Оксана Драгоманова

(З віденських спогадів)

— Час їхати, — сказав Пономаренко. — Діти, ходім зі мною на долину, авто давно чекає.

— Що ти, Андрію, Господь з тобою! — скрикнула його дружина. — Хіба ти хочеш, щоб нам трапилось якесь нещастя? Треба ж усім посидіти перед дорогою, щоб усе зле посідало.

— Оці ще мені баб’ячі забобони! — пробурмотів Пономаренко, але слухняно присів на кінчик стільця.

Сів, іронічно посміхаючись, Бузько, сіла його жінка.

— Діти, сідайте! — наказала пані Пономаренко, і, не встигли вони примоститись на валізках, як вона підвелась і скомандувала:

— Вставайте, перехрестіться тричі!

— Мішанина християнства і поганства, що так міцно вкорінилась серед наших людей, особливо серед жіноцтва, — прошепотів Пономаренко на вухо Бузькові. Той нічого не відповів, тільки здвигнув бровами.

Посольське авто було велике і вигідне, але валізки і різні пакунки так заповнювали його, що нічого було й думати уміститись там усім.

— Ну, куди б я набирав стільки речей? — докоряв Пономаренко своїй жінці. — Їдуть на два місяці, а речей набрали на два роки...

— Моїх тільки дві валізки, — поспішила відповісти пані Бузько.

Пані Пономаренко сердито глянула на неї і промовила:

— Бо у вас немає дітей.

— Навіщо набирати стільки забавок? — обурювався далі Пономаренко. — Ви ж їдете до моря, діти будуть цілий день на пляжі... а тут і ляльки, і коні, і вагони, і м’ячі!

— А як буде дощ, то що діти робитимуть? Тобі байдуже, що вони будуть нудитись, ти ж про них не думаєш!..

Бузько перервав розмову, яка вже переходила у сварку:

— Поспішаймо, бо спізнимось на потяг. Хай пані їдуть автом, а ми візьмемо візника.

На двірні, коли не без труднощів впакували до відділу першої кляси усі манатки і до від’їзду потяга лишалось ще з чверть години, подружжя розділились, і жінки востаннє повторювали повчання, що вже не раз робили їх раніш:

— Гляди мені, щоб Бузько не тягав тебе по кабаретах та шантанах! — казала пані Пономаренко.

— Що ти, Господь з тобою, — заспокоював її чоловік. — Хіба ти мене не знаєш?

— Ото ж то й є, що я тебе добре знаю! Але не дай Біг, як я довідаюсь, що ти мене зрадив!

— Таке вигадуєш!

Тим часом пані Бузько наказувала своєму чоловікові:

— Прошу, тебе, не улаштовуй без мене ніяких принять!

— Та я й не збираюсь!

— Не наводь до нашого помешкання усіх тих дипломатів, кооператорів та інших диких людей. Сам знаєш, минулого разу Філіповський розбив чашку від сервісу, а Свириденко залив вином зелену канапу.

— Не турбуйся, — лагідно відповідав Бузько. — Відпочивай собі, купайся у морі, розважайся!

— Розважатись? Ніби це можливо, маючи на шиї Пономаренчиху! — злісно промовила пані Бузько.1

Нарешті потяг засопів, здригнувся, застукотів колесами і зник у далечині.

— Що будемо робити? — спитав Пономаренко.

— Ходім кудись повечеряти, — запропонував Бузько, — а потім можемо відсвяткувати наш кавалерський стан пляшкою «клайношека» в Трокадеро.

— Я, властиво, по кабаретах ніколи не ходив... — мляво упирався Пономаренко, пригадуючи накази жінки.

— То й добре, побачите щось нове!

***

Повернулись додому, коли в небі почали гаснути зірки. В головах злегка шуміло, але це не було позбавлено приємности.

Бузько наспівував модну пісеньку, а Пономаренко приклацував у такт пальцями, хоч це і не виходило у нього так влучно, як у тієї красуні-угорки, що викручувала свій гнучкий, мало чим прикритий стан, у Трокадеро.

