Після довгих старань і клопоту, австрійський уряд повернув гроші за ковдри, що були колись закуплені українськими кооперативами, але не були їм доручені з огляду на політичні події.

— Півмільйона корон, не Бог зна яка сума, бо та корона щодня тратить на вартості, але все ж таки придасться на господарстві, — думав Пономаренко, витягаючи з портфеля товсту пачку банкнотів. Він перерахував їх і відкрив скриньку, щоб покласти туди гроші.

Його чекала несподіванка. Страшна несподіванка. Пономаренко аж схопився за голову, не вірив своїм очам...

Скринька була порожня!

Себто не зовсім порожні Там лежали деякі папери і документи, але великий пакунок, перев’язаний стрічкою і запечатаний сургучевою печаткою — запасний фонд — зник.

Нервовими рухами Пономаренко почав перебирати папери, ніби товстий пакунок міг загубитись серед них, заглянув під скриньку, що було ще більш недоцільно, і пробурмотів:

— Що цей сон означає?

Думки його заметушились, шукаючи пояснення цьому неймовірному фактові.

— Коли я був тут останнього разу? — пригадував Пономаренко. — Якраз два тижні тому, власне тоді, як позичали гроші Військовій Комісії. Був зі мною Петрусь. Все було зроблено, як завжди, і залишено в повному порядкові. Більше ж я сюди не приходив...

Треба пояснити, що, крім Пономаренка, ключ до сейфу мав Бузько, як представник посольства, і поет Петрусь, так би мовити — представник суспільства. На практиці до сейфу ходив переважно Пономаренко, який запрошував з собою Бузька, або Петруся в тих випадках, коли треба було вибирати гроші. В їх присутності Пономаренко розпечатував пакунок і знову накладав печатки.

— Ай! — аж скрикнув Пономаренко, пригадуючи, що три дні тому він попросив Бузька завезти до сейфу поквітовання Військової Комісії. — Певно, Бузько взяв пакунок для переховання в касі посольства. Це була його давня пропозиція. Дивно тільки, що він нічого не сказав, навіть сьогодні, коли знав, що я йду до банку.

Майже заспокоєний, Пономаренко закрив скриньку, відніс її на місце і поспішив до посольства.

***

Бузько сидів в своєму кабінеті і щось диктував машиністці, яка записувала його слова до блокноту.

Він не дуже приязно подивився на Пономаренка, що вперся до нього без докладу.

— Я мушу з вами поговорити,— мовив той і очима показував Бузькові, щоб звільнив машиністку.

Бузько сказав панночці:

— Покищо надрукуйте те, що записали. Ми продовжимо нашу працю за декілька хвилин.

Тими словами він дав до зрозуміння Пономаренкові, що не може уділити йому багато часу.

Як тільки машиністка зачинила за собою двері, Пономаренко скрикнув:

— Хто ж так робить?

— Що саме? — здивовано спитав Бузько.

— Ви забираєте з сейфу гроші і навіть не вважаєте за потрібне повідомити мене.

— Які гроші? Про що ви говорите?

— Пакунок з грішми! Запасний фонд!

— Коли я його брав? Схаменіться!

У Пономаренка захололо серце. Глухим голосом він оповів Бузькові свою візиту в банку.

— Ви зробили заяву? — спитав Бузько.

— Ні, яку ж заяву? Я гадав, що це ви...

— Дуже зле, — перервав його Бузько, — їдьмо негайно до банку.

***

Коректний урядовець високо підвів брови, коли почув від Бузька про зникнення грошей.

— Це абсолютно неможлива річ, — сказав він.

— Це безперечний факт, — відрубав Бузько. — Прошу вас зробити формальний акт, який би його ствердив.

— Я мушу докласти про ваше твердження дирекції. В моїй практиці ще ніколи не траплялося нічого подібного.

— Докладай хоч самому бісові, тільки якнайшвидше, — скрикнув Пономаренко по-українськи, тому урядовець не зрозумів його патетичного виголосу і знову підвів брови.

— Заспокійтесь, пане Андрію, — бридливо сказав Бузько, — істерикою нічому не поможеш.

За декілька хвилин Бузька і Пономаренка провели до директора банку.

