— Хлопці, ви того… — прогугнявив із соромливою усмішкою капітан Бобкінс, трохи вже лисий брюнет, — коли ви вже вертаєте з півдороги додому, як летите на бойове завдання, то хай це буде з якоїсь поважної причини, а не… Ну, а не просто так. Згода? А коли там якась… ну, якась там дрібничка, чи що, як-от переговорний пристрій не працює, абощо, то ліпше вже, той… не треба, гаразд? От зараз скаже капітан Добкінс…ну, теж поділиться з вами.

— Капітан Бобкінс, того… він каже правду, — промимрив капітан Добкінс. — От і все, що я можу про це сказати. Сьогодні ми, значиться, злітали нарешті до Болоньї, і, виявляється, нічого страшного, злітали, як на прогулянку. Та всі ми трішечки, того, ну, словом, самі знаєте, нервували, то й не дуже їм там нашкодили. Такі діла… А полковник Пескарт, так він дістав для нас дозвіл злітати туди ще разок. І от завтра, я думаю, ми таки лупонемо по тих складах, як слід. Га, хлопці, що ви скажете?

І щоб довести Йоссар’янові, що вони йому не вороги, капітан Бобкінс із капітаном Добкінсом, формуючи екіпажі для повторного бомбардування Болоньї, призначили Йоссар’яна чільним бомбардиром головної ланки, давши йому в пілоти Макпростака. Не чекаючи біди, наступного дня Йоссар’ян попер на ціль по прямій, як сам Тупермейєр, без жодних ухильних маневрів, і попав раптом під такий шквал зенітного вогню, що мало не наробив у штани.

Такого він ще не бачив — за розривами снарядів у небі не було живого місця! Отже, його пильність приспали, він дав пошити себе в дурні й заманити у пастку, а тепер повинен сидіти тут, як ідіот, і тільки чекати, який же з тих огидних чорних клубочків-розривів укоротить йому віку. І доки не скинув бомби, йому не залишалось нічого іншого, як видивлятися у приціл, де павутинне перехрестя наводки мало-помалу суміщалося з ціллю, визначеною ним для бомбометання: дворик перед фасадом першої з будов, за якою стояло кілька інших — складські приміщення, замасковані під звичайні будинки. Літак сунув на бойовому курсі до цілі страх як повільно; Йоссар’яна всього аж тіпало, і він не міг нічого з собою вдіяти. Навколо не вгавало глухе «бум-бум-бум-бум», на тлі якого раптом із гострим пронизливим «торох» зовсім поруч вибухнув одиничний снаряд. Тисячі молоточків застукотіли в голові Йоссар’яна, а губи мимоволі зашепотіли слова молитви. Він молив бога, щоб той допоміг йому швидше скинути бомби. Йому кортіло заридати. Мотори гули одноманітно, як жирні ледачі мухи. Нарешті риски в прицілі перетнулися, і вісім п’ятсотфунтовок одна за одною пішли донизу. Розвантажену машину рвучко кинуло вгору. Йоссар’ян відірвався від прицілу і, зігнувшись, глянув на індикатор ліворуч. Коли стрілка дійшла до нуля, він зачинив дверці бомбового люку і що було голосу вереснув до переговорного пристрою:

— Праворуч — круто!

Макпростак миттю виконав наказ. Він різко поклав машину на крило й під надривний рев моторів відвернув її вбік від подвійної вогненної смуги трасуючих снарядів, вчасно помічених Йоссар’яном, які інакше врізалися б просто у черево літака. Потім Йоссар’ян звелів Макпростакові набрати висоту, і вони видиралися все вище й вище, аж поки вихопились нарешті у спокійний, сонячний і чистий простір діамантово-синього неба, облямований удалині вузенькою смужкою легкого білого пуху. Повітря заспокійливо свистіло, обтікаючи плексигласовий купол кабіни. Йоссар’ян з насолодою передихнув, та ненадовго, бо машина набрала швидкості, і він наказав Макростакові взяти ліворуч, а потім примусив його йти круто донизу. І аж здригнувся від гострого дотику радості: зловісні гриби зенітних розривів виросли раптом цілим гроном просто у них над головою і трохи позаду, праворуч, якраз на тім місці, де була б машина, якби вони не взяли ліворуч і не пішли в піке. Ще одним грубим окликом він звелів Макпростакові вийти з піке, потім крикнув: «Вліво і вгору — круто!» — знову вирівняв машину і глянув на землю, де вже вибухали їхні бомби. Перша лягла на подвір’ї точнісінько там, куди цілив Йоссар’ян. А далі одна за одною вогненним ланцюжком почали вибухати інші бомби, скинуті з решти літаків ланки. Оранжеві спалахи пробігли по дахах, і в ту ж мить будівлі повалилися, на всі боки буйно бурхнули пінисті клуби рожевого, сірого й вугільно-чорного диму, а в надрах у нього щось тряслося й здригалося під ударами червоних, білих та золотих блискавок.

