У Конгресі проходив законопроект, згідно з яким, якщо все піде правильно, буде створено першу національну організацію зі збору розвідданих. Визнаючи популярність Стрейсі в Конгресі, Військове міністерство з неабияким побоюванням призначило його одним із своїх головних лобістів, щоб переконатися, що військові не залишаться осторонь, коли Конгрес нарешті надумає розділити розвідувальний пиріг. «Quid pro quo» був коротко викладений Стрейсі чотиризірковим генералом. «Ви отримаєте нам нашу частину, — сказав генерал, — а ми подбаємо про вас. Можливо, місце під номером п’ять чи шість у новому костюмі»

Відповідь Стрейсі була такою ж короткою. «Номер п'ять, і я хочу це в письмовому вигляді». Генерал, не дивлячись на Стрейсі вниз, погодився.

На зауваження Орра Стрейсі відповів: «Закрутка? Я не знаю жодної заковики».

"Немає?"

"Немає."

«Клянусь моїм словом, Майло, ти справді найупертіша людина, яку я коли-небудь знав».

«Ви маєте на увазі товстий».

«Ні, не густий, хоча підійде».

"Гаразд. У нас на пагорбі невелика проблема. Але нічого, що змусить нас насратися в штани. Яке це має до нього відношення?» Він знову натиснув на паспорт неповнолітнього Джексона.

«Я не впевнений, насправді. Він хоче поїхати до Німеччини».

"Дозволь йому."

«Нещодавно він був у Мексиці. Вгадайте, на кого він там зіткнувся?»

«Я ніколи не вгадую».

«Ні, ви не знаєте, чи не так? Ну, він зіткнувся з Бейкер-Бейтсом. Наскільки я пам’ятаю, ти ніколи ним не дуже захоплювався, але що Бейкер-Бейтс робив би так далеко від дому?»

Маска спустилася на маску, яка була обличчям Майло Стрейсі. Орру здавалося, що його блакитні очі стали на відтінок світлішими, що робило їх ледь не тінню льоду, коли було добре освітлення. У нього було на диво безбарвне обличчя — не сіре, не рожеве, а якесь дивно розмазане біле. Це поєднувалося з його волоссям, яке не було ані сивим, ані світлим, а сивим, намагаючись бути світлим, або блондин, намагаючись бути сивим. Орр не був упевнений. Хоча він знав, що Стрейсі років сорок, він не виглядав так. Він також не виглядав років п’ятдесяти чи тридцяти, хоча міг би зійти ні за те, ні за інше. «Монохромний чоловік», — подумав Орр і був зачарований тим, як мало ворушилися губи, які утворювали лінію рота Стрейсі, коли вони запитували: «Де в Мексиці?»

"О ні. О боже ні. Я ніколи, ніколи нічого не віддаю. З усіх людей, Майло, ти вже маєш це знати».

"Гаразд, якщо в цьому щось є, ти в".

«Усю дорогу, звичайно».

Стрейсі витріщився на Орра. Це був погляд, від якого більшість чоловіків міг би зіщулитися, але Орр відповів на нього з усміхненою впевненістю християнина, який тримає в руках чотири туза, якого колись спостерігав Марк Твен.

«Звичайно, няню», — нарешті сказала Стрейсі. "Весь шлях."

«Добре. Бейкер-Бейтс був в Енсенаді. А тепер, який дзвінок дзвонить?»

"Коли?"

"Два тижні тому. Про те, що"

Стрейсі взяв паспорт неповнолітнього Джексона, знову зазирнув у нього, поклав його назад на стіл і сказав: «Опенгеймери».

"О Боже."

Стрейсі ще раз постукав сяючим нігтем по паспорту Джексона, і Орр уперше з легким приємним шоком усвідомив, що ніготь був підстрижений. Він зберіг інформацію для можливого використання в майбутньому. Продовжуючи стукати по паспорту Джексона, Стрейсі сказав: «Він не такий хороший; він ніколи не був».

«Я завжди вважав, що він досить хороший — звичайно, у чарівному, млявому ключі».

«Не проти Курта Оппенгеймера».

«Можливо, він просто хоче його знайти. Можливо, батько й сестра заплатять йому трохи грошей, щоб він тільки це зробив».

«Він теж не такий хороший».

«Він матиме певну допомогу, я вірю».

"ВООЗ?"

«Тепер воно стане справді смачним», — подумав Ор. Зараз він трісне, може, навіть видихне раз-другий. "ВООЗ? Ну, гном, звичайно. Ви пам'ятаєте гнома. Ти повинен."

