Сонце вже торкнулося найвищих дерев за Марною. Руськi, й луганськi, й сiврськi, й остроготськi князi знали, що надходять останнi хвилини їхньої переваги над вiзiготами, що побiда лишиться тому, хто зможе скористатися з сих останнiх хвилин, i напирали з решти сил на негнучкi лави супротивника. Бо коли насупиться нiч, усi знову стануть рiвними, й готи бiльше не страждатимуть вiд помилки, якої далися, дозволивши розвернути себе очима проти сонця.
Теодорiк теж добре се розумiв i ще з бiльшим запалом гасав на цибатому змиленому жеребцi й закликав синiв божого народу смiливiше бити й гунiв, i їхнiх проклятих робiв, зрадникiв Ардарiка, Тодомира, Видимира та Велiмира.
Кiлька сотень Ардарiкових стояло пiдковою навколо тих, що смертно вчепилися один в одного, й закидало готiв стрiлами. Готи з-од заднiх лав вiдповiдали лучникам, i над головами в ратникiв носилися хмари стрiл. Богдан одiйшов убiк. Тут стояти було просто безглуздо, кожної митi могла влучити дика стрiла, вiн же мусив подивитись, що дiється там, на протилежному, захiдному краї боронного поля, коло римлян.
Сонце вже скотилося за дерева, над полем повисли сутiнки, й Гатило не мiг нiчого розгледiти. Вiн зострожив коня в той бiк, де стояв гурт князiв та воєвод, що керували боєм. Звiдси було видно ввесь правий край готiв. Трохи збоку вiд князiв, сажнiв за двадцять, стояв якийсь немолодий мiж i кидав у готiв камiння порощею. Гатило пiд'їхав туди й упiзнав старого Шумила, навчителя молодшого сина Юрка.
— Де вiн є?! –крикнув Шумиловi Богдан, але дев'яносторiчний дiд мовби й не чув. Вiн поволi брав з купи поперед себе важенький круглий голяк, умощав його в скоряну петлю порощi, розмахував над головою й пускав. Каменюка, хуркнувши, падала мiж готи. Й коли щастило влучити, гот хапався за перебиту руку чи ногу або й геть падав мертвий додолу.
— Де є?! –вдруге крикнув Гатило, та старий тiльки скосував на нього чорними очима з-пiд бiлих кошлатих брiв. Шапка його лежала на камiннi, й оселедець, довгий та бiлий, сiпався й падав дiдугановi в обличчя за кожним кидком порощi.
— Йди, княже Гатиле, бо зачеплю, –похмуро мовив старий косак, i Гатиловi стислося серце вiд лихого передчуття. Вiн штрикнув жеребця острогами попiд ребра, аж той сердито заiржав, i подався туди, де, на його думку, мiг бути син Юрiй. Але коло гурту князiв його спинив Годой. Луганський князь вимахував од хвилювання закривавленим мечем, мовби погрожував Гатиловi:
— Вишата пiшов yсn'ять!!
Над боронним полем починало смеркатись, i Богдан напружено взирався туди, звiдки лунали крики далекого бою.
— Ардарiку –гукнув вiн до вождя остроготiв, той почув його й примчав. –Веди своїх по менi!
— А тут?! –здивувався германець.
— Веди, речу! А ти, –Гатило звернувся до Годоя, –вдержуй, допоки моцi матиймеш. А потому –через рiчку всп'ять поза отим гаєм! –вiн показав мечем туди, де валчилися руси з римлянами Флавiя Ецiя. –Поза тванню мiж великою й меншою горою. Я буду там!
I погнав у сутiнках до далекого гаю, куди зникле римськi легiони, переслiдуючи русiв.
Коли Богдан прискакав, легiони вже встигли бродом перейти рiчечку й мiж чорними очеретами болота й малим пагорком наступали Вишатиним полкам на п'яти. Русичi, певно, не чинили опору, бо не чути було нi ляскоту мечiв, нi звичних для бою крикiв. Богдан почекав, доки пiдiйдуть Ардарiковi дружини, й разом iз ним перебрiв на той бiк рiчки.
— Пiшакiв виведи на гору, комоннi нехай стоять тут, у долинi пiд драговищем, –наказав Гатило германському ватажковi.
— Що єси замислив? –збентеживсь Ардарiк.
— Видiти-ймеш, –одповiв Гатило.
Ардарiк переказав його велiння котромусь воєводi, й той побiг до ратникiв. Гатило знав, про що зараз думає Ардарiк, але в сю мить було не до балачок. Почулися крики, бойовi крики «Сла-а-а-вва-а-а!..» Чи вдасться ж Богдановi його план, яким вiн хотiв спростувати вiщування вчорашнiх ворожбитiв? Над пагорбом уже було майже поночi, болото ж унизу здавалося чорною плямою, та Гатило знав усе, що там дiється. В болотi, повирiзавши для дихання рурки з очерету, сидiло кiлька пiших сотень чернегiвського князя Божiвоя. Коли римляни, переслiдуючи Вишату, проминули їх, вони повилазили з води й вдарили римлян зодзаду.
Узявши з собою Ардарiка, Гатило майнув туди. Там творилося неймовiрне. Розгубленi легiони втратили лад i змiшалися з руськими ратниками, а се було найгiрше, чого мiг сподiватись навiть такий досвiдчений, тертий-перетертий, битий-перебитий у боях мiж, як вождь римських залiзних легiонiв Флавiй Ецiй.
Валка точилася тепер на всiй десятигоннiй долинi мiж двома горбами, й Ецiй не мiг нi зiбрати розсипанi легiони, нi навiть скликати легатiв та квесторiв, бо й сурмач кудись пропав –чи лiг, пiдтятий гунською сулицею, чи, може, й утiк.
Ецiй бився куцим мечем поряд з десятком ветеранiв своєї преторської когорти й помалу прокладав собi дорогу вперед, хоч i не знав до пуття, куди має йти й що робити. Легiони лишилися без вождя, й се вже промовляло само за себе. Вихопившись iз кiльця, в яке його взяли були ворожi мечники, вiн повiв п'ятьох, уже тiльки п'ятьох, туди, де стояв найдужчий гамiр. Але червнева нiч видалася така темна, що не можна було збагнути, де свої, а де чужi. Ецiй дослухався мови –се лишалось єдиним дороговказом, а римськi легiонери вiддавен одзначалися красномовством у брутальнiй лайцi. Вiн спробував передолати їх голосом, та його вже нiхто не чув або й не слухав. Старому полководцевi огидно тремтiли колiна. Вiн дозволяв ветеранам захищати його своїми щитами, бо коли тобi п'ятдесят шiсть i ти цiлий день витримав отаку боронь, то рука вже вiдмовляється тримати меч, хоч ти будь не те що Флавiй Ецiй, а навiть Флавiй Валентинiвн.
Цiлу нiч вождь римських легiонiв проблукав iз одним ветераном, бо решту перебили, тинявся широким полем мiж горбами, рiчками та драговинням, i тiльки по других пiвнях прибивсь у табiр своїх союзникiв-вiзiготiв, та й то випадково. В готському ж станi теж панував цiлковитий безлад.
Коли Гатило наказав Ардарiковi забрати свої дружини, вiзiготи зразу ж одчули полегкiсть. Руських воїв стало рiдше, й вони потроху вiдступали назад. У посмерках ще дужче заметалося червоне корзно готського конунга. Теодорiк пiдохочував своїх райтерiв i кнехтiв зробити ще один, останнiй удар, щоб перекинути русiв у рiчку, бо зрадники-остроготи вже накивали п'ятами.
