— То є добре, –сказав старiйший вiдун. –Лежить головою до рiчки. Там латини.
Коли з барана стягли скору, старiйший розстелив її на землi й почав уважно вивчати. Але нiчого не сказав, тiльки бородою повiв убiк. Докруж зiбралося чимало можiв, якi боялись навiть голосно дихати. Гатило спитав старiйшого:
— Що повiдала скора?
Вiдьмак обтер нiж об навої постолiв:
— Не все на вiку радiти, княже. Й почав розтинати бiлу тушу. Витягши печiнку, вiн подивився до вогню й гримнув на можiв:
— Не застуйте свiтла!
Можi розступилися, й старий сивобородий вiдьмак сказав:
— Печiння добре. Втiшишся, княже.
— Що буде взавтра? Як утiшусь?
— Те вiдають, сливiнь, Бог, та Дажбог, та Перун Громовержець. Чи мало тобi є того, що-м повiдав? Гляньмо на серце.
Вiн дiстав ще теплий круглий м'яз, i серце теж уселяло надiю.
— Де варила?
Челядники принесли два великi й закiптюженi мiднi казани й налляли їх водою. Вiдьмаки почали гуртом членувати барана й кидати м'ясо великими шматками в воду. Казани приставили до вогню, й усi вiдiйшли, бо м'ясо вариться не так швидко, як би хотiлося.
Пiд опiвнiч, коли Велика Ведмедиця напилася води в Полунiчному морi й лягла набiк, старiйший вiдун наказав зливати юшку. Вона приємно пахла домашнiм варивом, i декому вiд того свербiло в горлi, та нiхто й не подумав осквернити святу требу. Всi, хто знову посходився до княжої полотки, сидiли на охололiй землi й пильно стежили за рухами вiдьмакiв.
Давши м'ясовi прохолонути, старiйший склав його в одне варило, тодi всi п'ятеро всiлися коло нього й почали вiддiляти м'ясо од кiсток. Розiмлiла баранина була пiддатлива, й найстарiший вiдун заходився ворожити по кiстках. Богдан стояв над варилами й жадiбно ловив кожне слово й кожен рух дiдових вус i брiв. Старiйший вiдун промовляв, i Гатило то хмурнiв з виду, то полегшено зiтхав, то скреготав зубами, то знову зiтхав, бо начувся багато й утiшних, i прикрих, i радiсних, i сумних слiв.
Мiсяця того-таки в наступний день
Удосвiта ввесь руський табiр уже був на ногах i, коли з-за лiсу на довгому горбi зiйшло сонце. Великий князь київський Богдан Гатило чинив требу перед раттю. Йому подали трьох бiлих пiвнiв, i вiн одтяв їм голови: двом з першого разу, третьому ж тiльки з другого. То теж було знамення, й Гатило пiднiс угору скривавлений меч:
— Боже, й ти, Дажбоже, й ти, Дано, й ти, Перуне Громовержцю, й ти, Юре Побiднику, вам урiкаю сю кров, i хай буде так, як схочете ви, кому требили i вiтцi, й дiди, й прадiди нашi в землi Руськiй. Хай буде воля ваша!
Його слова було чути далеко, й можi стояли, слухали князевих слiв i чекали зову. Нарештi загула довга мiдна труба Великого князя, по нiй озвалися труби iнших князiв та боляр. Гатило сiв на свого сiрого яблукатого й поправував униз. Сiєї митi почулися труби та роги в римсько-готському станi. Ворог приймав виклик. Гатило минув шерегу возiв, дiйшов до рову, якусь мить постояв, удивляючись туди, де височiв наїжачений списами ворожий табiр, i простяг руку назад.
Вишата подав йому куцу й тонку сулицю з блискучим сталевим площиком на кiнцi, Гатило пiднявся на стременах i далеко метнув її в бiк ворога.
— Князь уже почав! –щосили гукнув до ратникiв старий конюший Вишата. –Потягнiм, дружино, по князi!
