Гілка сливи квітне — грайлива, смілива, жива!
Вона не бореться за весняний промінь,
Не кличе уваги до себе нікого.
Лише вістунею стоїть — мов тихий дзвін:
«Світанок близько. Світло вже на порозі».
А коли гори розквітнуть суцвіттям палким,
Коли ліс спалахне барвами безмежними —
Вона зникне в цьому морі квітучих барв,
І посміхнеться — не для слави, а для радості.
Коментар перекладача:
Цей вірш — не просто опис квітки. Це політично-філософська дуель з минулим. У 1961 році КНР переживала глибоку кризу: розрив із СРСР, голод, ізоляцію. Мао навмисно взяв за основу вірш Лу Ю (епоха Сун), де слива — образ самотнього інтелектуала, що в'яне в холоді. Але Мао переписав цей образ:
«Цяо» (ЗО) — ключове слово! Не «гарна», не «пишна», а грайлива, кокетлива, смілива. Це епітет молодої дівчини, що насміхається над негодою. У перекладі «грайлива, смілива, жива» — триплет, що передає цю енергію.
«Сто сажнів льоду» (°ЩХЙ±щ) — не метафора. У китайській традиції «сто» (°Щ) — символ абсолюту. Це не просто холод — це випробування на межі можливого.
«Посміхнеться в суцвітті» (ЛэФЪґФ’†ЏО) — геніальний фінал. Лу Ю писав: «БгВдіЙДаДлЧчіѕ» («опадає в багнюку, стає порохом»). Мао відповідає: ні, я не загину — я зрадію спільному цвітінню. Це маніфест колективного оптимізму замість індивідуального страждання.
Контраст із радянською пропагандою: тоді Москва називала Китай «одинокою сливовою гілкою». Мао відповів цим віршем: «Так, ми одинаки в холоді — але ми не сумні. Ми чекаємо свого часу — і посміхнемось, коли прийде весна».
Мао Цзедун — ДОВГИЙ МАРШ
(на мелодію «Цілюй», жовтень 1935)
Для Червоної армії — лиш легкий похід,
Тисячі гір і рік — немов дрібна перешкода.
П'ять хребтів Уліну — хвилі на морській гладі,
Велетні Умену — грудки глини в долині.
Цзіньша шепоче тепло скелям золотим,
Ланцюги Даду — льодом обкуті, смертельні...
А з Міньшаня вже сніг лягає на плечі,
І всі обличчя — посмішкою розквітають!
Коментар перекладача:
«Довгий марш» — це не звіт про похід, а філософський маніфест перемоги духу над матерією. Мао пише його у жовтні 1935, коли армія пройшла 25 000 лі (12 500 км) крізь болота, гори та ворожі засідки. Лише 8 000 з 86 000 вижили. Але вірш не про смерть — про легкість подолання.
Структура люйши — 8 рядків по 7 ієрогліфів з чітким паралелізмом: 3-4 рядки (гори = хвилі/глина), 5-6 рядки (тепло Цзіньша ↔ холод Даду). У перекладі я зберіг цю симетрію через інверсії та ритмічні паузи.
«Тепло» Цзіньша (ЕЇ нуань) — не температура, а душевне полегшення. Армія переправилась через ріку Цзіньша (верхня течія Янцзи) на човнах, викрадених у ворога — це була перша перемога після місяців втечі. Тому скелі «шепочуть тепло» — образ надії.
«Льодом обкуті» ланцюги Даду — контраст. На мосту Лудін через ріку Даду армія йшла по гойдаючихся ланцюгах під обстрілом. Ієрогліф є® (хань) — «холод» — тут означає жах, смертельну небезпеку.
Фінал: «усі обличчя» (Иэѕь саньцзюнь) — не «три армії», а вся армія. У класичній китайській поезії «три» часто означає «всі напрямки» або «повноту». Посмішка — не радість, а зневага до страждання: «Ми пройшли пекло — і тепер ніщо нас не зламає».
