ЯКУПОВ Назим Мухаметзянович, Герой Радянського Союзу, доктор історичних наук, професор, заслужений діяч науки України;
БОГУЛЬСЬКИЙ Анатолій Андрійович, кандидат історичних наук, професор.
…
Колишня добра знайома Веліховської, Євгенія Олександрівна Яворська, зберігала листи від однополчан Веліховської, які цікавилися долею безстрашної подруги. Відшукав Марусю й підполковник запасу М. Є. Рюмик, який проживав у Чернігові. Максим Єфремович сам родом із села Ятрань (ранiше Когутівка) Новоархангельського району. Він залишив хвилюючу розповідь.
«З Веліховською я вперше зустрівся у вересні 1941 року. Того дня понад двадцять німецьких літаків несподівано завдали бомбового удару по нашому аеродрому. Як правило, всяка раптовість сприяє збільшенню втрат. Маруся, ризикуючи життям, рятувала тяжкопоранених і надавала їм медичну допомогу. Серед них був і я. Підступала смерть. Для врятування необхідна була кров. І тоді Маруся наполягла перед лікарями на тому, щоб узяти потрібну кількість крові у неї. Саме цьому молодому фельдшерові, випускниці Кіровоградського медичного технікуму, завдячую своїм життям. Після одужання розшукав рятівницю і прийняв у свою частину. Веселу, розумну Марусю любили солдати і командири. За найскладніших обставин вона знаходила слова для полегшення страждань поранених. Я вручав Веліховській урядову нагороду — орден Червоної Зірки. Розійшлися наші фронтові дороги наприкінці червня 1942 року.
Було це так. Авіатехнічний батальйон, яким я командував, знаходився в селищі Сутоган, що поблизу Луганська, а штаб восьмої повітряної армії — в м. Старобєльську. Полковник Перцуленко наказав мені терміново доставити літаком «П-2», пілот якого захворів, секретну пошту в штаб армії. Пошту доставив у строк. А по дорозі назад спіткала невдача — відмовив мотор. Довелося робити посадку, в результаті якої літак розбився. Я пошкодив ногу і хребет. Мене підібрали колгоспники і відправили до ближнього лазарету. Минуло кілька днів. Перший ешелон підрозділу, якому він належав, поспішно змінив місце дислокації. За другим рейсом мав перебазуватись і лазарет. Та через три години після виходу першого ешелону німецькі танки закрили шлях. Всі, хто міг рухатися, з боями вийшли з оточення. Тяжкопоранені ж — я, Володимир Шарапов і Йосип Кац — залишилися в землянці. На щастя, фашисти сюди не заглянули. Два дні пролежали ми без їжі і води. А на третій за нами приїхали німецьким легковим автомобілем переодягнені в гітлерівську форму М. Я. Веліховська і лейтенант Карпов. Машина благополучно пересікла лінію фронту. Нас зустріли радянські розвідники. На прощання Маруся мовила: «Бережіть себе, товаришу командир, для вирішальної сутички з ворогом…»
З Кишинева відгукнувся підполковник запасу Ф. М. Ільченко, колишній начальник штабу сьомої гвардійської бригади, чоловік Веліховської. Саме він разом з нашим земляком М. Є. Рибаком та іншими офіцерами першим проник у штаб-квартиру Паулюса. У листі він був небагатослівний. Нелегко було згадувати про найдорожчу людину у своєму житті. В роті зв’язку з’явилася струнка і чарівна красуня з санітарною сумкою. З-під пілотки на плечі спадало густе волосся, прикриваючи офіцерські погони. Це й була дочка степової Еллади чарівна Марія Веліховська. У боях на Мамаєвому кургані, де навколо вирувало пекло війни, вона жодного пораненого не залишила на поталу фашистам. Була нагороджена медаллю «За відвагу», а згодом з’явилися й інші нові нагороди. Вона пройшла з 7-ю гвардійською весь переможний шлях. Визволяла й рідну Кіровоградщину. Після війни кілька разів приїздила до рідного міста над Інгулом. Заходила в технікум, зустрічалася з друзями.
Рани війни вкоротили їй віку. Поховали Марію Веліховську в Києві, на Байковому кладовищі.
Памятник на могиле Велиховской М. Я.
