— Ми з Майором Майором, — так само грубо і з загрозою в голосі повідомив він, — запросто можемо вибити дух із будь-кого у моєму взводі.

Коли розвиднілося, над проблемою майора Майора почали сушити собі голови офіцери. Ну, як-от належить поводитися з таким, даруйте на слові, майором, як майор Майор Майор Майор? Зневажати його особисто як нерівню було б знаком зневаги до всіх інших майорів, а також до офіцерів нижчих за рангом. Ставитись до нього як до рівного — це ж просто абсурд. На щастя, згадали, що майор Майор подав заяву до льотного училища. Тож під вечір ротатор уже розмножував наказ про його переведення, а о третій годині ночі сержант брутально розбуркав майора Майора і, сказавши: «Помагай біг!» — посадив його в літак, що прямував до Каліфорнії.

Лейтенант Шайскопф зблід, як крейда, коли майор Майор, босоніж, із зашкарублою глиною на пальцях ніг, доповів йому про своє прибуття до частини. Майор Майор так призвичаївся до несподіваних нічних побудок, що вискочив з намету, не взуваючи черевиків, без шкарпеток. А цивільний одяг, в якому він відрекомендувався лейтенантові Шайскопфу, був пожмаканий і заляпаний грязюкою. Лейтенант Шайскопф, який на той час іще не завоював собі репутації генія маршировки, на мить уявив собі босого майора Майора в шерензі своєї ескадрильї на черговому недільному параді і від жаху зацокотів зубами.

— Негайно марш до санчастини, — пробелькотів він, коли до нього повернулася мова. — Доповісте, що ви хворий. І лежіть там, поки не надійдуть ваші екіпіровочні. Тоді купите собі військову форму і щось на ноги. Перш за все купіть собі щось на ноги.

— Слухаюсь, сер!

— Я не певний, що вам слід називати мене «сер», сер, — зазначив лейтенант Шайскопф. — Адже за званням ви старший за мене, сер.

— Слухаюсь, сер! Може, за званням я й старший за вас, але ви все-таки мій командир, сер.

— Так точно, сер, це правильно, — погодився лейтенант Шайскопф. — Хоча ви за званням і старший за мене, а я все-таки ваш командир. Отож робіть, як я вам скажу, сер, бо інакше наживете халепу. Біжіть, сер, до санчастини і скажіть, що ви хворий. І залишайтесь там, аж поки на вас не надійдуть екіпіровочні, а тоді купите собі форму, сер.

— Слухаюсь, сер.

— А головне — щось на ноги, сер. Черевики… При першій нагоді купіть собі черевики, сер.

— Слухаюсь, сер. Буде зроблено, сер.

— Дякую, сер.

Життя в льотнім училищі складалося в майора Майора, як і всюди. Всі цурались його, як тільки могли. Інструктори займалися з ним прискореними темпами, щоб передати його далі й швидше здихатися взагалі. Тож йому знадобилося зовсім небагато днів, щоб одержати пілотські «крильця» й опинитися по той бік океану. І тут доля несподівано всміхнулась до нього. Змалку він жадав лиш одного — щоб із ним спілкувалися, і на П’яносі мрія його якийсь час здійснювалася. Спільна бойова служба неодмінно стирає різницю у званнях серед військових, так що стосунки між вищими та нижчими чинами неминуче спрощуються й людянішають. Зовсім не знайомі люди гукали йому на ходу: «Привіт!» — і запрошували піти пограти в баскетбол чи скупатися. Кращі години свого життя провів він на баскетбольному майданчику. Ніхто там не гнався за перемогою, рахунку ніколи не вели, а кількість гравців могла змінюватись від одного до тридцяти п’яти. Раніше майорові Майору ніколи не доводилося грати ні в баскетбол, ні в жодну іншу спортивну гру, але його велетенський зріст та полум’яний ентузіазм певною мірою компенсували йому брак досвіду та природну незграбність. Майор Майор почував себе по-справжньому щасливим на тому кривому, ковдобистому майданчику і майже здружився зі своїми партнерами — офіцерами та сержантами. Ніхто тут не вигравав, ніхто й не програвав, і майор Майор весело гасав по полю, вголос радіючи з кожного кидка чи паса. І так було до того самого дня, як загинув майор Д’юлап. До баскетбольного майданчика враз примчав на своїм ревучім джипі полковник Пескарт і назавжди позбавив майора Майора цієї втіхи.