«Плоскару», — сказав Стрейсі, і щось, мабуть, смикнулося на його обличчі біля правого ока — чи це було ліве? Орру довелося запам’ятати, яка рука, перш ніж він міг бути певним. Але було лише одне смикання, якщо що, а потім мороз повернувся і все закрив.

«Плоскару мертвий», — сказав Стрейсі.

«Маленький Нік? Ви, мабуть, думаєте про іншого Плоскару».

«Гном. Він мертвий. Він помер під Прагою в липні минулого року. Його дістали росіяни».

— Ви відправили його до Праги, чи не так?

«Я послав його».

«Після того, як використав його в Бухаресті, щоб знайти того типу Залізної гвардії та німця, того, хто виконав таку чудову роботу з «ак-ак» у Плоєшті. Він знайшов їх, коли ніхто не міг, і в нагороду ви відправили його до Праги. Він не пішов, знаєте. Натомість він зберіг гроші — все те золото, ви пам’ятаєте — і змусив одного зі своїх приятелів із військово-повітряного корпусу контрабандою переправити його назад до Штатів — до Нью-Йорка. Він пробув там близько двох місяців, а потім поїхав до Лос-Анджелеса».

«Ти тримала мене, няню».

«Звичайно».

"Я запам'ятаю".

«Я дуже на це сподіваюся; інакше який би був сенс? Але повернемося до справи. Припустімо, що Джексон і гном змогли виявити хлопця Оппенгеймера. Це було б неабияке зливою для вас — точніше, для нас; щось, про що ви можете прошепотіти про Конгрес, змусити їх почуватися важливими, усвідомлюючи те саме, що вони люблять. Звичайно, це все просочиться, і преса розповість про це. Більше похвал, вдумливих редакційних статей про те, що, можливо, зрештою країні дійсно потрібна добре керована розвідка. Ми могли б мати все це — якщо, звичайно, ми не знайдемо якесь інше застосування доволі дивним талантам Оппенгеймера».

"Як от?"

Орр сонно заплющив очі, потім відкрив їх і втупився в стелю. «Скільки єврейських голосів у Конгресі? Під цим я маю на увазі, скільки голосів запеклих просіоністів — тих, хто віддано вірить кожному слову Бена Гехта?»

Стрейсі не довелося зупинятися, щоб додати їх. — Тринадцять, — сказав він. «Троє за нас, вісім проти, а двоє все ще в розіграші».

Все ще дивлячись у стелю, Орр сказав: «Припустімо, що ми знайшли молодого Оппенгеймера, зуміли прокрасти його в Палестину, а потім відпустили, щоб він зробив те, що він вміє найкраще».

«Вбивати людей».

«Так, вбивати людей. Правильні люди — принаймні, що стосується більш затятих сіоністів».

«Британські типи».

«Так, я припускаю, що вони повинні бути британцями, чи не так?»

Стрейсі посміхнувся — холодною, майже жахливою усмішкою. «Це може змінити кілька голосів — за умови, що ми зможемо знайти спосіб отримати кредит».

«Я залишу це тобі, Майло».

Стрейсі швидко порахував подумки. «Ці затяті сіоністські голоси могли б просто дати нам справу».

"Як гарно."

Двоє чоловіків довго дивилися один на одного. Тоді Стрейсі знову прослухав паспорт неповнолітнього Джексона. — Ми побіжимо за ним — і за ним, і за гномом.

«Він не хоче, щоб ним керували».

«Хелмс знаходиться в Німеччині; ми поставимо його на це».

Орр зітхнув. «Не Хелмс. Джексон і Хелмс разом ходили до школи в Швейцарії — я думаю, у Ролле. Вони зневажають один одного».

«Нам знадобиться залучити до цього нашу людину».

«Придумай нікого», — запропонував Орр. «Ніхто не розумний, радше пастух, ніж наглядач».

Це була розумна пропозиція, і Стрейсі негайно її прийняв. Це була одна з причин, чому він зайшов так далеко. І це було головною причиною того, що він пішов так далеко, як він зробив. Хоча вираз Стрейсі не змінився, Орр був майже впевнений, що чує круглий файл, наповнений іменами, що цокає в голові іншого чоловіка.

— Гаразд, — сказав Стрейсі після паузи. «Ніхто розумний. Один Лафолет Мейєр. Лейтенант».

«Дорогий, — сказав Орр. «З якої частини Вісконсіна походить наш Лафоллетт?»

"Мілуокі, я думаю", сказав Стрейсі. «Чому?»

Замість відповіді Орр підвівся, щоб піти. Повернувшись, Стрейсі сказав: «Няня».