Мао Цзедун — ПЕРЕВАЛ ЛОУШАНЬ
(на мелодію «Згадуючи красуню Цінь», лютий 1935)
Сирена!
Вітер ріже обличчя, мов лезо,
Дикі гуси кричать під місяцем блідим...
Під місяцем блідим —
Копита гуркотять по каменю,
Сурма рве туман своїм голосом хворим.
Не кажи: «Ця застава — залізна скеля!»
Сьогодні ми її подолали крок за кроком...
Її подолали крок за кроком —
А над горами синь застигла, немов смола,
І сонце, що сідає, вмивається в крові.
Коментар перекладача:
«Перевал Лоушань» — це не гімн перемозі, а похоронна пісня для живих. Битва на перевалі Лоушань (лютий 1935) стала однією з найкровопролитніших під час Довгого маршу. Мао пише вірш уранці після бою — і відчуває не радість, а тягар виживання.
«Сирена!» (Оч·з—у) — перший рядок оригіналу буквально: «Західний вітер — лютий». Але «БТ» (лє) — це не просто «лютий», а палкий, нестримний, спалений. Я починаю вірш окликом «Сирена!» — це голос сурми, що розриває тишу перед боєм. Такий початок ближчий до енергії каліграфічного удару.
Повтори — ключова риса форми ци. «Під місяцем блідим...» / «Її подолали крок за кроком...» — це не помилка, а наростання емоції, немов ехо в горах. У перекладі я зберіг цю структуру, додаючи трохи ритмічної варіативності («кричать» → «копита гуркотять»), щоб уникнути монотонності.
«Синь застигла, немов смола» — ієрогліф ІФ (цан) означає темно-синій, майже чорний колір неба перед грозою. «Смола» — це український еквівалент: темна, густа, нерухома. Це не краса — це втома неба, що спостерігало за кровопролиттям.
«Вмивається в крові» — фінальний образ. Сонце не просто «тоне» — воно умивається (ИзСЄ жу сюе — «наче кров»).
Це двозначність: кров загиблих товаришів і кров ворогів. Мао не радіє — він приймає цю кров як ціну перемоги. Для українського читача важливо відчути не героїзм, а тяжку гідність переможця, що не забуває ціни своєї перемоги.
Мао Цзедун — ДАБАЙДІ
(на мелодію «Пусамань», липень 1933)
Червоний, помаранчевий, жовтий, зелений,
Блакитний, синій, фіолетовий —
Хто ж кинув шовкову стрічку в небо,
Щоб танцювала вона над землею?
Дощ змив усе — і сонце знов засяяло,
Гори в тумані хвилями синіють...
А в пам'яті — той бій, запеклий, безжалісний,
Кулі прорвали стіни сільських хат.
Але тепер ці отвори — не рана,
А візерунок на тканині часу.
Гори, прикрашені слідами битви,
Сьогодні прекрасніші, ніж колись.
Коментар перекладача:
«Дабайді» — це не військова хроніка, а філософське примирення зі смертю. У січні 1929 року тут відбулася жорстока битва між Червоною армією та гомінданівськими військами. У липні 1933 Мао повернувся сюди після дощу — і побачив веселку над полем, де загинули сотні людей. Вірш — це акт трансформації болю в красу.
Сім кольорів у строгому порядку — не випадковість. У китайській космології це вухсє (ОеЙ«) — п'ять основних кольорів даосизму (червоний, жовтий, синій, білий, чорний) плюс два проміжні. Мао навмисно використовує повний спектр — це символ цілісності світу, що відновлюється після руйнування.
«Шовкова стрічка» (ІКБ· цай лянь) — ключовий образ. «Лянь» — це не просто стрічка, а вибілений шовк, готовий прийняти фарбу. Веселка — не природне явище, а мистецька робота: хтось (Небо? Історія?) взяв чистий шовк і розмалював його кольорами життя.
