Слово до читача: Поезія за межами ідеологій
Перед вами книга, яка десятиліттями була неможливою.
Для радянської цензури ці вірші були «небезпечним ревізіонізмом», для західного світу — «червоною пропагандою», а для пострадянської України вони тривалий час залишалися просто непоміченими. Ми звикли бачити в Мао Цзедуні лише політичну фігуру, архітектора держави та ідеолога. Проте за лаштунками великої історії ховався один із найскладніших поетів XX століття.
Чому ми видаємо це сьогодні?
У сучасному Китаї Мао-поет цінується не менше, ніж Мао-політик. Він був «останнім мандарином» китайської словесності — людиною, яка, руйнуючи старий світ, продовжувала розмовляти мовою класичної поезії епохи Сун та Тан. Це парадокс, який ми намагалися розгадати в цьому виданні.
У цій збірці ви знайдете двох Мао:
Мао-Деміурга: Який дивиться на гори, що «срібними зміями» мчать у снігу, і запитує Всесвіт про те, хто має правити світом. Це поезія космічного масштабу, де природа є декорацією для великої волі.
Мао-Людину: Який мучиться від безсоння на «холодній подушці», тужить за загиблою дружиною («Гордою Тополею») і вміє бачити ніжну красу сливи серед запеклої зими.
Ми вперше переклали ці тексти українською мовою, використовуючи можливості штучного інтелекту для дешифрування складних китайських ієрогліфів. Нашою метою було не прославити диктатора, а відкрити для української культури феномен «ученого-воїна».
Українська мова з її природною мелодійністю виявилася дивовижно співзвучною з давньокитайськими ритмами. Ви побачите, як смарагдова вода річки Сян та крижані піки Лоушаню оживають у нашому слові, набуваючи нових, нечуваних раніше відтінків.
Ця книга — для тих, хто вміє відокремлювати естетику від політики, і для тих, хто шукає відповіді на вічне питання: де закінчується людина і де починається Історія.
Мао Цзедун — ЧАНША
(на мелодію «Ціньюаньчунь», 1925)
I
На самоті стою під небом льодяним,
Ріка Сян кинулась на північ, розсікаючи тишу.
Повз острів Оранжевий — де Цюй Юань колись стояв —
Дивлюсь: тисячі гір у багряній заграві,
Яруси лісу — немов у вині потоплені.
Прозора вода смарагдом налита до краю,
Сотні човнів рубають плин, мов клинки.
Орел б'є крилами небесну скелю,
Риба ширяє в дзеркалі бездонних глибин...
Усе живе під небом за право на життя бореться.
І я, у цій безмежності застиглий, питаю:
— Хто ж цією землею, цим світом правити має?
II
Колись прийшов сюди з гуртом друзів-однодумців,
Згадую роки, що в праці й боротьбі злились.
Ми були молоді — сила й завзяття в крові,
В серцях — чистота, в очах — полум'я без диму.
Вказували шлях, тримаючи в руках стило долі,
Громили катів, не лякаючись їхньої могутності.
Світ бачили, мов пісок під вітром степовим...
Чи пам'ятаєте, друзі, як посеред ріки
Ми рубали стрімку течію голими долонями,
А хвилі злітали, мов білі птахи, назустріч нам?
Коментар перекладача
«Чанша» — це не політичний маніфест, а поетичне самозапитування 32-річного Мао. Він стоїть на остріві Оранжевому (Цзюцзичжоу) — місці, пов'язаному з поетом Цюй Юанем, який кинувся в ріку в знак протесту.
Але Мао обирає інший шлях: не самознищення, а виклик історії.
Ієрогліф Пи (сян — «ширяти») у рядку про рибу — це гра: риба «летить», порушуючи природний порядок — символ революційного хаосу, де все можливе.
Багряний (єм хун) — не просто колір восени: це кров, революція й імперська влада в одному.
Українському читачеві варто відчути не вождя, а поета-мислителя, що вимірює себе з горами й ріками.
Мао Цзедун — СНІГ
(на мелодію «Ціньюаньчунь», зима 1936)
I
Північний край — у крижаних обіймах!
На тисячу лі — льодовий панцир,
На десять тисяч — сніг ширяє в небі.
Дивлюсь: Велика Стіна в мареві білім
Лиш темним шрамом проступає вдалині,
Жовта ріка — мов стрічка, скута льодом,
Замовкла, втративши свій гнівний гомін.
Гори — срібні змії, що в танці звиваються,
Рівнини — воскові слони, що в біг кинулись,
Небесний свідок викликаючи на змагання!
А коли сонце прорве хмари сиві —
Земля в червонім шовку, в білій вуалі
Засяє красою, що серце зламає.
II
О, моя земле! Така пишна, така чарівна —
Скільки героїв перед тобою схилялись!
Та Цинь Шихуанді й Хань Уді —
У поетичній витонченості поступались.
Тан Тайцзун і Сун Таіцу —
Хоч імперії творили, духу не мали.
А Чингісхан, гордість степових вітрів,
Лиш луком правив — беркутів збивав стрілами.
Усе це — прах у віках, тінь у тумані.
Хто ж справжній володар часу, хто — фенліу?
Дивись не в минуле — дивись на сьогодні!
Коментар перекладача:
«Сніг» — це не опис природи, а політико-філософський маніфест. Мао стоїть у Шеньсі (1936), оточений ворогами, але бачить себе не переможеним — а новим Сином Неба. Ключові моменти для українського читача:
Жовта ріка (Хуанхе), а не Янцзи — у перекладі Gemini була помилка. Хуанхе — «колиска китайської цивілізації», її замовчання символізує кінець старого порядку.
«Воскові слони» (АЇПу ла сян) — не просто «білі». Віск у китайській культурі — матеріал для ритуальних фігур, що горять перед богами. Слони «горять» у снігу — образ жертви заради величі.
«Фенліу» (·з—¬ фенліу) — ключове поняття! Не «герой», а людина з елегантністю духу, харизмою, культурною глибиною. Мао стверджує: справжній лідер — не той, хто завойовує, а хто розуміє красу світу.
«Сьогодні» (ЅсіЇ цзіньчжао) — останнє слово вірша. Не «наша епоха», а буквально «ранок сьогоднішнього дня». Мао проголошує: влада належить не минулому, не майбутньому — а цьому моменту, де він стоїть посеред снігу.
Мао Цзедун — ОДА ЦВІТІННЮ СЛИВИ
(на мелодію «Бусуаньцзи», 1961)
Зима відводить весну в туманну далечінь,
Снігопади ж її кличуть назад, до землі.
Навіть там, де скеля вкрита льодом на сто сажнів,
