— То це ж те, що треба! — радісно оголосив він і на всі лади засвистів у свої вусики. — Так, ваша честь, старий Малюк Семпсон зовсім не проти! — Він посвистав ще трохи у переговорний пристрій, потім крикнув: — Увага, голуб’ятка! Говорить адмірал Малюк Семпсон! До вас горлає-промовляє сам адмірал Малюк Семпсон, гордість флоту її королівської величності! Так-от, ваша честь! Ми повертаємо додому, хлоп’ята-голуб’ята, і хай живе наша поломочка!
Красунчик Кристі переможним змахом руки зірвав із себе шолом та навушники і від надміру почуттів заходився гойдатися туди й сюди, як пустотливе дитя у кріслі-гойдалці. Сержант Туз важко вивалився з кулеметного бронековпака нагорі і в несамовитому захваті почав дубасити льотчиків по спинах. Малюк Семпсон відвалив від бойового лаштунку, описав широку плавну дугу і взяв курс на П’яносу. Встромивши штекер переговорного пристрою в одне з аварійних гнізд, Йоссар’ян почув, як хвостові стрільці дуетом співають «Кукарачу».
Та коли приземлилися, їхні веселощі умить згасли. Сходячи на землю й залазячи до поданого їм джипа, Йоссар’ян ясно усвідомлював, що накоїв. Поки їхали, ніхто не промовив і слова. Гнітюче, гіпнотизуюче безгоміння огортало гори, море, придорожні чагарі. Почуття самотності стало ще гострішим, коли, звернувши з шосе, вони помчали до розташування ескадрильї. Йоссар’ян вийшов з машини останній. Все навкруги завмерло. В могильній, дурманній, як наркотик, тиші, що висіла над порожніми наметами, тільки ледь шелестів легкий теплий вітерець та лунко стукотіло Йоссар’янове серце. Ескадрилья наче вимерла, не видно було жодної живої душі, крім Дока Дайліка, який сумовито куняв біля завішеного входу до санчастини. Настовбурчившись, мов сива каня на сухій гілляці, він марно намагався відігріти на паркім осонні свого хронічно закладеного носа. Йоссар’ян знав, що купатися Дока Дайліка не заманиш. Док Дайлік тепер і близько не підходив до води: адже там людина може зомліти, або закупоряться раптом коронарні судини — і тоді їй труба, навіть якщо глибина — по кісточки. Людину може затягти в відкрите море підводна течія або підкосити поліомієліт чи менінгіт від переохолодження чи перенапруження. Та мало що могло статися! Загальний страх перед Болоньєю вселив у Дока Дайліка ще боліснішу турботу про власне життя. Тепер ночами йому постійно ввижалися грабіжники.
У фіолетовому мороці намету опервідділу Йоссар’ян угледів Вождя Зеленого Вужа, який займався пильною справою — крав віскі з казенних запасів. Акуратно підробивши підписи непитущих, він спритно переливав жадану отруту в заздалегідь заготовлені пляшки. Вождь квапився націдити собі якнайбільше алкоголю, поки не спохватиться капітан Гадд, котрий щохвилини міг ввалитися до намету і, упіймавши його на гарячому, докрасти решту.
Джип тихенько рушив далі. Малюк Семпсон, Кристі і усі інші безшумно розбрелися, непомітно розчинившись у палючій і в’язкій сонячній імлі. Йоссар’ян зостався сам-один серед важкої первісної дрімоти; пазелень здавалася чорною, все навкруги відливало гнійною жовтизною. Десь у сухій і прозорій далині шелестів листям вітрець. Йоссар’янові було неспокійно, у глибині душі ворушився страх. Запалі від утоми очі сонливо злипалися. Та коли, насилу переставляючи ноги, він зайшов до парашутного намету, де стояв довгий стіл із струганих дощок, скруха враз перестала гризти його, а черв’як сумнівів тільки ледь-ледь ворушився десь у глибині свідомості, не завдаючи особливого болю. Залишивши в наметі бронежилети й парашут, Йоссар’ян вийшов надвір і поза цистерною з водою попрямував до розвідвідділу, щоб здати планшет. Капітан Гадд, закинувши кощаві гомілки на стіл, куняв у кріслі. Він байдужим голосом поцікавився, чого це вони повернулись, але Йоссар’ян удав, що не чує, і, поклавши планшет на дерев’яний бар’єр, вийшов геть.
У себе в наметі він передусім звільнився від парашутної упряжі, далі й від уніформи. Вессл мав повернутись лише під вечір — він був у Римі у відпустці, яку заслужив тією вимушеною посадкою на воду поблизу Генуї, коли втопив ще одного літака. Певно, Кристі вже теж лаштується до Рима, радіючи з того, що зостався живий, і тепер, либонь, рахує хвилини, коли зможе продовжити марне й болюче залицяння до своєї ненаглядної повії. Роздягшись, Йоссар’ян сів на койку відпочити. Голий, він відчував себе краще: одяг завжди немов душив його. Потім надяг чисті труси, сунув ноги в тапочки і, перекинувши через плече сіро-зелений махровий рушник, подався на пляж.