Великий кабінет, до якого вони увійшли, був занурений в м’який присмерк. Темні шпалери, і темний, надзвичайно пухнатий килим, яким була встелена підлога, важкі меблі і статуї, що їх контури намічались у пітьмі, ще раз підкреслювали поважність і солідність установи, де вони знаходились.

За великим столом, на середину якого падав ясний круг від настільної електричної лямпи, сидів поставний сивоголовий чоловік, який підвівся назустріч Бузькові і Пономаренкові і запросив їх сісти на обтягнутих темною шкірою фотелях з високими спинками.

— Фактів такого характеру не було ніколи зареєстровано в анналах нашого банку, — говорив директор. — Я певен, що тут якесь непорозуміння, яке буде незабаром з’ясоване... Проте, ми приймаємо до відому вашу заяву і зробимо усі належні заходи.

— Скажіть, щоб закликали поліцію, — шепнув Пономаренко, який охоче віддавав право висловлювання своїх думок більш вправному в німецькій мові Бузькові.

Директор віднісся без співчуття до такої пропозиції.

— Я не вважаю потрібним поспішати з втручанням поліції до цієї делікатної справи, — сказав він. — Принаймні, доки не буде використано усіх інших можливостей...

Потім він спитав:

— Оскільки мені відомо, з вашого боку було три уповноважених особи, які мали доступ до сейфу?

— Так, — ствердив Бузько і спитав Пономаренка:

— Що каже Петрусь?

— Я його не бачив, але він ніколи сюди сам не приходив.

— Треба все ж таки справдити.

Тим часом директор продовжував:

— Панове добре знають, що без участи клієнта наші урядовці не можуть відчинити сейфа. Це є абсолютно виключене. Ключі, що ми їх доручаємо клієнтам, не мають дублікатів у банку і в разі їх згуби, або в тих надзвичайних випадках, коли сейф мусить бути відчинений без участи клієнта, це може буди учинено тільки з наказу суду і за посередництвом слюсаря, який випилює замок. В позаурядові години скарбниця замикається сталевими дверима (до речі, ці двері найтовщі і найміцніщі у всій західній Европі. При зачиненні і відчиненні цих дверей обов’язкова присутність двох начальників відділів.

— Як же ви пояснюєте, що гроші зникли? — спитав Бузько.

Директор відповів:

Я не можу сказати нічого позитивного, але мусимо визнати, що далеко легше припустити, що один з шановних представників взяв пакунок, в тій, чи іншій цілі, ніж робити якесь інше припущення.

— Себто, що один з нас викрав гроші?! — обурено скрикнув Бузько.

— Я цього не сказав, але для поліції буде цілком натуральним направити свої пошукування у цім напрямі. Тому перше, ніж звертатись до поліції та оголошувати цю прикру справу, варто було б використати усі можливі приватні заходи для її з’ясування.

— Старий лис має до певної міри рацію, — сказав Бузько, виходячи з банку. — Бракує тільки, щоб когось з нас було заарештовано

— Передусім треба попитати Петруся, — сказав Пономаренко.

***

Петруся знайшли в ресторані «Під білою ластівкою», де він звичайно обідав.

Він веселю зустрів новоприбулих і почав частувати їх білим вином, яке рекомендував як найкраще у Відні.

У цьому відношенні Петрусеві можна було повірити. Він перепробував вина у всіх ресторанах і шинках Відня.

Але коли він довідався, що привело Бузька і Пономаренка, то перелякався і зблід.

— Що ж це таке? Що тепер буде? — бурмотів він.(

— Ви часом не взяли пакунка з грішми з сейфу? — прямо поставив запитання Пономаренко.

Петрусь перелякався ще гірше.

— Та що ви таке вигадуєте? Та я ж ніколи не ходив сам до банку! Що це за напасть на мою голову! Ой Боже ж мій, Боже, яке страшне нещастя!

—Буде вам голосити, як стара баба! — скрикнув Бузько. — Треба зробити поважну нараду і обміркувати, як провадити пошукування. Намічаються дві можливості: або передати усю справу до поліції, або зробити приватне розслідження. Прошу вас, панове, висловити свій погляд.