Того-таки дня цариця Русана наказала своєму домажиричевi Адамiсовi привiтати гостей у себе. Й молодий грецький сол увечерi записав до своїх пергаменiв:

«Прийшли смо до нього вкупi з кiлькома скiфами й були смо вдостоєнi благосклонного й привiтного прийому, й нагощенi добрими стравами. Всi, кої були на обiдi, за поконом скiфським вiтали нас, пiдводячись i пiдносячи нам повнi чари, обнiмаючи нас i чоломкаючи почередно…» Всi були задоволенi –й гостi, й господарi, бо переговори успiшно завершилися. Лишавсь тiльки прощальний пир у хоромi Великого князя київського. Й Прiсковi здавалося дивним, чому старий консул не веселиться разом з iншими, коли навiть поважний Ромул, сол захiднього iмператора, й той пiшов у танок серед гамiрної свiтлицi.

Нарештi настав i прощальний пир –вiдпускний. Сли поприходили в найдорогшому одязi, русини теж убрались по-святковому. Всi обмiнювалися здоровленнями, пили один до одного чару й зичили многi лiта й великi звершення. Сього разу коло Гатила за столом сидiв уже не його старший син Данко, якого князь вiдiслав у далекi землi, а Богданiв тесть, бiлий, як сметана, Воїбор з деревського городу Вручого. Сiмдесятилiтнiй жупан щось розважливо казав Гатиловi, й той лише зрiдка кивав головою. Незважаючи на нове одруження, вони й надалi лишалися в доброму зиченнi.

Через три днi посольства, багато обдарованi Гатилом, лаштувалися в далеку путь додому, й найдужче за всiх квапився чомусь консул Максимiн. Прiск хотiв був уже пiдiйти до свого зверхника й розпитати, в чому причина. Та сталася подiя, що завадила йому зробити се…

Мiсяця того-таки

Вiдколи зустрiв у Києвому городi землякiв своїх, Адамiс перебував у якомусь пiднесеному святковому настрої. З пам'ятi виринали давно забутi подiї далекого дитинства та нещасливих юнацьких рокiв, що принесли йому полон i робство. Переходячи з рук до рук, вiн урештi потрапив у двiр малого Дарницького болярина Судка, який одзначався винятковою скареднiстю й був можем вельми грубим i жорстоким. I хто зна, як би склалася подальша доля молодого роба, коли б вiн того далекого морозовитого дня листопада лiта 433-го не врятував молодого Київського князя.

Тодi Богдан купив його в свого болярчна за великi грошi й одпустив на волю. Адамiс не знав, що з нею робити, з тiєю волею. То була для нього цiлковита несподiванка, , й вiн ходив кiлька день мов приголомшений. Здiйснилася його давня болюча мрiя. Тепер вiн мiг нарештi повернутись у рiдну землю. Та непевнi сили тримали його тут, мов на припонi.

Так вiн, зiбравши добру торбину й одягши подаровану князем нову гуню, рушив у далеку путь. Пристав до гречникiв i мав намiр iз ними разом дiстатися рiдних країв. Але по тижнi часу раптом знову з'явивсь у Києвому городi. Й не тiльки чуття вдячностi до дивакуватого князя київського привели його назад. За кiльканадцять верст у чепурненькому Вишгородцi жила гарна чорнявка Божана, що присушила його серце до сiєї землi.

Ранiше вiн не мiг i мислити собi про неї. Божана була донька гордовитого вишгородського смерда Живка, йому ж, Адамiсовi, лишалося ще багато лiт неволi. За сей час Божану видали б замiж i, звичайно, не робовi в руки, такому, як вiн. Але тепер усе змiнилось. Адамiсовi прийшла несподiвана воля, й вiн ставав рiвноправним чоловiком, незгiрш за батька Божаниного.

Дiва теж наполягла на своєму, й її не довелось навiть умикати проти вiтцевого велiння. Адамiс iз молодою жоничкою поселивсь на Боричевому Току пiд заборолом городу Києвого, де вже стояло кiлька хиж, i зайнявся рибальством. Се йому вдалося, й вiн би й далi жив отак, але Борислав, кому належав Тiк iз дiда й прадiда, вирiшив зiгнати посадцiв зi своєї землi й оселити їх пiд Ворожiллю.

Адамiс пiшов проситися челядником до київського князя. Богдан Гатило найняв його, наставив спершу рибальським чiльником, тодi тивуном, а по п'яти роках i домажиричем до терема жони своєї Русани. Й за два наступних роки Адамiс iзвiв собi власний терем пiд заборолом княжого двору.

Справи його йшли на краще. Жона любила свого грека й мало не щолiта дарувала йому сина чи доньку. Адамiс був задоволений життям своїм, i тiльки туга за далекою вiтчиною труїла йому днi. Часом серце Адамiсове заливалося слiзьми, й вiн ладен був пiшки йти в тi краї, де народився й звiдки привели його сюди в кайданах. Але щоденнi клопоти й родинне щастя потроху тамували той смуток, й Адамiс нiкуди не йшов i лишався в своєму привiтному теремi коло княжого двiрця. Вiн перейняв i мову, й звичаї людей, серед яких оселився, й незабаром уже нiчим не вiдрiзнявсь од русинiв-киян, хiба що був трохи смаглявiший.

Але зустрiч iз Прiском та iншими земляками розвередила стару його рану. Вiн не проминав нагоди, щоб побути з Прiском бодай трохи, бо Максимiна, поважного й непривiтного консула, страхався й уникав; не минав щасливого випадку хоч кiлькома словами перекинутися з молодим одноплемiнцем своєю рiдною й вже трохи призабутою мовою. Й iз тривогою та щемом у серцi думав про той незабарний день, коли доведеться прощатися з привiтним i щирим земляком. I ладен був садовити на воза й жону, й дрiбних дiтей i їхати свiт за очi, туди, де народився й вирiс i де ще мусили жити його батьки, брати та сестри, –туди, де жили греки.

Вiн i вблагав княгиню запросити слiв уже не до неї, як перш, а до нього, Адамiса. Й вiтав гостей, як i чим тiльки був спроможний.

По тому днi серце ще дужче млоїлося в грудях, i вiн ходив мов хмара, бо час невблаганно спливав. I не вiдав, що робитиме, коли настане той неминучий день, який урештi мав-таки настати, бо єдине, що не повертається нiколи, то час. Коли Великий князь київський дав слам одпускний обiд, Адамiс прийшов до свого нового друга з подарунками.

— Се для тебе, друже, –сказав вiн, даючи йому великого срiбного келиха з широкими золотими вiнцями. –Згадуй мене на нашiй землi. А се для хорому божого. Нехай слуги Христовi помоляться за грiшну душу раба божого Адамiса, –й подав Прiсковi кубок зi щирого золота. –Се ж…–Адамiс одвернувся, бо раптовi сльози стиснули йому горлянку. –Се ж…Се вiдвези вiтцевi моєму й мамi рiднiй моїй…Якщо вони в животi й здоров'ї…

Прiск, теж розчулений до слiз, пiдставив пригорщi, й Адамiс висипав у них кiлька разкiв перлового намиста, огiрлиць i золотих та срiбних перснiв.