— А знаєте, Йоссар’яне, — немов роздумуючи, проговорив він приязно, ледь насмішкувато і майже щиро. — Ви мені навіть подобаєтеся. При вашому нерядовому інтелекті ви людина високих принципів і обрали позицію, яка погребує неабиякої мужності. Я теж не нарікаю на свій інтелект, але в мене немає жодних принципів. І саме тому я, як ніхто, здатний скласти вам ціну.

— Зараз у нас такий критичний момент, — роздратовано буркнув із найдальшого кутка кабінету полковник Пескарт, який немов і не чув звірянь підполковника Порка.

— Дуже критичний, — поблажливо кивнув підполковник Порк. — Нам змінили командування, і ми не можемо дозволити собі пошитися в дурні перед генерал-лейтенантом Шайскопфом і генералом Штирхером. Ти про це, полковнику?

— Невже в нього нема ані грама патріотизму?

— Невже вам не дорога батьківщина? — запитав підполковник Порк, уміло передражнюючи грубий, самовпевнений тон полковника Пескарта. — Невже ви не прагнете віддати життя за нас із полковником Пескартом?

— Що-що? — весь насторожившись, із подивом вигукнув, Йоссар’ян. — А при чому тут ви з полковником Пескартом? Моя батьківщина і ви — то зовсім не одне й те саме.

— Помиляєтесь, ми з нею нерозривні,— холоднокровно і ледь насмішкувато заперечив підполковник Порк.

— Саме так! — з пафосом гарикнув полковник Пескарт. — Ви або за нас, або проти. Третього не дано.

— Боюся, що він вас упіймав, — мовив підполковник Порк. — Ви або за нас, або проти своєї батьківщини. Третього й справді не дано.

— Облиште, сер. На таке я не клюю.

— Щиро сказати, я теж, — незворушно відказав підполковник Порк. — Але клюють усі інші. Отож ми з вами і влипли.

— Ви вкрили ганьбою свій мундир! — уперше звертаючись до Йоссар’яна, люто вереснув полковник Пескарт. — І як вам удалося пролізти в капітани?

— Невже не пригадуєш? — реготнувши в жменю, лагідно нагадав йому підполковник Порк. — Ти ж сам його пропихав!

— І, бачу, дав маху!

— А я попереджав, — єхидно докинув підполковник Порк. — Та хіба ж ти коли мене послухаєш?

— Гаразд, гаразд, годі ятрити старі рани! — скипів полковник Пескарт. Він утупився в підполковника Порка, підозріливо примружившись і стиснувши на стегнах могутні кулаки. — А ти сам на чиєму боці?

— На нашому, полковнику. На чиєму ж іще боці я можу бути?

— Тоді краще мене не щипай! І не мороч мені голову, ясно?

— Я весь на твоєму боці, полковнику. Чого-чого, а патріотизму в мені — хоч одбавляй.

— Тож не забувай про це!

Полковник Пескарт ще якусь мить вивчав поглядом підполковника Порка, далі, щось буркнувши собі під ніс, одвернувся, не дуже впевнений у щирості свого заступника, і знову забігав по кабінету, знервовано крутячи в руці довгий мундштук. Потім показав великим пальцем на Йоссар’яна.

— І давай, нарешті, кінчати з цим типом. Я знаю, що я з ним зробив би. Я б наказав вивести його надвір і розстріляти, як собаку. Ось що я б із ним зробив! І генерал Бидл зробив би те ж саме.

— Генерал Бидл більше в нас не командує,— нагадав йому підполковник Порк. — Тому ми не можемо вивести цього типа надвір і розстріляти, як собаку.

Тепер, коли полковник Пескарт перекипів, підполковник Порк ізнову відчув себе невимушено і легенько закалатав підборами по тумбі полковничого стола.

— Отож замість розстрілу ми відправляємо вас додому, — повернувшись до Йоссар’яна, мовив він. — Це рішення прийшло не відразу. Та кінець кінцем ми обмізкували тут один потрясаючий варіант, за яким ваш від’їзд не викличе аж надто великого невдоволення у ваших однополчан. Ви раді?

— Який іще варіант? Я не певен, що він мені сподобається.

— А я— навпаки, певний, що він вам зовсім не сподобається, — засміявся підполковник Порк і вдоволено зчепив пальці на голому тім’ї.— Вам справді нема чого радіти, бо варіант цей гидотний, і ваша совість напевне збунтується. Але вам усе-таки доведеться його прийняти, як не крути. Тоді за якихось два тижні ви цілий і здоровий повернетесь додому. А іншого виходу ви не маєте — хіба що потрапите під трибунал. Тож вибирайте самі.

