— По правді кажучи, згадував, — відповів майор Майор. — Саме про нього ми й розмовляли.

— Справді? — зраділо загорлав другий сіайдист. — Чудово! Тепер ми, певно, зможемо вивести його на чисту воду. А ви не знаєте, де його можна застукати?

— У шпиталі. Він тяжко хворий.

— Чудово! — знову вигукнув другий сіайдист. — Там я його і злапаю. Тільки буде краще, як я з’явлюсь туди інкогніто. Поясню у вашій санчастині, хто я такий, нехай покладуть мене до шпиталю як хворого.

— Вони відмовляються класти мене до шпиталю як хворого, аж поки я не захворію насправді,— поскаржився він майорові Майору трохи згодом. — До речі, я й справді недобре себе почуваю. Я вже давно збирався лягти на обстеження, а тут така нагода. Піду знову і скажу, що я кепсько себе почуваю. Хай тоді тільки спробують не покласти мене до шпиталю.

— Ви погляньте, що вони зі мною зробили, — поскаржився він майорові Майору трохи згодом, показуючи темно-фіолетові ясна. Горе його було безмежне. В руках він тримав шкарпетки й черевики. Великі пальці ніг мали той самий колір, що й ясна. — Скажіть, ви могли б собі уявити співробітника Сі-Ай-Ді з фіолетовими яснами? — проквилив він.

Похнюпивши голову, він вийшов із штабного намету, а за хвилину звалився в протинальотну щілину і зламав собі носа. І хоча температура в нього не підвищилася, Гас із Весом цього разу зробили виняток — поклали його в санітарну машину й одвезли до шпиталю.

Отже, майор Майор збрехав і збрехав, як виявилося, на благо, що загалом було не так уже й дивно. Він давно завважив, що брехуни, як правило, кмітливіші, та й у житті їм щастить більше, ніж тим, хто завжди каже правду. Скажи він другому сіайдистові всю правду, і йому б не минути халепи. Та він натомість збрехав і тепер міг спокійно працювати далі.

Щоправда, після візиту другого сіайдиста майор Майор став працювати значно обережніше. Відтепер він розписувався лише лівою рукою, ніколи не забуваючи начепити при цьому фальшиві вуса й чорні окуляри, які, одначе, не допомогли йому повернутись до баскетбольних утіх. Щоб іще краще застрахуватись від несподіванок, він хитромудро переключився з Вашінгтона Ірвінга на коротшого і не менш зручного Джона Мільтона.^[10] Тут ім’я та прізвище, як набридне, теж можна буде легко переставляти місцями. Більше того, Джон Мільтон дозволив йому майже подвоїти щоденну продуктивність праці, бо на кожен підпис він витрачав тепер значно менше часу, ніж на обидва попередні — свій та Вашінгтона Ірвінга. Джон Мільтон цілком виправдовував себе ще з одного боку: своєю багатогранністю він краще будив творчу уяву. Це дало майорові змогу часом включати до підпису під казенними документами уривки з уявних розмов, як-от: «Джоне, Мільтон — мазохіст» або «Ти часом не бачив Мільтона, Джоне?..» Підпис, яким він пишався найбільше, мав такий вигляд: «А Мільтон Джон ходить під фургон!» Одне слово, цей Джон Мільтон відкрив йому нові широкі обрії, надав чарівних, майже невичерпних можливостей долати нудьгу. Лиш коли й Джон Мільтон остаточно йому остогид, він знову повернувся до Вашінгтона Ірвінга.

Чорні окуляри й фальшиві вуса майор Майор придбав у Римі. Це була остання марна спроба відвернути той безнадійний моральний занепад, ту трясовину, яка засмоктувала його з фатальною невблаганністю. Спочатку було жорстоке приниження Великого Походу за присягу на Вірність, коли жоден із тридцяти чи сорока чоловік, що провадили цю акцію, не дав йому підписатись під жодною з незліченних присяг. Потім, не встиг іще відгриміти Похід, як наскочила нова халепа: десь там, у ясному небі, найзагадковішим чином зник, немов розтанув, Мудренджерів літак, разом з усім екіпажем, і, певна річ, винуватцем цієї страшної біди неминуче стали вважити майора Майора: недарма ж він ні разу не підписався під Присягою на Вірність.

