Мама штопала кальсони, я слухав, утираючи їй сльози, но при цьому я думав, доки не забинтував кровоточащий речовий доказ і пішов з ним написати на суд заяву, що мене, як несправедливо засуджено по неіснуючому звинуваченню, довго валандали. Навіть раптом оту не існуючу письмову заяву, на мене «подану», принесли:

— Читай, — показують. — Це ха-ха, а не заява. Тут же почерк молодий, от як у вашої секретарки, ну, аж ніяк не почерк ветеранші партії. От на спор — проведем графологічну експертизу?

І хто б повірив? Я виграв повністю, що мене було додано останнім до того довгого списку, реабілітованих.

Правда, жаль, не посмертно.

____________________

(Тексти Богдана Жолдака «Бо» та «Під хвіст» надруковано у альманаху «Похід через засніжений перевал» (Українське соціальне оповідання XXI століття (2000-2012)), Київ, видавництво «Преса України», 2013.)