— Годі блефувати, підполковнику! — реготнув Йоссар’ян. — Вам усе одно не вдасться пришити мені дезертирство з поля бою. Це буде важко довести. А собі такою скандальною справою ви добряче нашкодите!

— Самоволки під час війни теж, як ви знаєте, не заохочуються, і від цього звинувачення ви вже не відкрутитесь, оскільки літали до Рима без дозволу. І якщо ви трохи подумаєте, то самі погодитесь, що нам просто необхідно віддати вас під суд. Ми не можемо допустити вашої відкритої непокори. Якщо ми не покараємо вас, це буде поганий приклад для інших — вони теж перестануть літати. Тож вибирайте, повторюю, самі: або по руках, або військово-польовий суд; судовий розгляд ми обов’язково доведемо до потрібного нам кінця, чого б це нам не коштувало. Навіть якщо це принесе полковникові Пескарту самі тільки «махи та хвости».

Почувши про «махи та хвости», полковник Пескарт здригнувся й раптом ні з того ні з цього щосили швиргонув свого інкрустованого оніксом та слоновою кісткою мундштука на стіл.

— Господи! — загорлав він. — Як мені остогид цей клятий мундштук!

Відскочивши від столу до стіни, мундштук рикошетом упав на лутку, з лутки на підлогу й підкотився назад до полковничих ніг.

— По-моєму, від нього в мене всі неприємності! — люто вишкірившись на свій мундштук, прогарчав полковник Пескарт.

— В очах генерала Штирхера це для тебе «крок до мети», — з лукавою простодушністю пояснив йому підполковник Порк, — а в генерал-лейтенанта Шайскопфа — то «махи та хвости».

— То кому ж із них догоджати?

— І тому, і тому. Обом.

— Та як же їм обом догодиш? Вони ж один одного ненавидять! Догодиш одному — наче б то «крок до мети», та коли про це дізнається другий, «крок до мети» одразу стає твоїм же «махом та хвостом»! Де вихід?

— Вихід один: кроком руш!

— Отож-то й воно. Інакше генерал-лейтенанту не догодиш. Треба марширувати. Марширувати! — На полковничім обличчі з’явилась кисла гримаса. — Ну й генерали в нас пішли, чорт забирай! Це ж просто ганьба для генеральського мундира. Коли вже такі, як вони, стають генералами, то мені й сам бог велів.

— Взагалі ти далеко підеш, — із ледь прихованим глумом запевнив його підполковник Порк і вже з відкритою зневагою хихотнув, коли, глянувши на Йоссар’яна, побачив гримасу осудливої бридливості на його обличчі: тепер ти, мовляв, — розумієш, що то є — служити такому йолопові.— Ну, тепер, сподіваюся, вам ясно, капітане, де собака заритий? — грайливо провадив він. — Всі ми кудись рвемося: полковник Пескарт — у генерали, я — в полковники, ви — додому. От ми й відпускаємо вас додому.

— А чому йому так кортить стати генералом?

— Як це чому? Тому, чому й мені стати полковником. Таке життя, — що ж іще нам залишається робити? Генерал вищий за полковника, полковник вищий за підполковника, — от ми обидва й прагнемо чогось вищого. І знаєте, Йоссар’яне, це ваше щастя, що ми трішечки того, кар’єристи. Ви дуже правильно зробили, взявши це до уваги, коли обмірковували ваші комбінації в цій грі.

— Я не веду ніякої гри, — відрізав Йоссар’ян.

— Слово честі, мені подобається, як гарно ви брешете, — озвався підполковник Порк. — Та невже вам не буде приємно, коли вашого бойового Командира підвищать у генерали за те, що у вас в полку на кожного льотчика припадає більше бойових вильотів, ніж у будь-якому іншому? Невже вам не хочеться заслужити побільше подяк і дубового листя до вашого «Летючого хреста»? Де ваш sprit de corps?^[63] Обіцяйте нам літати далі, і ми впишемо в бойовий літопис нашого авіаполку ще не одну славну сторінку. Я даю вам останню можливість сказати «так».

— Я кажу — ні.

— В такому разі ви приперли нас до стінки… — незлобиво заговорив підполковник Порк.

— І як йому тільки не соромно?

— …і ми змушені відпровадити вас додому. Тільки за це вам доведеться зробити нам одну невеличку послугу…

— Яку ще послугу? — войовничо скинувся Йоссар’ян: він нюхом відчув якусь нову капость.