От самий старший і каже їм:

- Брати мої милі! Вмер наш батько, не зоставивши нам розпорядку ніякого… Як тепер будемо жити?

- Як жити? - питають другі.- Ну, кажи!

- По-моєму,- каже старший,- як жили, так і жити вкупі.

Мовчать менші, тільки голови посхиляли.

- Укупі? - замовив підстарший.- А хто ж буде старшинувати та розпорядок давати?

- Та вже ж хто старший, то не менший,- каже найстарший брат. | - То себто ти?- спитався підстарший.- Що ж ти за цяця така, що нами будеш верховодити? -! скрикнув він. ' - А ось яка я цяця: раніше родився від тебе.

- То що, що ти раніше родився? А в нас хіба не один батько був? Не одна мати родила?.. Чого ж ми будемо тобі коритися?

Другі собі гудуть:

- Справді, справді! Одного батька однакові діти. Чого ж одному все, а другому нічого? Почали змагатись.

- Ну, як хочете, так і робіть,- каже старший брат.

- А як,-кажуть,-робить? Ось як зробить: ділиться - всіх порівну ділить, щоб нікому не було завидно.

Почали ділитись. Лічать, ділять, дивись,- одно зостається лишне або кому одного не дістає. Як ти поділиш, як помириш? Усяк кричить: "Моє!" - або:

"Мені не стало!" Знову почали змагатись. Спершу змагались на словах, а далі дійшло діло й до бійки. Устав рід на рід, коліно на коліно, розпочали січу душогубну, згубу са-мосічну; вибили народу чимало, вигубили цілі роди, виполонили цілі коліна. Зосталося небагато нащадків, що розтаскали начисто добро батьківське й порозтікались мерщій одно від одного в різні краї, несучи в своєму серці ненависть люту та ворожнечу тяжку на тих, від кого одрізнялися…

Так та Кривда знайшла ярміс приступити й до чоловіка і через його вже опанувала всім світом.