— Що тут поганого, як я послухав музику і подивився на гарних танцюристок? — безмовно відповідав Пономаренко своїй жінці. — І Бузько зовсім не погана людина і так добре вміє тримати себе усюди! Відразу видко «столичну штучку». І не дурний! Це ж він придумав, щоб жінки їхали разом до Італії, а я б переїхав на цей час до нього. Чудова думка! Готелі надоїли до біса, а помешкання у Бузьків прегарне!

***

Прокинувся Пономаренко пізно і то тільки тому, що Бузько постукав до нього у двері.

— Заходьте, заходьте! — відізвався Пономаренко.

Бузько увійшов вже зовсім одягнений, свіжо виголений, елегантний.

— Не хотів вас будити, — сказав він, — але вже десята година, а ви згадували вчора, що мусите йти до банку.

— Так, так, шкода, що не збудили мене раніш.

— Ще є час. Одягайтесь. Кава в їдальні на столі. Я йду до посольства...

Бузько відійшов, а Пономаренко не дуже охоче залишив вигідне ліжко. Голова була важка, але холодний душ та міцна кава навели рівновагу і, виходячи з дому, Пономаренко насвистував щось веселе, легковажне.

Легковажність його цілком зникла, коли він увійшов до «Союзу Віденських Банків», найбільшого і найповажнішого банку Відня, з всесвітньою репутацією відповідальности і солідности.

Ця солідність проглядала у всьому: і в блискучих мозаїчних підлогах, і в мармурових стінах, і у важких кришталевих лямпах, що навіть удень заливали матовим світлом великі залі.

Коли Пономаренко опинявся тут, його завжди охоплювало почуття певної урочистости. Йому приємно було, що він в деякій мірі належить до такої поважної інституції, як її клієнт.

Та ще й не абиякий клієнт! Союз Віденських Банків не найме аби-кому скарбову скриньку в найпотайнішій своїй схованці, так би мовити, в самім своїм череві!

Так думав Пономаренко, спускаючись до підземного відділу сейфів, куди інакше, як на ліфті, не можна було потрапити.

Опинившись у маленькій почекальні, він виповнив формуляр, підписав його і подав у віконце через товсту мідну ґрату, що блищала, як золото.

Гладко зачісаний русявий урядовець невиразного віку, який стояв по той бік ґрати, давно знав Пономаренка і ввічливо з ним привітався. Але, не дивлячись на це, він уважно порівняв його підпис на формуляреві з тим підписом, що його зробив Пономаренко, винаймаючи сейф, і що його було зареєстровано в банку.

Лише після цього він зробив знак служникові, який відчинив двері і пропустив Пономаренка до кругленької залі, куди виходило декілька дверей. Серед них були одні сталеві в півметра завгрубшки, що зачинялись великим засувом і складним шифрованим замком.

Ці двері були тепер відчинені, але в них стояв другий служник, який тільки тоді, коли русявий урядовець передав йому формуляр, пропустив Пономаренка до скарбниці і провів його до одної зі сталевих шаф з численними, теж сталевими, скриньками з подвійними замками.

Пономаренко підійшов до своєї скриньки і встромив ключ до замка, але не міг повернути його, доки служник не встромив і свого ключа. Тільки тоді Пономаренко міг висунути свою скриньку і вийшов з нею в кругленьку залю. Перший служник з ввічливим уклоном провів його до одної з десяти невеличких кімнат, обставлених з великим комфортом, де клієнти відділу сейфів могли, заховані від чужих очей, перевірити те, що було заховано у скриньці; покласти до неї, або вийняти документи і цінності.

В скриньці, яку тримав в руках Пономаренко, були сховані різні напери і гроші, довірені йому українськими кооперативними інституціями. Частина цих грошей була в карбованцях, які тепер не мали покупної вартости, решта була в гульденах і долярах. Це був запасний фонд, що мав бути зужитий для відбудови української кооперації після повернення на Україну. Але обставини змушували удаватись до нього і тут, на чужині, у виключних випадках. На жаль, таких «виключних випадків» було щораз більше, і це дуже мучило Пономаренка.

Кожний раз, коли він згадував про зменшення запасного фонду, по спині його пробігав неприємний дрижак. Тому сьогодні Пономаренко був задоволений. Він прийшов не тому, щоб вибрати гроші, а навпаки, щоб поповнити фонд.