г. Киев, Байковое кладбище
Ильченко-Велиховская Мария Яковлевна
14.12.1920 — 16.05.1961
Дорогой безвременно ушедшей жене. Смерть вырвала радость из моего сердца, на него льются горькие слёзы
Глава 9
1942—1943 годы: Сталинградская битва
Если человеку довелось быть непосредственным участником Сталинградской битвы — эти события остаются в его сознании на всю жизнь
Битва под Сталинградом разделяется на 2 периода:
— оборонительный (17 июля — 18 ноября 1942 года);
— контрнаступление (19 ноября 1942 года — 2 февраля 1943 года).
Если человеку довелось быть непосредственным участником Сталинградской битвы — эти события остаются в его сознании на всю жизнь.
Помню, полноликая луна освещала искалеченный Сталинград. Чёрные выщербленные трубы, как мрачные памятники исчезнувшего в глубине веков безвестного народа, поднимались над пепелищем.
Под обрывистыми берегами реки Волги валялись скованные морозом людские трупы, изломанные тела, торчащие вверх ноги, скрюченные судорогой кисти рук. И всё это было наяву.
Самыми тяжёлыми для защитников Сталинграда были 13—15 сентября 1942 года. Противник вышел к Волге в районе Латошинка — Рынок. Требовалось подкрепление из резерва Главного командования. В числе прочих на оборону Сталинграда была направлена 8-ВА генерала Хрюкина, в состав которой входил наш 132-ОАТБ.
8-ВА в первых числах августа 1942 года перешла из Сталинградского во вновь созданный Юго-Восточный фронт. В конце сентября 1942 года Юго-Восточный фронт был переименован в Сталинградский фронт, а Сталинградский фронт стал Донским фронтом.
Лётчики 8-ВА с 19 ноября 1942 года по 2 февраля 1943 года только в Сталинграде произвели 45225 самолётовылетов, сбросили на головы врага 15400 тонн бомб всех калибров. За это же время они сбили 929 немецких самолётов17.
Из «Наградных листов» 1942—1943 годов
Из «Наградного листа» помощника командира роты по технической части 132-ОАТБ, техника-лейтенанта Лахновского И. И. (орден «Красная Звезда», 06.08.1942).
«На переправе через р. Дон в районе Ростова тов. Лахновский, рискуя своей жизнью, переправлял автомашины, делая плоты из дерева, и не обращая внимания на исключительно серьёзное нападение противника с воздуха, он сумел переправить 8 машин с авиагорючим и авиабомбами и вовремя доставил на аэродром 432-БАО в район Зелёная Роща».
Из «Наградного листа» заместителя командира роты по политчасти 132-ОАТБ лейтенанта Будницкого И. Б. (орден «Красная Звезда», 27.01.1943).
«В период наступательных боёв наших войск в районе южнее Сталинграда тов. Будницкий руководил работой 20 автобензоцистерн и обеспечивал подвоз авиабензина на передовые аэродромы. Группа лейтенанта Будницкого отлично справилась с возложенной задачей. За два месяца работы не было ни одного случая несвоевременного подвоза горючего, несмотря на имеющиеся трудности, дальность перевозок, плохие дороги и т. д. Машинами, работавшими под руководством тов. Будницкого, перевезено свыше 500 тонн авиагорючего. Большинство машин имеют экономию времени согласно графику.
Рота лейтенанта Будницкого хорошо выполняет боевые задания и с сентября 1942 года держит переходное знамя батальона. 14 человек водителей младших командиров роты награждены за отличную службу орденами и медалями СССР».
Из «Наградного листа» начальника штаба 132-ОАТБ, ст. лейтенанта административной службы Бибикова В. П. (орден «Красная Звезда, 13.04.1943).
«В период наступления наших войск южнее Сталинграда, тов. Бибиков в качестве руководителя передовой группы батальона, одним из первых переправился на правый берег реки Волга и лично руководил выполнением оперативных заданий по бесперебойному снабжению передовых аэродромов боеприпасами и авиагорючим.
За ноябрь и первую половину декабря оперативной частью автотранспорта перевезено свыше 800 тонн авиагорючего и около 500 тонн боеприпасов на аэродромы Абганерово, Зеты, Б-Чапурники и др.»
