвороби і розташовував їх в алфавітному порядку, так щоб одразу знайти ту, яка, на його думку, загрожувала йому в дану мить. Він дуже розстроювався, коли потрібна хвороба виявлялась не на своїм місці або коли його каталог довго не поповнювався. Тоді він у холодному поту мчав по допомогу до Дока Дайліка.