– Дивно, що обидва наші дідусі мали саме ці мапи, – я.

– Мене більше лякає той факт, що ми опинилися тут не випадково, я так точно. Мама, напередодні мого від'їзду сказала: "Заїдь у Дробайл, тобі там має сподобатися", – Ангела.

– Мої батьки також порадили мені це місто. Мовляв, якщо вже й починати нове життя, то краще за все саме з Дробайлу. Дали мені цю мапу, а далі, за її вказівками, я доїхав сюди. Водій автобуса, який віз мене, ще довго не тямив, де я взяв той Дробайл і куди взагалі я прямую. Тоді я вирішив, що помилку могли допустити у видавництвах, – я.

– Як звали твого дідуся? – Ангела.

– Каспій, а твого? – я.

– Фердинанд. – Ангела.

– Стій, що?! Фердинанд? Мій дідусь розповідав мені про нього ще у дитинстві. Він казав, що у нього був ліпший друг, з яким вони багато часу провели разом, про їхні пригоди… – я.

– Про те, як вони намагалися подолати величезне військо духів в будинку біля… – Ангела.

– Моря? – я.

– Так, саме там. – Ангела.

– Виходить, що вони не вигадували ці історії, а розповідали нам про своє реальне життя? – я.

– Мені терміново треба написати лист батькам. На горищі будинку, в скрині, залишилися старі речі дідуся. Можливо, вони зможуть надіслати їх мені поштою, – Ангела.

Вона побігла за папером та ручкою. Я підійшов до дошки та перемалював на неї герб, відмітив його ще однією лінією та виписав поряд імена наших дідусів. І додав підпис: "Хто вони?"

Ангела повернулася та сіла за написання листа, а я продовжив розмірковувати та паралельно заводив будильник.

– Є! Головне не прогавити завтра розвізника продуктів чи як там говорив Джо. О котрій він зазвичай проїжджає повз? – Ангела.

– Близько 9-ї ранку, – я.

– Чудово, заводь будильник на 7-му. Ми маємо заздалегідь бути готові, щоб встигнути зупинити його, – Ангела.

– Добре, так і зробимо. – я.

Я виконав вказівку, і ми пішли спати у кімнату. Коли вона лягла поруч, я відчув її повільне дихання. Вона сподобалась мені ще у ту мить, коли увійшла в двері крамниці. Зараз я спостерігав як вона, дивлячись у стелю, повільно заплющує очі. Я не міг заснути. Здається, моє серцебиття пришвидшилось настільки, що міг би померти від цього шаленого ритму. Але і сказати їй щось я не наважувався, бо я добре знав чим саме закінчуються будь-які мої розмови про таке з дівчатами – повним фіаско. Зараз, звичайно, я в тому положенні, що вона не зможе поїхати з міста, як усі інші дівчата, з якими я спілкувався, але раптом вона поїде в якийсь готель чи орендує квартиру, що я робитиму без неї? Тому краще я вдаватиму, що ми просто друзі. З цими думками я й поринув у забуття. Мені наснилося, що я біжу по полю пшениці, і поле це величезне, безкрайнє. Я торкався до кожного колоска, мої відчуття були настільки реальні, що на мить я повірив у те, що я там, посеред золотого моря. Та все змінилося, коли переді мною з'явився невідомий чоловік. На ньому був сірий костюм, його сивина та довгі вуса не викликали довіри, а руки, які він сховав у кишенях, лише підтверджували мої побоювання. Раніше я його не бачив, але він мене знав. І знав чим я займаюсь і що я збираюся робити. Він намагався мене відмовити, всі його арументи вказували на те, щоб я припинив будь-які дії та лишив спроби дізнатися секрет таємничого міста. Ми йшли полем, він показував мені як мураха поспішає поміж, завеликих для нього, колосків, як пролітає над нами птах, і що найкращий спосіб продовжити жити, – це нічого не робити. Та його слова здавалися мені не спробою відволікти мене від нагальних проблем, у які я збираюся поринути, а витіснити з моєї свідомості намагання дістатися до суті великої загадки Дробайла. Коли я відмовив йому, він зник, а я тепер опинився на залізничній колії. Просто на мене насувався величезний локомотив, він гучно подавав сигнал та свистів.

