Заарештували Йоссар’яна за те, що він перебував у Римі самовільно. Вони чемно пробачились перед Аарфі за таке вторгнення й повели свого бранця геть, підхопивши під руки цупкими, як сталеві наручники, пальцями. Вони мовчки спустилися з ним по сходах. Двоє інших рослих військових поліцейських з кийками і в білих касках чекали на них у закритій машині. Вони кинули Йоссар’яна на заднє сидіння, і машина помчала крізь дощ і брудний туман до комендатури, де його замкнули до ранку в чотирьох бетонних стінах. Вранці йому подали відро-парашу, а потім одвезли на аеродром, де його чекали ще двоє велетнів у білих касках, з кийками біля транспортного літака, в якого вже працювали мотори, струшуючи краплі конденсату з тремтячих зелених обтічників. За весь цей час ані один з поліцейських не сказав другому жодного слова, вони навіть ні разу не кивнули головою. Йоссар’ян зроду ще не бачив таких гранітних пик!

Літак узяв курс на П’яносу. Нова двійка мовчазних військових поліцейських чекала на нього на посадочній смузі. Тепер їх стало аж вісім, і вони без жодного слова, чітко, по-військовому пройшли до машин, розмістились у двох джипах, які, шурхотячи гумовими скатами, промчали повз усі чотири зони розташування ескадрилей і зупинились біля штабу полку, де на стоянці до них приєдналося ще двоє поліцейських. Тепер уже десятеро дужих, зосереджених здорованів мовчки обступили його, як сторожові вежі, і рушили до входу. Посиланий шлаком грунт скрипів в унісон з їхніми могутніми кроками. Йоссар’яна не відпускало відчуття, що це самий час невблаганно пришвидшує свій хід. У ньому хвилею підіймався страх, сповнюючи все єство. Кожний з конвоїрів міг би порішити його одним-однісіньким недбалим ударом. Їм досить було зімкнути свої масивні, тверді, як валуни, плечі, і вони б розчавили його, мов хробака. Про порятунок годі було й думати. Йоссар’яна вели так швидко і так щільно стуливши шеренгу, що він не міг навіть розгледіти облич отих двох, котрі його тримали. Вони ще більше прискорили ходу, і Йоссар’янові здалося, що ноги в нього відірвались від землі і він летить у повітрі. Чітко карбуючи крок, вони піднялись по широких мармурових сходах на верхню площадку, де на них чекало ще двоє поліцейських з непроникними, кам’яними обличчями. Майже бігцем вони протупотіли довгою галереєю, що нависла уздовж стіни над великим круглим вестибюлем. Тьмяна, вистелена кахляними плитами підлога глухо відбивала їхній карбований крок, що відлунював у порожньому будинку ударами грому, дедалі частішими й чіткішими, дедалі шаленішими й страхітливішими, і невтишима паніка охопила приголомшеного Йоссар’яна, бо тепер він знав, як калатають барабани долі. Весь кортеж повернув до кабінету полковника Пескарта, і він побачив перед собою великий письмовий стіл, на краю якого вигідно розташував свої сідниці підполковник Порк, котрий уже давно чекав на нього. Він зустрів Йоссар’яна щирою, сердечною усмішкою, а тоді промовив:

— Ми вирішили відправити вас додому.

40. «Поправка двадцять друга»

Таж до цього простого рішення була, звичайно, певна поправка.

— «Поправка двадцять друга»? — поцікавився Йоссар’ян.

— Саме вона, — весело відказав підполковник Порк і, зневажливо кивнувши, недбалим помахом руки відпустив могутніх конвоїрів. Він завжди відчував себе, як риба у воді, коли міг дати волю своєму цинізмові. Його хитрющі очиці жваво блищали за квадратними скельцями окулярів без оправи. — Кінець кінцем, ми не можемо взяти й просто відіслати вас додому за те, що ви відмовились літати, а решту пілотів і далі тримати тут, правда ж так? Погодьтеся, щодо них це, було б несправедливо.

— Твоя правда, чорт забирай! — гарикнув полковник Пескарт. Він перевальцем походжав туди й сюди, сопучи та форкаючи, мов розлючений бугай. — Ти знаєш, як би я зробив?! Я б зв’язав йому руки й ноги, кинув би, мов порося, до літака,і хай би спробував тоді не літати! Ось що я б із ним зробив!

Підполковник Порк зробив полковникові Пескарту знак помовчати.

— А знаєте, ви таки завдали чимало клопоту полковникові Пескарту, — мовив він, добродушно усміхаючись, так наче ця обставина аніскільки не бентежила його особисто. — Люди ремствують, моральний дух полку занепадає. А хто винуватий? Тільки ви.

