І ти точно повинна знати, що я ніколи особливо не вірив в езотеричні матерії: Діда Мороза, магію, Бога, верховенство права, Пенсійний фонд України чи систему соціального забезпечення. І 24 роки життя в нашій державі показали, що в більшості випадків я мав таки рацію.

А от у що вірю, так це в людську схильність міфологізувати закономірності, які не розуміємо. А тому й хочу – навіть не так – тому мені потрібно поділитися тим сном. Знаю, про що ти подумаєш. «Які ще сни, дядя? Ти що, зі щогли на своєму кораблі впав? Краще би про життя розказав: яку подругу зустрів, де побував, що цікавого робив». І знаєш, я з тобою абсолютно погоджусь. Я і сам не дуже жалкую людей, що розпинаються про свої сни.  По-хорошому, якщо вже ти не моя мати, не мати моїх дітей або ми хоча б не спимо разом, розповіді «а що мені сьогодні приснилося і щоб це могло значити» краще залишити при собі. Але… мені страшно. Страшно, що я втрачаю розум. І менше всього хотів би про це розповідати їм. Розповісти про це я можу тільки тобі.

Наш світ розвалився у ядерній війні. Не залишилось ні країн, ні урядів, ні армій – нічого. Ми живемо на останках цивілізацій, намагаючись добути те, що ще не було поховано під метрами і метрами радіактивного пилу і піску, вичищаючи залишки продуктових складів, магазинів та терміналів, яким повезло бути подалі від ядерних «грибів».

Коли закінчились і вони, нам пощастило натрапити на підземний бункер, що за щасливим збігом обставин був облаштований усім необхідним для виживання: резервуари з водою, теплиці, генератори,  запаси палива, їжі і води. Нашій маленькій групі цього б вистачило на роки. Нас було чотирнадцять, і не сказати, що ми дуже близькі – ми зустрілися волею нещастя і майже не розмовляли – люди ці були не дуже говіркі, якщо чесно, та й хто ж їх звинувачує, після апокаліпсису-то. Але спільне виживання дуже швидко зносить усі барʼєри. Тож я відчував, ми – будемо тут щасливі.

Життя на новому місці йшло своїм ходом, ми дуже швидко обживалися, досліджували все нові частини бункеру. Ну як досліджували – роблю це в основному я. На місці мені ніколи не сиділося.

І все було б добре, і життя йшло своєю чергою, якби не постійний сморід, що кожного дня ставав все нестерпнішим. Ігнорувати це було вже не можливо, і залишалось або знайти джерело і усунити його, або покинути так добре облаштоване місце. Останнє, звичайно, зв даних умовах зовсім не варіант. Я почав досліджувати кожен міліметр нашого пристанища і ось, на четвертий день пошуку, знаходжу люк у ще один підземний хід.  Хід настільки глибокий, що як туди не світи ліхтарем, роздивитись що-небудь майже неможливо.

Мої компаньйони, звичайно, йти туди навідріз відмовляються.

Вони взагалі люди доволі апатичні. Завжди доводиться ходити у вилазки самому. Я спускаюсь униз. Система підземного каналу для води виводить мене в іншу, та ще в одну, і так до тих пір, поки я не збиваюсь з рахунку. Дідько!

Я точно заблукав. Так тут і помру в цих підземних коридорах. Ніхто навіть не піде за мною.

І тут один з коридорів підземного лабіринту виводить мене у велику білу залу. Освітлена десятком прожекторів, вона не зберігає в собі нічого, окрім компактно розставлених шафи з книгами та дивану. Меблів сюрреалістично мало, і вони занадто маленькі для такого місця. Наче хтось пофарбував у білий і переніс меблі з моєї квартири на цілий поштовий склад.

Я не одразу її помітив – дівчину на дивані. Вона спить чи…? Перш ніж подумати, вона розплющила очі і кинулась на мене. Трохи лице мені все не розцарапала. Я  скинув її з себе і придавивши зверху, закричав «Заспокойся! Я нічого тобі не зроблю! Тільки заспокойся!»

Халепа! Я навіть не впевнений, що вона мене розуміє.

– Добре-добре, – раптом заговорила вона. – Тільки злізь з мене,

Я аж закляк.

– Злізь з мене, будь-ласка, – повторила вона.

– Ой, вибач, – нарешті відповів я і виконав її прохання. – Просто не очікував, що ти…

– Що я що? Не здичавіла?

– Ну, типу того. Ти тут одна?

– Ми всі тут одні, – невдоволено відповіла вона.

