На четвертому тижнi пiсля того, як з Рима прийшла довгосподiвана корона й у теремах трохи влiгся чад бенкетiв i пирувань, Брунгiльда ходила по господi в супроводi кiлькох служниць та приятельок. У свої тридцять лiт вона була досить-таки тiлиста й станом, i видом, голову на повнiй бiлiй шиї тримала високо й дивилася на всiх ласкаво-свiтлими очима. Та сей теплий погляд уже добре знали не тiльки служницi, а й приятельки, й остерiгалися його.

Королева Брунгiльда, ледь притримуючи подiл довгої римської тунiки, ходила свiтлицями й давала вказiвки, де що й як належить зробити. Вона нiколи не бувала нi в Римi, нi навiть у дворах провiнцiйних сановникiв, але багато чула про їхнi розкошi й витончений смак i намагалася перетворити свiй терем у житло, достойне королеви. Жовтi боровi стiни кiмнат були рясно ввiшанi паволокою, оксамитом i узороччями, шовки висiли на вiкнах i на дверях, тiшачи зiр королевi Бургундiї.

— А се що? –в'їдливо поспитала Брунгiльда, кинувши оком на барвисту мису в кутку, що зображувала давнього слов'янського бога сонця Хорса.

— Та се…–замикалась одна з-помiж служниць i поквапилася прибрати тарiль.

— Не люблю, коли смердить вандальським духом, –поморщилася Брунгiльда й вийшла, супроводжувана почтом.

Служниця з мисою пiд передником подумала, що й сам король Гунтер походить iз вандальського племенi, та згадувати про таке було суворо заказано, й вона мовчки сховала в скриню свого доброго бога, якому потаєнцi творила требу й сама, й багато хто з-серед мешканцiв королiвського двору, хоч усi й носили на шиї мiднi та срiбнi хрестики.

Бургунди, чиїм володарем став Гунтер, належали до християнської єресi арiан, як i всi готи, як i сам король. Галли ж вiрували в того Христа, що й римляни, а лужицькi пересельцi, яких i галли, й готи-бургунди називали вандалами, перековеркавши давню назву захiдних слов'ян-венедiв, у переважнiй бiльшостi поклонялися своїм богам. Землю, куди доля, й римський iмператор, i готський конунг закинули їх, вони в пам'ять про батькiвщину звали Нови Лунг, тобто Новий Луг, i Гано-Гунтер мусив рахуватися й iз цим, i з вiруваннями своїх пiдданцiв.

Брунгiльда ж, яка стала дружиною короля, а перед сим графинею, не зважала на тi дурощi. В усьому теремi й у цiлому дворi панувала одна релiгiя –арiанська, й одна мова, яку вона знала з дитинства й якою не хотiла поступатися, –готська. Коли в дворi хтось i наважувався сказати слово по-лужицькому, то тiльки нишком, щоб не дiйшло до королеви.

Тим часом Брунгiльда ввiйшла в нарiжну клiть. У клiтi було чотири жони придвiрних райтерiв та баронiв, а п'ята –зовиця королеви Гримiльда. При входi володарки дому всi повставали, й тiльки Гримiльда лишалася незворушно сидiти на дубовому ослонi.

Королева холодно посмiхнулася й спитала дуже люб'язним голосом:

— Пощо ти не встаєш, коли я входжу, зовице?

Така непошана траплялася вперше, бо досi Гримiльда нiколи не виказувала сваволi й завжди поштиво розмовляла з невiсткою. Тепер же вона й вухом не повела, й Брунгiльда тим самим стриманим голосом поспитала:

— Чи, може, вже я-м не королева? Може, вже ти, зовице люба, стала-с володаркою терема сього?

Двадцятитрирiчна Гримiльда, сестра короля Гунтера, почервонiла й вибiгла з клiтi. Всi, хто супроводжував Брунгiльду, стривожено перезирнулись, а королева послала служницю, ту, яку допiру лаяла за поганську тарiль, привести сюди Гримiльду. Служниця побiгла й незабаром вернулася:

— Не йде, королево…

— Як то «не йде»?

— Рече: коли…Брунгiльда має хiть, то нехай…сама прийде до мене.

Служниця проказала се з якоюсь нiби зловтiхою, й королева зблiдла. Вона мало не крикнула вiд злостi, та втрималась i пiшла оглядати свої хороми далi. Проте в неї вже не було нi бажання до сього, нi настрою, й вона по часi вiдпустила збентежених служниць i приятельок i таки подалась розшукати свавiльну зовицю.

Але Гримiльди вже нiде не було. Подумавши трохи, спашiла й розлютована, Брунгiльда пiшла на протилежний кiнець двору, де стояв хоромець барона Сiкурда. Гримiльда мов чекала тих одвiдин. Коли королева рипнулася до свiтлицi, та пiвлежала на встеленому ведмедном ослонi й навiть пальцем не ворухнула до високої гостi. Брунгiльда була аж червона вiд злостi.

— Може, менi вклонитися? –тихо проказала вона.

— Пощо? –вiдповiла Гримiльда. –То є лишнє. Ми смо з тобою вже видiлися сього днi.

В її голосi було ще бiльше зневаги, нiж там, у хоромi, й Брунгiльда не могла стриматися:

— Я-м королева й жона короля Бургундiї!

— Коли я повiдаю тобi щось, ти не говорити-ймеш зо мною так.

— Що? –крикнула Брунгiльда. –Що? Гримiльда кинула кудись убiк:

— Те, що Гано взяв тебе одуром. Одурив i тебе, й твого вiтця.

Королева полегшено вiдiтхнула, з плiч їй мов гора впала, та злiсть од того не меншала.

— Що-с викрила менi! –зневажливо всмiхнулася вона до зовицi. –Те я й сама вiдаю, й усi вiдають. Зате Гунтер є король. Так, одуром, але ж отець мiй не дав би мене за нього. Зате я-м тепер королева. А ти що єси? Хто є твiй мiж Сiкурд?

I повагом вийшла, бо тi Гримiльдинi новини не становили таємницi нi для кого, й дурне дiвчисько марно зажило собi ворога.

Та на тому не вiдбулося. Вдома Брунгiльда поскаржилась чоловiковi, й король якось аж нiби здригнувся вiд тих слiв.

— Сестра твоя…–ображено закопилила губу королева.

Гунтер пильно глянув їй у вiчi й перепитав:

— Бiльшого…не рекла нiчого?

— А що?

Король промовчав i, махнувши рукою, залишив жону саму. Брунгiльду занепокоїла його поведiнка. Зо два днi вона носилася з тiєю тривогою, тодi таки пiдстерегла зовицю в темних сiнях свого терема:

— Що-с мала на оцi?

В сiнях нiкого не було, й розмова лишалася вiч-на-вiч. Гримiльда зумисне пiдвищила голос:

— А те, що не єси королевою за поконом!

— Як то не єсмь?

— А так: брат мiй узяв тебе одуром. Роздяг тебе не вiн, а мiй мiж Сiкурд. I не вельми пишайся передi мною.

Брунгiльда якийсь час мовчала, й тiльки чути було, як важко дихає.

— Хто повiдав тобi?

— Сам Сiкурд! –голосно кинула Гримiльда, й тепер уже вона, а не королева, гордовито випнувши груди, пiшла перша з хорому. Брунгiльда дивилася, як у свiтлi вiдчинених дверей блиснуло золоте огорля на зовичинiй шиї, й пекуча згадка обпалила її всю. Перед очима промайнули давно забутi картини того весняного дня, й раптовий сумнiв охопив королеву.