Мiсяця того ж таки

За два днi Вишата, вiдiрвавшись од римлян i готiв, якi переслiдували його, був у ранiше захопленiй фортецi Меленi, та тут на нього чекав нарочитий вiд Гатила, й старий конюший, зруйнувавши стiни городу, пiшов далi на полунiчний всхiд у напрямку Скалонума на рiчцi Марнi. Великий князь київський був уже там, i, коли по двох днях прибув зi своїм воїнством молодий князь Данко Богданич, а також Годечан i Божiвой зi своїми, Гатило наказав iти в тому напрямку, звiдки повернеться допiру конюший Вишата Огнянич.

Вишатi вiн тодi не сказав i слова, й той полегшено вiдiтхнув –сподiвався на гiрше.

Городу Скалона Богдан Гатило чiпати не велiв.

— Потрощимо заборола –а як згодяться й нам?

Вишата довгим поглядом подивився на свого володаря, питати ж нiчого не став. За сей час, вiдколи не бачилися, Гатило мовби всох з лиця й почорнiв. Але то було не од вiтру та сонця, бо Вишата добре знав Богдана –з дитячих лiт, коли разом бавилися на днi Хрещатого Яру в гилки й гупаря.

Гатило поспiшав. Ополчення мусило переправитися через Марну й стати на горах мiж її двома притоками. Виявляється, князь уже встиг побувати й там i вибрати зручне мiсце для зустрiчi з ворогом.

Коли останнi сотнi Божiвоєвих полкiв ще тiльки виходили з брам городу Скалона, Гатило на чолi передових комонних сотень уже стояв на довгому пагорi, пiд яким в'юнилася мiлка притока Марни. Попереду здiймався ще один пагiр, менший i круглястий, i Гатило наказав розiп'яти полотку саме тут. Можi й челядники заходились коло повстяного намету, Великий же князь, гукнувши боляр, тисяцьких i сотницьких, зiйшов до рiчки.

— А дай-но броду, –сказав вiн до свого старшого сина, косатого князя Данка, й той, приостроживши гнiдого коня, забрiв у рiчку.

Вода сягнула коневi черева, далi ж було мiлiш i мiлiш. Данко повернувся й спiшивсь. Гнiдий форкав i тупав переднiми ногами, збиваючи воду, що лоскотала йому черево. Десь там, на залуччi притоки та другої рiчечки, що лишилася позаду за горбами, сiдало сонце, велике й криваве. Гатило довго дивився, поки воно сiло за невидимою звiдси Марною, потому наказав вислати вперед стежiв i дозiрцiв комонних.

Вишата метнувся виконати княжу волю. Гатило ж потяг коня за лiвий повiд i заходився пiднiматись на пагорб, де вже стояла його велика повстяна полотка, крита зверху червленим шовком.

Молодий жеребець, що його Богдан об'їздив не так давно сам, теж був сiрий i яблукатий, як i всi конi Великого князя київського. Пiднявшись на горб, не дуже стрiмкий, але досить високий, сажнiв сорок або й п'ятдесят увишки, Гатило вiддав коня отроковi й увiйшов до полотки. Посерединi на величезному перському килимi стояв незмiнний князiв дерев'яний стiлець. Гатило стомлено сiв. Потому зняв гостроверху шапку з чорного ягнячого смушку, провiв рукою по вже колючому, з позавчора неголеному тiм'ї й, накрутивши темно-сивого оселедця на кулак, утупився поглядом у бiлу квiтку килима й застиг.

Усi, хто ввiйшов до княжої полотки, боялися ворухнутись, бо Гатило думав нелегку думу. Тишу порушив перший мiж землi Руської Вишата Огнянич.

— Вивiдники, –сказав вiн, i Гатило мовби прокинувся.

— Речи, хай iдуть сюди.

Вишата привiв двох можiв, у брудних зеленкуватих корзнах.

— Речи, –кивнув до старiшого з них Великий князь.

Мiж, якого звали Лоськом, ступив крок уперед i торкнувся рукою м'якого килима:

— Римляни йдуть сюди, княже. Завтра будуть пiдвечiр або ж пообiдi.

— Скiльки їх є?

— - Рать Ецiя, рать Лiторiя й рать Ромула, княже.

