— Ні, сер, — сказав лейтенант Мейєр. "Б'юсь об заклад, що ні".

Щодня, повертаючись додому з роботи, Отто Бодден, друкар, перевіряв відправлення листів біля зруйнованої Петрікірхе в Любеку. Досі, наступного дня після смерті Дамма, у ньому нічого не було. Коли Бодден прийшов додому та залишився на самоті своєї маленької кімнати, відкрив конверт, який виглядав так, ніби ним уже користувалися кілька разів. Всередині був тонкий аркуш паперу з блоком цифр, написаних на ньому олівцем. Бодден зітхнув і почав виснажливо розшифровувати їх. Коли він закінчив, повідомлення гласило: «Продовжуйте Франкфурт». Карл-Хайнц Дамм убитий. Вистрілив двічі. Уніформа армії США, можливо молодший офіцер.

Бодден запам’ятав ім’я Дамма, потім наповнив свою люльку підозрілим тютюном, який він купив на чорному ринку, і використав той самий сірник, щоб запалити свою люльку та спалити тонкий папір. Росіянин був швидким, подумав Бодден; стільки треба було сказати за нього. Чоловіка, як його звали — Дамм — убили у Франкфурті лише вчора. Інформацію потрібно було зібрати й передати до Берліна, а звідти перенаправити до Любека. Дуже швидко, дуже ефективно.

Він пихкав люлькою й думав, що йому робити. Була його робота в «Lübecker Post». Ну, це не було проблемою. Він просто не з'являвся. Звичайно, вони перевірять це у його господині, фрау Шоттл. Сьогодні ввечері він зустрінеться з нею і повідомить, що їде, що виникла надзвичайна ситуація і що він повертається до Берліна. Він подарував їй невеликий подарунок, можливо, сто грамів або близько того жиру. У нього ще залишилося багато бритв. Це було розумно з їхнього боку — поставити йому леза для гоління. Як форма валюти вони були майже такими ж хорошими, як сигарети. Він думав, до кого зі своїх контактів на чорному ринку йому варто звернутися щодо жиру. Ймовірно, високий, худий естонець. Він видався найвинахідливішим. Естонець міг би навіть придумати трохи масла замість сала. Вона б цього хотіла. Спочатку він брав її спати, казав їй, що йому треба повернутися до Берліна, а потім давав їй масло. Він також давав їй свої пайкові книги. Вони не принесуть йому користі в американській зоні.

Боддену подобалося бавитися з високим худим естонцем. Після десяти хвилин, протягом яких естонець розтягнув своє гумове обличчя, вирази якого коливалися від горя до піднесення, вони уклали угоду. В обмін на п’ять новеньких лез для гоління Gillette американського виробництва Бодден отримав чверть кілограма справжнього масла плюс одну пачку сигарет Senior Service. Естонець стогнав і клявся, що його грабують, але потім його обличчя розтягнулося в широкій веселій посмішці. Перед війною естонець був адвокатом і, як вирішив Бодден, за своєю природою був дуже веселим хлопцем. «Тепер це моя зала суду», — якось сказав він Боддену, пишно помахавши рукою на вузький провулок чорного ринку. «Тобі подобається моя театральність?»

«Дуже», — сказав Бодден.

Фрау Єва Шеттл, хазяйка шестикімнатного, майже не пошкодженого будинку, де квартирував Бодден, була тридцятитрирічною вдовою, чий чоловік був убитий або захоплений у Сталінграді. У будь-якому випадку він тепер був непотрібний їй та її двом дітям, тож вона взяла кімнатників, які платили за оренду картоплею, хлібом, яйцями, овочами чи будь-чим іншим, що можна було їсти.

Фрау Шеттл боялася подвійного страху: один із них полягав у тому, що британський офіцер раптово з’явиться у її дверях і реквізує будинок. Інша полягала в тому, що її чоловік або мертвий, або зниклий безвісти може колись повернутися. Їй ніколи не подобався Армін Шоттл, великий, грубий, крикливий чоловік без гумору, який до війни працював підрядником. Хоча він побудував будинок і був досить добрим до їхнього десятирічного сина та дев’ятирічної дочки, він був нудним, байдужим коханцем із сумнівними особистими звичками. Вона не бачила його чотири роки й не чула про нього три, і її пам’ять про нього стала тьмяною, майже туманною. Її єдиним яскравим спогадом про нього була його нижня білизна. Вона запам’ятала це, тому що він ніколи не міняв його частіше двох разів на місяць. І його запах. Вона теж це пам'ятала.