Стежка огинала бозна для чого обладнану в лісі зенітну батарею, огороджену валом лантухів з піском, на яких спали двоє солдатів обслуги; третій ліниво гриз пурпуровий гранат, перемелюючи щелепами кусень за куснем і випльовуючи жмих якнайдалі в кущі. Щоразу, як він вгризався в плід, по його підборіддю зміїлася червона, як кров, цівка соку. Проминувши батарею, Йоссар’ян заглибився в ліс, раз у раз любовно погладжуючи своє заніміле черево, неначе хотів упевнитися, що воно, одначе, й досі на місці. Із пупа вивалився клаптик марлі. Зненацька його вразила сила-силенна грибів, що проклюнулись обабіч стежки — скільки сягало око, вони витикалися з напоєного дощами грунту блідими вузлуватими пальцями — а може, то проростала крізь дерен безліччю пагонів сама підземна мертва плоть? Гриби лізли на нього з-під кожного куща, здавалося, вони множаться, зростають і розбухають просто на очах. Йоссар’ян побіг геть, охоплений забобонним страхом, і біг доти, доки не відчув під ногами сухого піску. Гриби тепер лишились далеко позаду, але він усе ще з острахом озирався назад, немов боявся, що ці безликі, мляві білі створіння наосліп плазують за ним по землі або повзуть по деревах однією невпинною, звивистою, судомною масою.
Берег був безлюдний. У спокійній тиші приглушено дзюрчав неподалік розбухлий від злив ручай, стиха шелестіли за спиною Йоссар’яна чагарі, шурхотіла висока трава, мрійно зітхали біля берега ледачі опалові хвилі. Приплив був слабкий, вода чиста й прохолодна. Йоссар’ян залишив одяг та рушник на прибережнім піску і побрів назустріч хвилям; йому довелось довгенько йти, поки вода досягла плечей. Попереду, майже зливаючись з обрієм, бовваніла в сріблястій імлі смужка гористої землі. Йоссар’ян ліниво підплив до плоту, трохи відпочив і ліниво поплив назад, аж поки ноги не торкнулись піщаного дна. Тут він кілька разів занурився з головою в зелену воду й відчув себе свіжим і бадьорим. Потім розлігся долілиць на піску й заснув. Зненацька потужний, узгоджений гул десятків моторів, схожий на гуркіт землетрусу, розлігся просто над головою Йоссар’яна й геть розірвав його сон. Це поверталися з-над Болоньї літаки його ескадрильї.
Він прокинувся з легким болем у голові і, знехотя розплющивши очі, глянув на світ, що повнився хаосом, тільки в хаосі тому панував ідеальний лад. Від того, що він побачив, Йоссар’янові перехопило подих: всі дванадцять ланок літаків рівним бойовим строєм ішли до аеродрому. Це було так несподівано, що спочатку він просто не повірив власним очам. Неймовірне, фантастичне видовище — бездоганний стрій літаків після важкого бойового завдання, — жодної машини, що рвалася б скоріше приземлитися, щоб доставити до шпиталю поранених, жодної, що, безнадійно відставши, ледве тяглась до аеродрому через пошкодження в бою. Не чорнів у повітрі й дим від сигнальних аварійних ракет. Всі машини були на місці — крім його власної. На мить йому здалося, що він збожеволів. Та потім зрозумів і зайшовся чи то гірким плачем, чи реготом. Пояснення напрошувалось саме по собі: ціль закрили хмари, літаки не змогли скинути бомб, тож, виходить, на Болонью доведеться летіти знову.
Тільки він помилився. Ніяких хмар не було. Всі спокійно собі відбомбилися. Тобто злітали, як на прогулянку, — в Болоньї по них не стрельнула жодна зенітка.
15. Бобкінс та Добкінс
Офіцери оперативної служби, капітани Бобкінс та Добкінс, були нерозлийвода: однаково невисокі на зріст, незлобиві й сумирні на вдачу, вони залюбки літали на бойові завдання і не бажали собі від життя й полковника Пескарта нічого більше, як можливості літати й далі. Зробили безліч бойових вильотів і прагнули налітати ще стільки, а тому записували самі себе на кожну бойову операцію. Війна була для них суцільним святом, і єдине, чого вони боялися, це те, що вона колись скінчиться. Свої обов’язки вони виконували скромно, стримано, без зайвих балачок, дбаючи передусім про те, щоб не нажити собі ворогів. Вони не забували всміхнутися кожному стрічному, але скоріше мимрили, аніж говорили, коли доходило до розмов. Ці меткі, веселі, послужливі хлопці почувалися легко й невимушено лише сам на сам, і вони не наважувались дивитись в очі іншим людям — навіть Йоссар’янові, якого запросили на збори просто неба, щоб при всіх вичитати за те, що він примусив Малюка Семпсона повернути назад під час польоту до Болоньї.
