"Так."
«Він підібрав мене незабаром після вокзалу. Він дуже хороший».
Бодден повільно кивнув. "Британський. Мабуть, вони його допустили».
«Він не британець».
"Немає? Ви чули, як він говорив?»
«Мені не було потреби. Я міг зрозуміти з його ходи. Ходить, як німець. Ви не чули приказки? Британці ходять так, ніби вони володіють землею. Німці ніби думають, що їм належить володіти, а американцям ніби байдуже, кому це належить. Тобі я його, друкарю, загублю? Він дуже хороший, але я кращий».
Бодден усміхнувся. «У вас є велика впевненість».
Вона кивнула. «Майже стільки ж, скільки й ти».
«Тоді втрачайте його».
«Звичайно, вони знову знайдуть нас».
Бодден знизав плечима. «А може, коли прийде час, ми їх знайдемо».
Чоловіка з жовтим волоссям, який стояв під дощем біля Ґойденської троянди, звали Генріх фон Штаден, і він був капітаном абверу адмірала Канаріса до двадцять першого липня 1944 року, тобто наступного дня після першого Озброєний полковник граф Клаус фон Штауффенберг поклав чорний портфель під важкий стіл у Wolfschanze, або Вовчому форті, у лісі поблизу східнопрусського міста Растенбург. Капітан фон Штаден, можливо, не стояв би зараз біля «Золотої троянди» під дощем, якби полковник Брандт, знаменитий вершник Олімпійських ігор 1936 року, не натягнувся й не посунув портфель, тому що він йому заважав. Він посунув його рівно настільки, щоб, коли бомба, яка в ньому містилася, вибухнула, вона вбила кількох людей, але не того, кого вона мала вбити: Адольфа Гітлера.
Отже, двадцять першого липня 1944 року капітан Генріх фон Штаден залишив німецьке посольство в Мадриді, маючи з собою стільки документів, скільки він вважав доречними та корисними, і з’явився в офісі свого колеги в британському Посольство.
Його колега не був особливо здивований, побачивши його. «Шкода бомби, чи не так?» він сказав.
Фон Штаден кивнув. «Так, шкода».
«Вони не спробують ще раз, чи не так?»
«Ні, вони скоро всі помруть».
«Канаріс теж?»
«Так, Канаріс теж».
«Ммм. Ну, як ти думаєш, що нам з тобою робити?»
«Я поняття не маю».
«Чому б нам просто не відправити вас назад до Лондона і дозволити їм розібратися?»
"Дуже добре."
Тож вони відвезли його назад до Лондона та розібралися. Спочатку був одиночний ув'язнення, потім допити, потім довгий період у таборі для військовополонених. Потім були нові допити, і, нарешті, була одна довга, особливо виснажлива сесія, яка тривала шістнадцять годин, доки, всупереч усім правилам, майор Бейкер-Бейтс не сказав: «Як би ви хотіли піти працювати до нас ?»
«Чи є в мене вибір?»
«Ні, боюся, не дуже. Табір військовополонених, звичайно. Ви завжди можете повернутися туди».
«Думаю, що ні», — сказав колишній капітан фон Штаден, саме тому він зараз стояв біля «Золотої троянди» під дощем.
Вулиці були криві в тій старій частині міста, де до війни Франкфурт пиячив і блукав. Ті вулиці, які були розчищені, були все ще криві, з вузькими звивистими стежками, які вели в руїни і закінчувалися, іноді, очевидно, ніде.
Фон Стаден дивився, як жінка вийшла з «Золотої троянди», розкрила парасольку й поспішила вузькою кривою вулицею. Він рушив за нею, тримаючись ближче до краю нерівного уламку. Жінка звернула з вулиці на одну із звивистих доріжок. Фон Штаден пішов слідом, не поспішаючи, але тримаючи жінку в межах двадцяти метрів, не дозволяючи їй просунутися далі. Інша стежка вела від тієї, якою вони йшли. Жінка зупинилася, вагаючись, ніби не була впевнена в своєму напрямку. Тоді вона повернула праворуч. Фон Штаден дав їй кілька хвилин і пішов слідом.
Стежка, якою вона йшла, була не більше метра завширшки. Він йшов праворуч, ліворуч і знову праворуч майже під кутом дев’яносто градусів. Фон Стаден уже втратив жінку з поля зору, тож прискорив крок. Він зробив останній поворот і зупинився, тому що стежка раптово закінчилася біля невеликої святині, яка позначала місце того, для кого уламки були і могилою, і склепом. Святиня була нічим іншим, як маленькою розмальованою дерев’яною фігуркою Христа. Перед ним лежали мокрі зів’ялі квіти. Жінки ніде не було видно.