Повiтря знову розтяли ляскiтливi мiднi згуки, переростаючи в могутню бойову пiсню, вiд якої в можiв стискалися щелепи й зводились на перенiссi широкi густi брови. Повiльним кроком сходили вони стежками, що лишались помiж окопами глибокого й широкого рову. Спершу йшли пiшцi й ставали кожен пiд бунчук свого зверхника чи князя. Й коли рiв проминули останнi можi, за ним густою хмарою посунули комонники. Збудженi загальним галасом i пiдсвiдомим чуттям, конi заливисто iржали й ставали дибки. Переднi косували бiльмами на глибокий рiв, але йшли й iшли, покiрнi волi вершникiв.
На тому боцi вiдбувалося те саме. Римляни й готи також залишили табiр на горi й сходили вниз. I звiдти линули тонкi виляски мiдних труб i рогiв, а можi руськi сторожко вдивлялися в ту веремiю й чекали митi, коли вдруге загудуть їхнi труби.
Пославши вивiдцiв до самої рiчки, Гатило вже знав, яким ладом битиметься ворог.
— По лiву руку латини, по праву готи, а посерединi всi инчi, –сказав десяцький.
Гатило розiставив свої полки так: по праву руку, навпроти римських легiонiв, –схiднi готи Видимира, Велiмира, Тодомира й Ардарiка; всi вони пiдкорялись князевi Ардарiковi. Посерединi став з руськими полками сам. Проти русiв були тi, що вивiдця їх назвав «усi инчi», тобто пiдвладнi римлянам слов'янськi дружини. На лiвому краї Гатило поставив сiврiв, i деревлян, i лугарiв, i полки неслов'янських язикiв пiд бунчук князя Годоя.
— Ти-с боявся стати супротиву кревних своїх, –сказав вiн вождевi готiв Ардарiковi. –Я ж iду й не страхаюся.
Ардарiк схилив очi додолу. Та вiн не почував себе винним. Гатило мав свої плани щодо потойбiчних слов'ян, а то вже зовсiм рiзнi речi.
Великий князь київський наказав знову густи, але римляни чомусь не вiдповiли на виклик. Незабаром з-од їхнiх лав прискакали до самого берега на конях двоє нарочитцiв. Богдан упiзнав учорашнього молодого сла. Другий був новий –ще молодший за сього.
— Патрицiй Ецiй кличе Аттiлу перейти на наш бiк. Якщо ми стояти-ймемо так, то не зможемо стрiтися. Мiж нами рiчка, свiтлий царю.
Богдан вiдповiв через тлумача Костана:
— Речи велемiжному Ецiєвi, що Аттiла просить його на свiй бiк. Учора ми смо вже вволили мольбу Ецiя, хай таки вiн уволить нашу.
Нарочитцi повернули назад, а Гатило подумав, що мiг би таки й уволити волю Ецiя. Вишата сказав:
— Мiлко є. Вiн не вiдає.
То була iстина, Ецiй i справдi не встиг вимiряти глибину рiчцi й тепер боїться: пустить свої легiони на той бiк, i гуни переб'ють їх ще в водi.
З сього можна було б скористатись. I коли римськi нарочитцi з'явилися на протилежному березi вдруге, Богдан вiдповiв, що згоден переправитися через рiчку, хай лишень римляни та готи вiдiйдуть аж до свого стану. Незабаром латини прискакали й повiдомили волю зверхника:
— Патрицiй Ецiй згоджується!
У ворожому таборi заграла сурма. Гатило скликав своїх князiв та боляр i звелiв пропустити комонникiв уперед. Усе робилося швидко: списоносцi та мечники розступилися, в проходи ринула кiннота й умить переправилася на той бiк Маурiакуму, за нею бiгцем подалися пiшцi. Й доки римляни та готи перешикувалися, комонники полетiли на них. Такого блискавичного кидка нiхто в римському таборi не сподiвався. Руська кiннота раптом ударила в середину, в ту саму середину, якiй Ецiй найменш довiряв i яку й поставив туди, щоб мати її пiд пильним оком лiвого та правого крила.