Я прокинувся. Підірвався з ліжка. Будильник, безжалісно волаючий на всю кімнату, був саме вчасно. Ангела ігнорувала нестерпний дзвін, тож мені довелося злегка потрясти її за плече, а почувши невдоволене кряхтіння, почав одягатися. Частина її тіла з'їхала на підлогу і це нагадало мені будні після сильних алкогольних тріпів, коли треба було прокидатися на навчання. Тоді, ще у підлітковому віці, я розлучався з ліжком лише у такий спосіб. Кожне падіння на підлогу змушувало мене піднятися та йти на навчання або у інших справах. Зараз все інакше, тепер моя модель поведінки вкрай відрізняється від тієї, що була раніше.

Я спустився вниз. Старий Джо вже прокинувся та готував сніданок нам з Ангелою. Коли я запитав, що сьогодні в меню, він відповів: "Мак енд чіз по-Дробайлірські".

– Звучить страшно, – відповів я та пішов і сів в крісло у крамниці.

У цей момент, з рушшником на голові, сходами повільно почала спускатися Ангела. Я так задивився на неї, що й не помітив, коли Джо встиг накрити на стіл і вже кликав мене, щоб я дістав соуси. Та для мене то було лише фонове базікання, мої вуха не сприймали жодних звуків. Це не було схоже на те, що я відчував у школі. Тоді, зустрічаючи однокласниць, я сторонився їх, думав про себе: "Вау, яка гарна", але був певен, що вона точно не піде зі мною на побачення. Сам по собі я не красень, звичайний хлопець, нічим не виділяюся з натовпу. В мене немає рельєфних м'язів, я не супергерой і не надто розумний. Свій час я проводив за читанням коміксів "Людина-павук" або "Залізна людина" і лише мріяв про сміливість "Тоні Старка". Зі спортом у мене не склалося з дитинства. Коли батько віддав мене на футбол, у першій же грі мені зламали ногу. Знущання однокласників з цього приводу лише посилювали моє небажання займатися ним. Ніколи не виходило в мене й з читанням. Я просто не міг знайти цікаву для мене літературу, за читанням будь-якої книги я лише куняю. Однак, одну я таки прочитав повністю – "1984" Джорджа Орвелла. Після неї я лише відлунням можу сказати, що світ, який описаний у цій книзі, схожий на наш, але країна з-за океану, яка щодня залишається загрозою для нас, мені здається, дуже схожа з реаліями, описаними у романі… Моя зовнішність, як я вже згадував, доволі звичайна: темне волосся, пронизливі карі очі, мій погляд ніколи не ухиляється від правди. Довгий ніс та тонкі, трохи вигнуті, губи складають враження задумливої та розумної людини. На моєму обличчі грубе підборіддя, єдиний елемент, який, напевно, вказує на наявність у мене мужності та рішучості. В мене худощава тілобудова, довгі руки та ноги, хоча я не надто високого зросту, до того ж часто горблюсь, як і будь-який хлопець, особливо, коли відчуваю себе ніяково. І от як, такий як я, може сподобатися дівчині? Їм усім кортить бачити біля себе спортивного, начитаного, розумного, цікавого, вродливого, сильного, мужнього і все останнє, що точно не про мене.

Розмірковуючи про це, я дивився на Ангелу і повертався у реальний світ. У цей момент Джо вже підносив соуси та, щоб відволікти мене, нібито розлив на мою ногу склянку з водою. Я аж підскочив від переляку, почав гніватися на Джо, який у цю хвилину реготав наді мною разом з Ангелою. Веселощів додавали й мої незграбні спроби приховати, що кілька секунд назад я, як повний йолоп, витріщався на Ангелу. Вона знала, що я закоханий у неї, мій погляд на неї сам мене видавав, але вона трималася нейтрально. Вона не обурювалася, не гнівалася, не кричала, вона просто продовжувала спілкуватися зі мною так само, як і раніше.

Я побіг нагору, щоб перевдягнути штани, Ангела та Джо у цей час увімкнули телевізор та обрали канал новин. Навіть перебуваючи на другому поверсі я почув як диктор повідомляє про невластиві для Дробайлу зміни у погоді: звичне чисте та блакитне небо посіріло, його несподівано затягнуло хмарами. Ведучий розповідав:

– Відбувається щось неймовірне! Можливо, це вітер змін? Сьогодні вперше за останні півстоліття над нашим містом нависли хмари. Тож, можливі опади. Городянам, які не мають при собі парасольок, раджу триматися далі від відкритої місцевості. Хочу відмітити, хмари загрозливо темні, є вірогідність затяжної зливи. Краще мати вдома запаси води, їжі та свічок, можливі збої у роботі електромережі. З вами був Трент Доусон і це новини нашого улюбленого міста Дробайл, до нових зустрічей в ефірі!