Фон Стаден вилаявся і швидко повернувся. На другому повороті він зупинився. Ідучи з цього напрямку, він міг це побачити — простір не більший за великий ящик. Це була чиясь халупа, зроблена з уламків і шматка старого листового заліза, який закривав вхід від очей, якщо до нього не наблизитися з цього кута. Він зрозумів, що вона могла закрити парасольку, пірнути в халупу, почекати, поки він пройде повз, а потім повернутись назад. Це зайняло б не більше кількох секунд.
Повільно повертаючись стежкою до вулиці, переконавшись, що немає інших ям, у яких вона могла б сховатися, фон Стаден захоплювався її кмітливістю. «Цей маленький кролик добре знає свій мусор», — подумав він. Тепер йому доведеться повернутися до Золотої Рози. Інший, той чоловік, уже, звісно, пішов би. Але невелика розмова з власником може бути корисною, щоб дізнатися, як багато він знає про своїх покровителів. Він нічого не знатиме, але якщо на нього натиснути досить сильно, він може витягти пляшку шнапсу — хорошої речі, яку він тримає під прилавком. Якщо пощастить, навіть якийсь Штайнхагер. А з шнапсом , мабуть, також прийде деяке натхнення, яке фон Стаден знав, що мало стати основним інгредієнтом його, по суті, негативного звіту майору Бейкер-Бейтсу.
З 1917 по 1935 рік бригадний генерал Френк «Нокер» Граббс був першим лейтенантом армії Сполучених Штатів. У 1935 році, незважаючи на те, що всі вважали Нокера Ґраббса просто дрібним тупиком, його підвищили до капітана, і це звання він мав до Перл-Гарбора. Лише надзвичайний стан країни або, як кажуть дехто, катастрофа могла створити плутанину, яка дозволила генералу Ґраббсу піднятися до його нинішнього рангу; але він піднявся до цього, отримавши свою єдину срібну зірку наприкінці 1944 року.
Дехто казав, що Нокер став генералом, бо знав усіх правильних людей. Але інші, і це були його недоброзичливці, а їх було легіон чи два, стверджували, що це сталося не лише тому, що він знав усіх правильних людей, а й тому, що знав усі їхні маленькі брудні таємниці. І, мабуть, це було справжньою причиною того, що Нокер, хоч і не дуже кмітливий, став розумним.
Якою б не була причина, Нокер Граббс вирішив піти у відставку в чині генерала. Йому залишався лише рік до тридцяти років, а після цього, як він часто казав своїй дружині: «На біса з ними. Ми повернемося до Сантоне, вип’ємо «Перлового» пива в «Гюнтері» і вирощуватимемо кварт-коней». Нокер Граббс, як і всі люди, мав свої мрії — і кошмари. Його безперервним кошмаром було те, що його відкличуть до Вашингтона й знизять до постійного звання майора. Різниця між пенсії майора й однозіркового генерала була значною, і коли Нокеру не було чим зайнятися, а це часто траплялося, він із якимось хворобливим захопленням підраховував різницю на звороті конверта. . Звичайно, він завжди спалив ці конверти. Нокер Граббс не був повним дурнем.
Зараз йому п’ятдесят три роки, і він, як він завжди казав своїй недовірливій дружині, був найвидатнішим, Нокер зі свого приємного шостого поверхового офісу в будівлі Фарбен керував половиною зусиль армійської контррозвідки в зоні окупації США. Другу половину скерував у Мюнхен якийсь пан-полковник із чудернацькими уявленнями, який до війни навчався в аспірантурі в Гейдельберзі — за довбаний кошт армії, як часто казав Нокер своїм друзям.
Мюнхенський полковник, можливо, і був трусиком, але він був також розумним, і це хвилювало Нокера, поки він не згадав, що генерали можуть жувати полковників. І одна річ, яку Нокер Ґраббс добре навчився за двадцять дев’ять років служби в армії, — це те, як жувати дупу.
Одного разу він витратив дві години, докоряючи мюнхенському полковнику яскравими епітетами, взятими з часів кавалерії, і результати були чудовими. Тож тепер це було те, що Нокер робив більшість часу. Жував дупу. Йому це вдавалося добре, він насолоджувався цим, і він тьмяно усвідомлював, що це була єдина ідеальна маска для його власних недоліків, яких, як він був достатньо розумним, щоб усвідомити, могло бути декілька.