Навпаки, друкар був умілим, винахідливим, навіть сміливим коханцем із акуратними звичками, і вона лягла з ним спати через три дні після того, як він переїхав до маленької задньої кімнати на третьому поверсі, кімнати, яка була майже гардеробом. Тепер вона лежала біля Боддена на вузькому ліжку, курила одну з його британських сигарет і думала про те, що він їй щойно сказав — про те, що наступного дня він повернеться до Берліна. Вона зрозуміла, що сумуватиме за ним. Звісно, вона сумуватиме за його заняттями коханням, але це ще не все. Їй також буде не вистачати тих іронічних жартів, які він завжди відпускав. Друкар іноді був дуже веселим хлопцем. Але тоді було багато берлінців.

Вона повернулася до нього, усміхнулася й сказала: «Я сумуватиму за тобою, друкарю».

«Ти сумуватимеш за мною чи за яйцями, які я тобі принесу?»

«Обидва».

«Чого ти ще сумуватимеш?»

— Це, — сказала вона й потягнулася до нього. «Я буду сумувати за цим».

«Ах, це», — сказав він і потягнувся за її сигаретою. Обережно виклав на тацю. «Ну, цей конкретний предмет ви можете позичити ще раз, за умови, звісно, що ви повернете його в достатньо хорошому стані».

«Розумно?»

«Розумно».

Коли він кохався з нею вдруге того вечора, вона мимохіть подумала, що їй доведеться робити далі. Їй доведеться залишити його, одягнутися, а потім пройти три кілометри до місця, де стояв британський капітан. Лише на мить вона подумала про те, щоб не сказати капітану, тому, кого звали Річардс і який завжди курив люльку. Вона дозволила б принтеру піти своїм шляхом. Яке це було їхнє діло? Але не. Вона б їм сказала. Якби друкарка пішла, а вона їм не сказала, вони б забрали її будинок. «Шкода, друкар», — подумала вона й міцно притиснула його до себе.

Наступного ранку о 6:42 йшов дощ, коли Бодден сів у переповнений потяг до Гамбурга. Був холодний, сильний дощ, і Бодден потрапив під нього, коли йшов від квартири до Бангофу. «Але й інший хлопець, — подумав він з посмішкою, — той, що впав позаду нього саме тоді, коли він вислизнув із дому фрау Шеттл.

Інший хлопець був середнього зросту, молодий чоловік із жовтим волоссям, яке спадало йому на очі, незважаючи на шапку, яку він носив. Виглядав він добре вгодованим, або цілком розумно, і Бодден задумався, німець він чи англієць. Чоловік із жовтим волоссям тепер стояв за кілька метрів у переповненому проході потяга. Кілька хвилин Бодден бачив думку підійти до цього чоловіка й спробувати трохи його англійської, якої поляк навчив його в таборі. Щось на зразок «хороший день для качок», про що, як запевнив його поляк, весь час говорили і американці, і британці. Але тоді це зробили і німці.

Ні, вирішив Бодден, лише з відтінком жалю, він ігноруватиме його — принаймні до Гамбурга. У Гамбурзі він втратить хлопця з жовтим волоссям. Йому краще його втратити, бо es geht um die Wurst. Від цього залежить ковбаса. Він подумав, чи американці теж це сказали, але вирішив, що, мабуть, ні.

У великому заміському будинку, який знаходився за п’ятнадцять кілометрів на північ і захід від Любека, полковник Вітлок стояв біля французьких дверей колишньої вітальні, яка тепер була його кабінетом, і дивився на чоловіка та жінку, які працювали під дощем.

Чоловікові та жінці було за шістдесят, і вони копали в саду, який колись був гладким простором ретельно скоченого зеленого газону. Зараз на газоні посадили картоплю. Жінка та чоловік, які їх викопували, були власниками великого дачного будинку. Їх звали фон Альвенс, і колись вони були надзвичайно багаті. Тепер вони були надзвичайно бідні, як і майже всі інші в Німеччині, і вони обмінювали картоплю, яку не їли, на сало, яйця чи дуже рідкісну курку. У них було четверо синів, усі вони загинули на війні. Фон Альвени все ще жили у великому будинку, але в одній кімнаті в задній частині, яку колись займав слуга.

Полковник Вітлок глянув на годинник і подумав: «Проклятий цей чоловік». Це була їхня третя зустріч за два дні, і кожного разу полковника чекали, іноді навіть по п’ятнадцять хвилин. Полковник був прихильником пунктуальності. Насправді це було для нього майже фетишем, і він відчув, що його роздратування зростає, коли він стояв біля французьких дверей і дивився на стару пару, що копалася під дощем.