Вона вивела мене з підземних лабіринтів до нашого нового дому. Всі інші якраз знову посідали вечеряти. Насправді вечеряли вони чи снідали, ніхто не знав, адже сонце давно було закрито непроглядною хмарою радіоактивного пилу і ми просто умовно домовилися, що отакий прийом їжі буде вважатись сніданком, другий – я пропустив, а ось цей – вже третій, а значить, вечеря.  Я якраз зголоднів і дуже зрадів, що поспів вчасно. Жаль тільки, джерело смороду віднайти не вдалося.

Мої компаньйони навіть не здивувалися новій особі. Тільки глянули на неї, і продовжили шкрябати вилками по дну своїх банок з консервами хто зна якої давності.

– Вони завжди були такими? – здивовано питається моя нова знайома.

– Та скільки їх знаю. Апатія – далеко не найгірше, що з людьми можуть зробити такі умови життя.

– І тобі нормально?

– Краще вже так, ніж одному.

Дівчина почала жити з нашою групою. Перша, хто почала виходити зі мною на поверхню. І єдина, хто готова була ризикувати своїм життям заради мого. Дні швидко переливались у тижні, а ті, у свою чергу, у місяці.

Ми проводили майже весь час разом і, логічно, ставали все ближче. Єдине, що мене хвилювало, це повне ігнорування нею будь-кого іншого з нашої маленької комуни. Вона навіть за одним столом з нами не їла.

Врешті-решт я вирішив щось з цим зробити. Зібрав усіх у великій залі – там, де ми зазвичай і приймали трапезу. Тобто займались найважливішою річчю, разом зі сном та збиранням припасів. Життя в цей час стало доволі примітивним, що тут скажеш.

Я зібрав усіх і підлаштував все так, аби моя подруга зʼявилася на цю «інтервенцію». Вона ввійшла в кімнату і ввімкнула світло.

– Блядь!– від несподіванки зойкнула вона, і перевівши подих, додала: – Що тут, чорт забирай, відбувається?

– А ти не бачиш? Ми проводимо інтервенцію.

– Що проводиш?

– Не я, а ми. Чому ти ігноруєш інших?

– Ігнорую? – повільно повторила вона і обвела поглядом кожного присутнього в кімнаті. – Може досить? Пішли краще у вилазку вже.

– Почекай,  з цим треба щось робити. Це питання нашого виживання як групи.

Дівчина втупила свій погляд в мене, наче знову побачила вперше. В уповільненій зйомці я дивився, як розширились її очі, як губи викривились в подобі усмішки. Простір величезної зали до верхів заповнився її істеричним хохотом.

– Ти серйозно? Як можна бути таким сліпим? Подивись ти вже на них! Заглянь в обличчя своїм дорогим друзям!

Вона схопила ніж і жбурнула його. Менш ніж за секунду він пролетів через кімнату і ввійшов у очницю жінки, що сиділа поруч мене. Пройшовши крізь голову, він акуратно виглянув з її потилиці.

Мій подих перехопило. Не вистачало повітря, аби навіть закричати.

– Подивись на неї! – продовжувала моя супутниця, підійшовши ближче. Вона мʼяко провела холодною долонею по щоці і різко повернула мою голову в бік нещасної. Вона очевидно була мертва.

Чому ж інші нічого не роблять? Чому не стараються допомогти? Зупинити її? Та хоча б просто втекти?

І тут я почав помічати… Шкіра… сірі шматки гнилої шкіри нещасної звисали з поблискуючого білизною черепа.

– Як?

– Тепер розумієш? – відпустила мою голову супутниця, провівши рукою по моєму волоссю, наче пестячи домашню тваринку. – І він мені інтервенцію думає влаштовувати! Ух ти мій дорогий псих!

– Як ти це зробила?

– Ти псих, а не ідіот, не прикидайся – все ти вже повинен зрозуміти.

– Давно вони… такі?

– Вони завжди такими були, мій милий.

– То це не ти зробила?

– Про що ти, мій милий? Не можна вбити те, чого не існує.

Не розуміючи, про що вона, я оглянувся на тіла позаду мене. Ні компаньйонів, ні жінки з пробитою головою – тільки я і моя подруга у великій білій кімнаті.

– Нас тут тільки двоє? – здивовано спитав я.

– Кого це – нас? Та й де – тут? Пора вже зазирнути в обличчя реальності, мій друже: нема тут нікого. Нічого тут немає. Окрім, можливо, мене. А ти зараз вмираєш під завалами свого будинку, рознесеного ракетою. Або стікаєш кров‘ю в траншеях під Бахмутом. А можливо, тобі взагалі повідривало ноги і лікарі зараз вирішують, чи варто продовжувати ту агонію, що тобі доведеться називати життям. Сморід, що ти відчуваєш весь цей час. Це не сморід бункеру. І не мерці.  Це гниття твого власного тіла.