— Значить, усi укупилися, –мовив Гатило байдужим голосом, бо в тому не було нiчого дивного й нового. Та раптом аж схопився. Мiж Лосько сказав:

— Iз ними готи Теодорiковi.

— Хто?!

Лосько незворушно повторив:

— Готи захiднi, княже.

— То лжа є! –гукнув князь. Тодi глянув на Вишату й розлютовано кивнув йому в вiчi: –Кого послав єси на вивiди? Теодорiк менi клявся, що внизує меч у пiхва.

Вишата розгублено мовив одне слово:

— Готи.

Вiн, бувши окремо вiд Гатила, не знав про його переговори з Теодорiком i не сказав князевi, повернувшись з облоги Генабума, що разом iз римлянами бачив там готiв. А се виявилося несподiванкою для князя.

Гатило страшенно розлютився. Вiн повиганяв надвiр усiх вельможiв своїх i ходив по полотцi, мов у нього заболiли зуби. Вельможi стояли, стирлувавшись оддалiк Гатилового намету, й пошепки обговорювали новину. Всi спiдлоба позинали на Велiмира, Тодомира й Видимира й на володаря численної дружини гепiдiв Ардарiка. Хоч вони були схiдними готами й досi вiрно служили Гатиловi, та готи в уси часи лишалися готами, й Теодорiкова зрада була яскравим свiдченням того. Ще не вiдомо, як поведуться вони, змушенi воювати проти своїх кревних родичiв вiзiготiв.

Остроготськi князi теж переживали, особливо ж Велiмир й Ардарiк, Гатиловi улюбленцi, до яких руськi князi та боляри ревнували свого володаря. Велiмира Гатило любив за його вiрнiсть, Ардарiка ж за вiдданiсть i живий розум…

Цiлу нiч прибувало на гору ополчення руського князя, й тiльки на свiтанку до Гатилової полотки ввiйшов Божiвой.

— Усi смо, Великий княже, –сказав чернегiвський князь.

Богдан Гатило, який цiлу нiч не спав i лише вдосвiта стулив повiки, втомлено потер обличчя й нiчого не вiдповiв.

Зi сходом сонця Вишата наказав укрiплювати табiр. Усi вози та мажари обозу було розiставлено величезним колом на горi й позчiплювано ланцюгами за колеса. Внизу ж, у пiдошвi довкола гори, можi заходилися рити суцiльний глибокий окiп. Робота тривала цiлий день, i коли надвечiр прибули дозiрцi й повiдомили, що римляни та вiзiготи наближаються, табiр ополчення руського був схожий на неприступну твердь.

Гатило стояв коло своєї полотки з трикутним голубим прапорцем i ведмедем на ньому, що сяяв i трiпотiв у вiдблисках великого вогнища збоку, й дивився на той бiк рiчечки. Вiн уже знав, що римляни звуть її Маурiакум. Горб на тому боцi займався тисячами багать. Ецiєвi, певно, доповiли вивiдцi, що гуни стоять навпроти через рiчку, та вiн i не ховавсь. Мабуть, вирiшив, що пропонованi йому гунами позицiї цiлком сприятливi для нього. Неширока мiлка рiчка, обабiч два досущ однаковi горби гонь по п'ятнадцять у перетинi, й навiть вiдстань до рiчки мiж ними однакова –по п'ять гонь. Єдина рiзниця полягала в тому, що за горбом, на якому розташувався табором Гатило, здiймався ще один, довгий i вигнутий пiдковою до рiчки, оточуючи менший горб iз трьох бокiв. Але його навряд чи можна було розцiнювати як перевагу, й Гатило зумисне обрав се мiсце, щоб Ецiєвi не спало на думку вiдкидати пропоноване поле боронi. Й хоч на захiд вiд довгої гори здiймалася ще одна, маленька, така сама, як i горб, де стояв Гатило, й мiж ними на вигинi рiчечки Маурiакуму пролягла драговина, звiдки линуло голосне квакання жаб i крекiт нiчного птаства, –зате ж i в римлян було на випадок скрути ще два горби: на всхiд од першого витягався понад рiчкою один, а далi, вже руба до Маурiакуму, другий, удвiчi бiльший. I за римським станом, як i за табором Гатила, теж протiкала рiчка –заслiн на випадок вiдступу.