Я думав про це і дивився у вікно. З порту відкривався до нудоти кінематографічний вид на статую Свободи. Теж саме відчуття кожен раз: скільки разів я все це бачив, хоч ні разу тут не був.  Чому я все ще тут? Чому роблю те, що роблю? Так часто задаюсь цим питанням – це стало майже ритуалом.  Але у відповідь – як завжди тиа.

– Не проти, якщо підсяду? – спитала вона і усміхнулась мило, хоч і трохи награно. Здається, я зробив те саме.

– Завжди не проти. Підсідай хоч кожен день. Так, насправді, було навіть краще.

– Ну, почнемо сьогодні, а далі видно буде. Дуже жаль, що вийти не вийшло.

– Значить, залишилось тільки дочекатись наступного канадського порту.

– Чому саме канадського? Чому не в Нью-Йорку?

– В Нью-Йорку ніхто вийти не може. Аж до третього контракту. Бояться, що повтікаємо, як таргани в підсобках, коли світло вмикаєш.

– І ти би втік?

– Я вже рік як втікаю, – відповів я і показав на свій бейджик з ім’ям, під яким красувалась назва моєї крани. І поки вона не почала мені співчувати або розпитувати про сім’ю, я тут же продовжив: – А в інших американських портах тобі окрім ламінексу потрібен ще один папірець – І-95. От тоді вже тебе будуть вважати за повноцінну людину. На скільки це можливо для крю корабля. Навіть американським повітрям подихати дозволять.

– А для канадського повітря воно не потрібно?

– Для канадського – достатньо одного ламінексу. Ну, є ще одна програма, ArriveCan, де потрібно буде ввести свої дані. Тобі супервайзер нічого про це не розповідав?

– Ні, – відповіла вона і посунулась до мене поближче. Так, що я шкірою відчув її дихання. – Можеш мені допомогти?

Вона простягла мені свій телефон. Я відкрив Гугл Плей, вбив у пошук назву програми та почав її завантаження. Її подих ставав усе ближче, поки я не відчув приємну важкість її плеча. Наче на екрані відбувалося щось надзвичайно важливе, вона не відриваючись заглядала в нього, опираючись всім тілом на мою руку.

– Ти їй очевидно подобаєшся. Ти б бачив, як вона тебе очима їсть, коли ти не помічаєш,  – зауважив Анрі, доїдаючи сніданок.

Кайла саме проходила повз і, як завжди, заманливо усміхнулась, але не підійшла. Вона ніколи не підходила, коли поруч були інші. Особливо Анрі.

– Можливо, – відповів я, дивлячись, як вона своєю дитячою пружною ходою зникла у коридорі до наступної зали. –  Але закінчиться це катастрофою. Я відчуваю. Занадто вже схожа на мене. А з такими, як я, зустрічатись точно не слід.

У відповідь почув лише його «хм» і звук виделки, що бʼється об тарілку

картоплі з телятиною в часниковому соусі. Що не скажи, а жити з найбільш можливою розкішшю у вимушених обставинах так, як йому, не вдавалось нікому. Я ж повернувся до своєї тарілки з рисом і мʼясом невідомого походження, намагаючись заглушити непотрібні думки. Виходило не дуже.

Вона наздогнала нас у коридорі М1. Я саме повертався до своєї кабіни.

– Покажеш мені, де проводяться тренінги? – погладжуючи мене по руці, спитала Кайла,  наче за словами стояло щось зовсім інше. Вона зовсім не помічала Анрі, що стояв поруч, та іншу новеньку дівчину, з якою йшла. Я безпорадно поглянув на свого друга. – Ти знаєш?

– Йдіть за мною, –  сухо відповів він. Дивно, поруч з нею Анрі веде себе зовсім по-іншому.

– На восьмому поверсі.

– То це крю-бар?

– Звичайно, тут усі дороги ведуть у крю-бар. Або в офіс HR. Але ця дорогазазвичай остання.

Кайла і її подруга мовчали, наче й не чули цього діалогу. Теорія «культурного ігнорування» Петра Штомпки – ми приймаємо правила гри у потрібні моменти і вдаємо, наче не чуємо розмов, які нас не стосуються. Таке собі ввічливе ігнорування, подумалось мені. Чого тільки не вискоче із пам’яті після п’яти з половиною років навчання в університеті. Особливо, коли ці знання тобі ще жодного разу в житті не знадобились.

Ми вийшли з ліфта.

– Дякую, –  м’яко провівши рукою по моєму передпліччю, сказала Кайла. Ми трохи відстали від інших і вона тут же перетворилась на більш впевнену.

– Та я й нічого і не зробив. Це Анрі провів нас.

Вона лише відвела очі. Що такого він про тебе знає? Чи може бачить те, чого не бачу я?

– Хочеш зустрітися після тренінгу?

– Побачимось,  – лише відповіла вона і поспішила за іншими.

Через півгодини ми зустрілись на тому ж місці. Білі двері в кінці коридору вели до відкритої палуби для працівників. Вона знаходилась на самому носі корабля. Декілька тренажерів, не зрозуміло для чого там встановлених, басейн та лежаки недоречно розбавляли цю рафіновано романтичну сцену і один з найкращих видів, доступних на кораблі. Дивно, як це місце віддали для крю. Напевно, технічні обмеження або той факт, що вийти сюди можна тільки через підсобні приміщення і бар.

Я відчинив двері і, ледве торкаючись її спини, провів Кайлу до перегородки, що відділяла нас від польоту вниз, у безкінечну глубину океану.

– Ти була тут раніше?

– Ні, це мій перший раз. Я дуже погано знаю корабель. Навіть крапки для тайм контролю на деяких місцях наліпила, аби в коридорах не губитись. Для кожного коридору свій колір.

– Серйозно? Покажеш мені?

– Ще чого, ти ж їх всі попереліплюєш!

– Ми так мало шляху пройшли, а ти вже так добре мене знаєш, моя Гретель.

– Дивись тільки, аби нас в кінці не зʼїли, мій Гензель.

– Головне, аби ми не зʼїли одне одного.

Вона розсміялась. Мені так подобається її сміх, і все одно я в нього ні краплі не вірю. Наче слухати накладену звукову доріжку популярного ситкому. Розумієш, чому люди на записі сміються, можеш навіть сміятися з ними, але в справжності їхніх емоцій усе одно сумніваєшся. Щось заважало досягти того «suspension of disbelief»  у моїй власній з нею історії.

Ми говорили якісь нісенітниці про плани на майбутнє і життя (чи його дивну симуляцію) тут, на кораблі і поза його межами, а я думав про її губи і все впевненіше огортав її талію.

Настав час повертатись. Ми  зайшли в ліфт одні. Я став напроти зеркала, вона – напроти мене.  Повисла пауза. Я дивився в її такі виразні, такі чорні очі. Боковим зором помітив своє трохи розчервоніле обличчя, нависаюче над її хвостиком. Та на мені ж все буквально написано!  На обличчі Кайли  з’явився вираз, як у тигриці у тій дивній сцені з «Короля Лева». Ти знаєш, про яку сцену я кажу.

Текст предоставлен ООО «Литрес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на Литрес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.