Темні окуляри мали масивну темно-червону оправу, а штучним чорним вусам міг би позаздрити найекзотичніший катеринщик. Якось, коли майор Майор відчув, що йому несила далі терпіти самотність, він начепив вуса та окуляри й подався грати в баскетбол. Із виглядом зичливим та безтурботним вийшов він на майданчик, стиха благаючи бога, щоб його не впізнали. Всі спочатку вдали, що й справді не впізнали його, і майор із захватом вступив у гру. Та не встиг він по-думки поздоровити себе, що йому так добре повелося з цим невинним шахрайством, як один з гравців боляче штовхнув його в бік і збив з ніг. За хвилину майора збили знову, і тут він збагнув, що всі чудово впізнали свого командира, а той маскарад тільки дає їм змогу безкарно валити його на землю, штурхати й лупити кулаками. І майор Майор зрозумів, що він ненависний їм у будь-якій личині.

І, немов на підтвердження цього болючого відкриття, обидві команди, не змовляючись, об’єдналися в одну галасливу кровожерливу зграю, яка вмить з усіх боків оточила майора Майора, виригуючи страшні лайки й вимахуючи кулаками. Вони знову збили його з ніг і копали носаками черевиків, аж поки він якимось дивом не спромігся підвестись, а тоді знову всім гуртом налетіли на нього. Майор затуляв обличчя руками, а вони, як бджоли, обліпили його з усіх боків і з несамовитою люттю заходились гамселити його, штурляти, довбати й топтати. Нарешті від чийогось могутнього удару майор Майор покотився до канави й звалився туди сторч головою. Він насилу звівся на ноги, видерся нагору і, хитаючись, пошкандибав геть, супроводжуваний улюлюканням та градом каміння, аж поки не сховався за штабним наметом. Лиш одне турбувало його під час усього цього побоїща: аби не зірвали темних окулярів та штучних вусів, бо так можна було й далі вдавати, що то не він, а це куди краще, ніж постати раптом перед напасниками в подобі начальства.

Лиш у своїм кабінеті він зміг дати волю сльозам, а коли добре виплакався, то змив кров з губів та носа, стер грязюку з синців і подряпин на обличчі й гукнув сержанта Трезора.

— Від цього дня, — сказав він, — я нікого не бажаю приймати у себе в кабінеті, коли я тут. Вам ясно?

— Так точно, сер, — одказав сержант Трезор. — Мене це теж стосується?

— Вас стосується теж.

— Ясно, сер. Це все?

— Усе.

— А що мені казати людям, які просяться до вас на прийом, коли ви тут?

— Кажіть, що я в себе, і просіть почекати.

— Слухаюсь, сер. А скільки вони мають чекати?

— Поки я не піду.

— А що мені робити з ними потім, сер?

— Робіть, що хочете.

— їх можна буде пускати до вас після того, як ви підете, сер?

— Можна.

— Але ж вас тут уже не буде, я правильно зрозумів, сер?

— Правильно.

— Слухаюсь, сер. Це все?

— Усе.

— Буде виконано, сер.

— Раніше ви мали звичку щодня заходити сюди й питати, чи мені чого не потрібно, — сказав майор Майор своєму підстаркуватому денщикові, який порядкував у нього в трейлері.— Тепер, поки я тут, я забороняю вам це робити. Вам ясно?

— Так точно, сер, — одповів денщик. — А коли ви дозволяєте мені зайти і спитати, чи вам чого не потрібно?

— Тільки коли мене тут не буде.

— Слухаюсь, сер. А що я взагалі маю тут робити?

— Тільки те, що я вам скажу.

— Але ж вас тут не буде, щоб сказати, сер. Я вас правильно зрозумів?

— Правильно.

— То що ж я маю робити?

— Те, що належить.

— Слухаюсь, сер.

— У мене все, — мовив майор Майор.

— Слухаюсь, сер, — сказав денщик. — То це все?

— Ні,— мовив майор Майор. — Раніше ви заходили прибирати. Більше цього не робіть. І не заходьте, що б там не було, поки не впевнитеся, що я пішов. Ясно?

— Так точно, сер. Тільки як же я зможу впевнитися, що ви пішли?

— Якщо не впевнилися, вважайте, що я тут, і тримайтеся звідси подалі, аж поки не впевнитеся, що я пішов. Ясно?

— Так точно, сер.

— Жаль, що мені доводиться так розмовляти з вами, але це необхідно. Прощавайте.

— Прощавайте, сер.

— І спасибі вам. Спасибі за все.

— Радий старатися, сер.

— Одтепер, — сказав майор Майор Майлові Майдербайдеру, — я не ходитиму до офіцерської їдальні. Їжу прошу подавати мені просто до трейлера.