Богдан Жолдак

Іван ішов, сам на себе не схожий, бо ранком все стало раком, небо псувалось, а сьогодні ж попереду цілий день роботи, це той щасливий випадок, коли не санкціонований мітинг таки відбувся, «дасть Бог, що почнуть розганяти. О, де роботи для телеоператора!» Й тут помітив: на нього озираються мітингувальники, й збагнув, що міркує уголос.

— Погода, кажу, буде чудова! — якомога доброзичливіше пояснив він, однак ніхто не повірив.

Ще раз глянув угору — усе небо бомжових кольорів, воно неухильно рухалося до кольорової температури за шкалою Кельвіна аж до 9000 градусів... Тобто жодна телекамера не витягне лиця присутніх — усі будуть синюшними, й ніхто потім на каналах не повірить, що Іван не баран, а мітингарі не баклажани. Особливо народні обранці стануть таким такими ж бомжуватими, як і люди, а на долю вільного оператора може впасти кілька непроданих сюжетів. Що ж його заподіяти? Кляті ж японці не випускають таких телекамер, які б годилися для наших мітингів. Й тут він щасливо пригадав: недаремно тримав про запас компенсаційного фільтра, який вирівняє картинку.

— Блін, такого синього повітря не бачив ще ні разу, ну чистий тобі свинець.

Він перевірився — все на місці, а, головне, запасні акумулятори, бо «жнива, жнива», коли ще такі події трапляться?

Вставивши фільтра, заготованого ще в давні часи, коли кіноплівка вимагала особливого ставлення, вирішив вкатати спочатку сюжет для Бі-Бі-Сі, вони люблять статечні плани, пристойних людей в кадрі, врівноважених промовців, все це саме тривало, й нахапавши на пів години планів, Іван поміняв у камері картку, вставив у комп’ютера та й зілляв через супутника на сервер адресата. Тим часом нишпоривши камерою по ефектних деталях, а украй ока стежив, як ввівши пароль, зиркаючи на свій банківський рахунок, він би на це не марнував час, однак дуже подобалося бачити, як поповнюються з Лондона цифри — треба дбати про свій хороший настрій, адже попереду ще цілісінький день зусиль.

Потім подумав про «Аль-Джазіру», там потребували емоційних, не дуже охайних персонажів, схильних до істерики, слава Богу, тут таких не бракувало, особливо, коли почали стягати з трибуни оратора, то Іван устиг втиснутися до нього й взяти міні-інтерв’ю, а те, що з усіх боків штовхали незгідні, то й добре — додасть лише динаміки кадру, пристрасті — араби це люблять.

Так ось же вам! Тут з перерахунком гонорару довелося почекати, бо замовник мав точно перекласти тексти, аби там не було закидів до їхньої віри, однак, ось вони, грошенята, доки вони набігали, камера зі штативу тим часом знімала загальний план, який годився на будь-який смак.

Довелося затуляти апарат, бо кілька обурених намагалися довести, вскакуючи в кадр, це теж пожвавить, головне, щоб не плюнули в оптику, взагалі-то бували й реальніші загрози, бо камера варта грошей, якось Гордій з СТБ придбав класну камеру за свої кревні, однімуть, всі казали йому, однак той носив її в герметичному титановому кофрі, поклади кофр у потерту сумку, радили йому колеги, бо кофр такий був дорожчий за камеру, я не ідіот, Гордій одхиляв поли куртки, показував кобуру з револьвером, хай спробують однять, сміявся він, однак коли прийшов пізно додому, на нього чекали, врізали в парадняку ломакою по шиї, дуже вдало, що він за гудів під сходи, отямився вже без камери й кофра, твоє щастя, казали йому потім, що ти не встиг витягти сво го дурацького револьвера, бо тоді б тебе убили к бісу, про це слід весь час пам’ятати, бо увага під час знімань дуже концентрується у візирі, а й геть не бачиш, що тебе хтось уже випасає.

Ще один сюжет для Москви, вона любить, щоб були суворі вусаті люди з вигуками «ганьба!», обов’язково кілька стариків зі старими орденами, на тлі парочку червоних полотен і якийсь лояльний промовець, із російськомовних — таких також не бракувало, особливо вдало вийшли опоненти, вони мало не перекинули охорону, однак активісти не допустили, тут треба розчепірювати лікті, аби захистити од тисняви апаратуру, це ж непросте діло, невтомно перетворювати живих людей на віртуальних.