— Ти лиш поглянь! — уголос замилувався Аарфі, вигулькнувши поруч Йоссар’яна. Його гладкий круглий вид сяяв од захвату. — Там, видно, справді були склади боєзапасів.

— Ану геть! — гарикнув Йоссар’ян, який зовсім забув про свого штурмана. — Геть звідси!

Аарфі чемно всміхнувся й показав на ціль, компанійським жестом запрошуючи Йоссар’яна помилуватися видовищем разом із ним. Йоссар’ян люто замахав рукою, показуючи на вхід до лазу, і став штовхати туди Аарфі.

— Іди на місце! — шалено горлав він. — Іди на місце!

— Я тебе не чую, — добродушно знизавши плечима, відповів Аарфі.

Йоссар’ян ухопив його за парашутні лямки й попхав до лазу, але тут машину струсонуло так, що в самого Йоссар’яна заторохтіли кості й зайшлося серце. Він зрозумів: це край.

— Вгору! — заверещав він до Макпростака через переговорний пристрій, коли второпав, що досі живий. — Вгору, паскудо! Вгору! Вгору! Вгору! Вгору!

Літак завив і, тремтячи всім корпусом, поліз угору і ліз на повній потужності моторів, поки Йоссар’ян не гарикнув Макпростаку, щоб той перейшов у горизонтальний політ. Тут же за новим наказом бомбардира послав машину в крутий віраж; Макпростак виконав його з сорокап’ятиградусним креном, од чого оглушений Йоссар’ян із протяжним кволим гиком мало не вивалив усі печінки. Не відчуваючи власної ваги, він повиснув у повітрі, тоді звелів Макпростакові знову вирівняти машину, та лиш на мить, бо вона тут же розвернулася через праве крило і пірнула в приголомшливе піке. Вони мчали крізь нескінченне, схоже на привиддя, клоччя чорного диму. Гар, що висів у повітрі, люто накидався на гладенький плексигласовий ніс корабля, а Йоссар’янові здалося, що то його по щоках шмагає гаряча, прокоптіла пара. Серце знову калатало від тоскного жаху, а літак за його командою все метався то вгору, то вниз крізь густі грона вибухів, які в смертельній зненависті кидалися навздогін Йоссар’янові, щоб його вбити, а потім розпливалися по небу млявими ляпками. Піт ручаями збігав йому по шиї, слизьким теплим потоком повз по грудях аж до живота. На якусь мить він усвідомив, що давно розгубив п’ятірку ведених літаків, але тепер це не мало жодної ваги: він думав тільки про себе. Надсаджена горлянка немов перетворилася в суцільну пекучу рану, але він і далі що було сили вигукував команди Макпростакові. Щоразу, коли пілот змінював напрямок, мотори аж захлинались від заглушливого, дикого, пекельного реву. А попереду, скільки сягало око, небо аж кишіло спалахами зенітних снарядів, випущених новими батареями, що поспішали якнайточніше пристрілятися, ніби по-садистському смакували наперед ту хвилину, коли Йоссар’янів літак опиниться в межах їхнього досягу.

Нараз машину знову штурхонуло, близький потужний вибух підкинув її так, що вона, заскреготавши, ледь не перевернулася догори черевом, і носова кабіна сповнилася солодкуватого синявого диму. «Горимо», — з жахом подумав Йоссар’ян і метнувся до рятівного лазу, але уперся в тушу Аарфі. Той спокійнісінько чиркав сірником, запалюючи неслухняну люльку.

Йоссар’ян оторопів. Він отетеріло витріщився на свого усміхненого кругловидого штурмана. Ясна річ: хтось із них двох збожеволів.

— Боже святий! — вкотивши очі, змученим голосом зойкнув Йоссар’ян. — Чи ти сказився? Геть під три чорти з кабіни! Геть!

— Що? — зичливо запитав Аарфі.

— Геть звідси, падлюко! — істерично заверещав Йоссар’ян і став тузати Аарфі кулаками. — Геть з моєї кабіни!

— Я нічого не чую! — простодушно загорлав той з виразом докірливого подиву на обличчі.— Говори голосніше: я нічого не чую!

— Геть з кабіни! — у розпачі заскиглив Йоссар’ян. — Зараз нам буде амба. Невже не розумієш! Нас убивають!