— Ви тепер командир ескадрильї! — гарикнув він з того боку залізничного рову. — Та не думайте, що це щось для вас значить. Це означає лиш те, що тепер ви командир ескадрильї.

Майор Майор уже давно був для полковника Пескарта, як чиряк на сідниці. Зайвий майор за штатним розкладом означав непорядок у полковницькому господарстві і давав зайву поживу інтриганам та його суперникам із штабу двадцять сьомої повітряної армії. Тому полковник Пескарт молив бога, щоб він забрав до себе кого-небудь з майорів, ну хоч би майора Д’юлапа. Полковникові вже остаточно остогид той зайвий майор, а тепер нарешті він міг його спекатися. Отож, призначивши майора Майора командиром ескадрильї, він натиснув на газ і зник із своїм ревучим джипом так само несподівано, як і з’явився.

Для майора Майора це означало початок кінця. Він не міг повірити власним вухам, — застиг, як укопаний, з розпашілим обличчям, а над його головою вже збиралися чорні грозові хмари. Повернувшись на баскетбольний майданчик, він неначе наштовхнувся на стіну незрозумілої відчуженості. У спрямованих на нього насторожених очах була глузлива цікавість, змішана з похмурою ворожістю. Його аж затіпало від сорому. За кілька хвилин гра поновилася, та це вже була не та гра. Коли він вів м’яч, всі гравці розступались перед ним. Майор просив паса, і йому в ту ж мить хто-небудь відкидав м’яча — байдуже, свій чи чужий. Коли він мазав по корзині, ніхто не намагався перехопити м’яча, аж поки він сам його не спіймає. На майданчику лунав тільки один голос — його власний. Наступного дня було те ж саме, а на третій день майор Майор грати не пішов.

Наче за командою, всі в ескадрильї перестали з ним розмовляти, зате кожен вилуплював на нього баньки. Він ходив сам не свій, утупившись у землю, з палаючими щоками, всім ненависний, всіма знехтуваний, зневажений і злісно підозрюваний у безлічі смертних гріхів. Ті, хто раніше навіть не помічали його схожості з Генрі Фондою, зараз тільки про це й базікали; причому деякі з них єхидно натякали, що саме через цю подібність його і призначено командиром. Капітан Гадд, який сам ласився на цю посаду, доводив усім і кожному, що майор Майор ніхто інший, як Генрі Фонда, та тільки боїться признатися в цьому, бо він викінчений брехло і боягуз.

Майор Майор безпорадно борсався в цьому болоті, неспроможний передбачити, яка нова біда чекає на нього завтра. Навіть не порадившись із ним, сержант Трезор переніс усі майорові манатки до просторого трейлера, де раніше мешкав самотою майор Д’юлап, а коли захеканий майор Майор увірвався до штабу пожалітися, що в нього вклали всі речі, майора мало не до втрати пульсу перелякав молоденький черговий капрал, який ураз схопився на рівні й загорлав:

— Струнко!

Разом з усіма, хто там був, майор Майор теж виструнчився й завмер, гарячково метикуючи, що то за цабе зайшло слідом за ним! Невідомо, скільки б вони простовбичили в непорушній мовчанці, коли б хвилин за двадцять туди не нагодився майор Денбі, що вертав із штабу полку. Він поздоровив майора Майора з новим призначенням і подав команду «вільно».

Та ще більше не поталанило майорові Майору в їдальні, де його зустрів широко усміхнений Майло й церемонно провів до невеличкого столика, який заздалегідь поставив на видноті, застелив вишиваною скатертиною й прикрасив букетиком квітів у рожевій вазочці під кришталь. Майор Майор одсахнувся з жахом, але йому забракло духу протестувати на очах у всіх. Навіть Тупермейєр підняв над тарілкою свою щелепату бульдожу пику й витріщився на нього. Тож майор Майор слухняно дозволив Майлові провести себе до того особистого столика, де й протрусився ганебно він аж до кінця трапези, їжа застрявала йому в горлі, але він примушував себе ковтати її, аби часом не образити когось із кухонної обслуги. Лиш потім, опинившися сам на сам із Майлом, майор Майор уперше відкрито збунтувався й заявив, що хотів би приймати їжу вкупі з іншими офіцерами. Та Майло сказав, що так діло не піде.

— Чому це не піде? — здивувався майор Майор. — Адже раніше було саме так!