Загалом треба й додаткового таємного фінансового рахунка, аби потім «добрі люди» не виявили автора, якось колись Іван знімав стаціонарно з крану чималу рубанину біля Банкової, і вже завершував, коли згори побачив аж за три квартали незрозуміле скупчення — навів туди надпотужну телеоптику й побачив, як на долоні, що солідна тітка по списку роздає гроші учасникам демонстрації протесту. Ніхто з них, розписуючись за платню, й гадки не мав, що може бути чудово знятий за цим процесом упритул — розкішний матеріал для монтажних перебивок, однак Іван допетрав одкатати його на власну касету, бо збагнув, що може схопити й дещо іншого гонорара, отож продавав сюжет через підставні конто, тут же змінивши номери банкових рахун ків, бо той заробіток міг дорого обійтися. Купили всі телеканали, але геть не кожен показав. І що? Всі штатні стукачі потім з ніг збилися, нишпорили по телеканалу з незкінченими розмовами про спритника, який близько підкрався з прихованою камерою до необачних активістів і продав їх на весь білий світ, так, що Іван також вдавав, що шукає автора, й теж розпитував усіх, хто то може бути.

Бо мав досвід колеги Петриненка, той ще в далекі чорнобильські часи зняв жахаючий кадр, як вертоліт, перечепившись гвинтом об риштування, упав у реакторову прірву, здогадався приховати цю касету, п’ятнадцять років вичікував, доки не штовхнув таємно матеріал в Білорусію, тепер аж ці кадри почали свою тріумфальну ходу, транслюються усіма світовими мережами, одкидаючи авторську копійку через складну систему перехрещених рахунків крізь офшорні зони, бо й досі за таку правду можуть не погладити по голівці.

А з іншого боку — що, хіба людина з камерою там задаремно облучалася? Ні для кого не секрет, що багато телекамер довелося закопати в землю через опромінення, а нас ще не закопали, й нескоро закопають!..

Та що Чорнобиль — ідеалом для всіх є і лишиться той спритник, котрий вирахував номер в готелі, куди приїде на шлюбну ніч вінценосна парочка, нашпигував об’єктивами без трансляторів, щоб сек’юріті не вистежили — а з накопичувачами, аби все скачати потім за яку мить пришвидшено. Багатокамерна зйомка чим корисна в такім випадку, що з кількахвилинного сексу можна розтягти за рахунок різних планів годину такого дійства, тобто що довше, то дорожче, скинути один мікроплан в сфінктернет, щоб накрутити ціну, а вже потім спокійно влаштувати для каналів аукціон, такий, що ніякому Сотсбісу з Рембрандтами не присниться, знову ж таки потурбувавшись про лабіринт грошових перерахунків, бо до гонорару можна й не дожити, тут вже були приклади, коли найспритніші папарацці без вісті пропадали, отож нехай краще без вісті пропадають гонорари, щоб ніхто не довідався, куди, а, головне, чиї.

Чорт його зна, а може там варіанти: наприклад, а може згодом у тім же готелі парочка схожих добре гримованих акторів за невелику платню зобразила оті аристократичні пристрасті? Або й самі справжні молодята влаштували таке телешоу, аби напхатись грошима по самі вінця на все майбутнє життя, бо де ж їм іще взяти, де заробити? Другого ж весілля в них обох не буде, це факт.

— Я б змонтував, але продавав шматками, — незчувся, як вбовкнув Іван.

— Що? — озвалася перелякано бабця, подумавши, що бурмоче про «розчлєньонку», старенька незчулася, як потрапила на колоритний крупник.

— Кажу, що кожен товар треба вміть фасувать, — пояснив, не пояснюючи, він, а вона ще довго сторожко-перелякано прикрашала непідробними очима сюжет.

Тут підсунувся Толя з «Ньюсу», класний хлопець, колишній оператор, а тепер продюсер:

— Вань, підкинь півгодинки.

— В якому стилі?

— Щоб було на правду схоже.

— Для кого? — Ваня вже знімав.

— Тобі яка різниця? Плачу налічманом, на флешку скачай.

«Хороша в тебе флешка», — думав Іван, вихопивши з натовпу, як двоє добродіїв зчепилися за флагштока, смикали, доки не зламали, Толя побачив, куди Іван скерував камеру і вдоволено заіржав, бо, вважай, вже одробив свої гроші. Ще кілька планів з оточенням, а ще сивоголовий оратор, який в такт до слів вимахував Конституцією, Іван став до Толі упритул, аби той непомітно сунув до куртки конверта з купюрами.