— Неправда, це ваша вина, — заперечив Йоссар’ян. — Не я, а ви весь час збільшуєте норму бойових вильотів.

— Неправда, вина — ваша, — відказав підполковник Порк. — Бо не ми, а ви відмовились виконувати норму. Люди спокійно собі воювали, поки знали, що нашу норму треба виконувати й іншого виходу в них немає. А ви показали їм вихід, бодай і сумнівний, от вони й заремствували. Отже, вся вина падає на вас.

— Невже йому невтямки, що війна триває? — похмуро запитав полковник Пескарт, навіть не глянувши на Йоссар’яна, і знову зачалапав по кабінету.

— Таж, певно, розуміє,— відповів підполковник Порк. — Либонь, тому він і не хоче більше літати.

— Виходить, йому на все начхати?

— А може, взявши до уваги, що війна триває, ви передумаєте — будете літати й далі? — із блазнівською серйозністю поцікавився підполковник Порк, передражнюючи полковника Пескарта.

— Ні в якому разі, сер! — у тон йому, ледь не всміхнувшись, відповів Йоссар’ян.

— Я чомусь так і думав, — удавано важко зітхнув підполковник Порк і вдоволено зчепив пальці обох рук на своєму широкому, засмаглому, лискучому черепі.— А ми ж, якщо по совісті, ставилися до вас не так уже й погано, адже так? Ми вас добре годували, одягали, вчасно платили гроші. Більше того, нагородили орденом, а також надали звання капітана.

— Даремно я тоді надав йому звання капітана! — досадливо крякнув полковник Пескарт. — Його треба було притягти до суду за те, що тим своїм другим заходом на ціль він зірвав усю феррарську операцію.

— А я не радив тобі давати йому капітана, — мовив підполковник Порк. — Та хіба ж ти коли мене послухаєш?!

— Брехня. По-моєму, це ти підбив мене дати йому капітана.

— Брехня. Я підбивав тебе не давати йому капітана, та хіба ж ти коли мене послухаєш?!

— Даремно не послухав.

— Ти ніколи не слухаєш мене, — з насолодою повторив підполковник Порк. — І от результат.

— Гаразд, гаразд, годі тобі ятрити старі рани. Годі! — Полковник Пескарт глибоко засунув руки в кишені і, згорбившись, одвернувся. — Замість нападати на мене, ти б краще подумав, що нам робити з ним!

— Боюся, що нам таки доведеться відправити його додому. — І, переможно хихотнувши, підполковник Порк перевів погляд на Йоссар’яна. — Так-от, Йоссар’яне, для вас війна, вважайте, скінчилася. Ми відправимо вас додому. По правді кажучи, ви цього не заслуговуєте, ось чому, між іншим, я й не заперечую. Оскільки в даний момент для нас ризиковано далі марудитися з вами, ми вирішили відіслати вас на батьківщину. Вам доведеться укласти тут одну невеличку угоду і…

— Яку ще угоду? — насторожено запитав Йоссар’ян.

— Паскудну угоду, можете бути певні,— запевнив його підполковник Порк і, закинувши голову, смачно зареготав. — Препадлючу угоду. Та ви її, безумовно, приймете.

— Це ще побачимо.

— Я певний, що приймете, хоча від цієї угоди, скажемо просто, смердить на версту. До речі, в мене до вас є запитання. Ви кому-небудь казали, що відмовились літати?

— Ні, сер, — не зморгнувши оком, відказав Йоссар’ян.

— Чудово, Йоссар’яне. — Підполковник Порк схвально кивнув. — Мені подобається, як ви брешете. Ви далеко підете в цьому світі, якщо у вас пробудиться здорове честолюбство.

— Невже він забув, що й досі триває війна? — зненацька загорлав полковник Пескарт і з люттю продмухнув свій мундштук.

— Ну, як він міг забути? — єхидно відказав підполковник Порк. — Адже ти сам хвилину тому нагадав йому про це.

Підполковник Порк зробив страждальницьку гримасу й зітхнув, немов шукаючи співчуття в Йоссар’яна. Його чорні очиці іскрились хитруватим і водночас нахабним глузуванням з полковника Пескарта. Зіпершись обома руками на край Пескартового письмового стола, на розі якого вмостився, підполковник Порк ледь підняв свої пухкі сідниці й пересунув їх далі. Його коротенькі ніжки гойдалися високо над підлогою, а черевики раз у раз грюкали об жовту дубову тумбу. Линялі шкарпетки без підв’язок сповзли нижче кісточок, на диво маленьких і білих.