— Я маю хiть.

Се була ще досить молода жiнка в чорному полоттi мало не до п'ят i в такому самому чорному полотку, що заповивав їй голову й увесь вид, лишаючи вiльними самi синi очi та брови. Брови мала широкi й чорнi, з-пiд полотка ж на спину висла товста руса коса. Жона розмовляла по-руському, але в словах одчувався ледь помiтний сiврський приголос. Коли старцi поцiкавилися, хто вона є, чи має собi можа й усяке таке, жона вiдповiла коротко:

— Вдовиця єсмь.

I бiльше нiчого не сказала, та нiхто й не налягав, бо людина сама погодилася придружити князя, й у такiй справi слова не важать анiчогiсiнько.

Вiдтодi ся жона стала на виднотi, й тривало все те цiлу сiдмицю –вiд двадцять першого до двадцять восьмого дня, коли мiсяць повернувся до людей тим самим боком, яким був у нiч смертi Рогволода. Жону годували найкращим i поїли найкращим, i вона нi в чому собi не вiдмовляла, бо такий закон i покон деревлян i сiверян, та навiть частина лугарiв його виконує й дотримує.

Коло жони завжди було багато жiн, i жiнок, i дiв, i дiвчат, i всi вони спiвали їй пiсень i намагалися розважити, як могли й чим могли, й за нею ходила, мов тiнь, стара жона, мабуть, найстарiша з цiлого Витичева городу й навколишнiх сiл i городищ. Стариця була вбрана в усе бiле, тiльки голову мала запнуту чорним полотком, i то теж належало, й молода жона все те знала й не сторонилася її. Тiльки раз, охоплена несподiваним настроєм, голосно плакнула, затулила вiчi кiнцем полотка й довiрливо тицьнулася на груди старицi:

— Бабуню-у…ще ж я-м i молода.

Стариця спiвчутливо поплескала її по плечах i приголубила:

— Котрого ж єси лiта повела?

— Чотирдесять i другого…

— Речеш «чотирдесять»…Чую, що єси з моїх земель…Зодкуду ж прийшла єси?

— Ой, бабу-у…–заплакала жона, та так бiльше нiчого й не сказала.

Стариця налила їй повний келих мiцного бурого меду:

— На, спий, воно й трохи…

Жона шморгнула носом, одтулила полоток з гарного та бiлого обличчя й випила ввесь мед, потому вдарила келихом об землю, й череп'яна мальована судина х рипко брязнула й розсипалась. Жона випростала руки поперед себе й пiшла корогодом навшпинячки. Дiви й ддвчата заспiвали весiльної, бо так належало:

Ой летiла чаєчка

Та сизокрилая,

Та ста на морiг, на морiг,

А на тому та на морогу

Сизий сокiл кличе,

личе та прикликає:

Ой чаєчко-ворочаєчко,

Та зодкуду, та куди летиш,

Полiтаєш?

Двадцять восьмого дня велике поминання почалося зранку. Всi жони й дiви та дiвчата, всi старицi витичiвськi й не витичiвськi заголосили й запримовляли, рвучи на собi коси й роздираючи в кров ланити. Вони рушили з красної свiтлицi княжого терема, звiдки шестеро зоружених можiв винесли дубову корсту. В горстi лежав не сам небiжчик, а його подобина, шита з полотна й натоптана соломою. Подобину вбрали в таку саму багату одiж, у яку був одягнений мрець, –теплу баранячу гуню, криту грецькою паволокою, гарну видрячу шапку з позолоченим тулом i м'яке зелене черев'я на ногах. Можi несли домовину, жони ж сипали їм пiд поробошнi м'яту та любисток, i плакали, примовляючи, й витирали сльози бiлими полоточками та клали їх у труну.

Похiд проминув княжi й городськi ворота й потягся до того мiсця на пагорi, де мав одбутись похорон. А на пагорi вже сталися великi змiни. Справжнього небiжчика, який усi тi днi лежав у холоднiй ямi, закиданий м'ятою, любистком та ялицевими лапками, тепер було знову винесено. Його всадовили на човнi, встеленому багатим i рiзнобарвним узороччям, обiклали з усiх бокiв шовковими подушками, й здавалося, що Рогволод самохiть вийшов попрощатися зi своїми рiдними й городянами й зi своїм єдиним сином, який стояв найближче вiд поховальної ладдi й вже не плакав, а тiльки шморгав носом та зрiдка клав на себе несмiливi хреснi знаки.

Тi, що принесли княжу подобу з городу, витягли її й поклали на звiльнене мiсце в ямi, а пiд ладдею, що дивилася на поминальникiв роззявленою змiячою головою, вже було повно борових i дубових колод, збитих i поскрiплюваних великими залiзними скобами.

Жони голосили й голосили. Бiла стариця, запнута чорним полотком, з'явилася посеред голосiльниць несподiвано. За нею двi молодицi вели попiд руки наречену жону. Її вже перебрали, й тепер вона була в дiвочiй сорочцi з яскраво мережаною душею та рукавами, в дорогому заморському полотку на розпущених русявих косах, уся в намистi, золотих i срiбних обручах, яскравому наруччi з золота, срiбла та єюпетського скла, на ногах, якi нетвердо ступали по землi, жовтiли гарнi скорянi черевiї. Жону пiдвели до напiвзакладеної колоддям ями, й бiла стариця в чорному полотку на головi поспитала:

— Що видиш там, отрочице?

Жона заглянула в темну яму, пiдтримувана попiд руки, й мовила:

— Виджу зелений сад-вiтроград.

— А що в тому саду видиш?

— Виджу, що там є вельми лiпо…

— А кого видиш там?

Жона подивилася докруж, тодi заглянула в яму, далi знову на людей.

— Виджу князя.

— А ще кого?

— Виджу матку свою й вiтця свого.

— Що вони чинять?

— Ходять по садi-вiтроградi й смiються.

— Й що вони речуть?

Уречена жона тупо дивилася в яму й мовчала.

— Що речуть? –перепитала стариця, й одна з тих жiн, що пiдтримували вречену, шепнула:

— Речи: гукають мене.

— Гукають мене…–ступлено повторила та. Стариця обминула яму й драбиною, приставленою до ладдi зi справжнiм Рогволодом, полiзла вгору. Помiчницi заходилися пхати на драбину й уречену жону. Се було нелегко зробити, бо жона погано трималася на ногах. Але зрештою її таки випхали, й у ладдi лишалися тiльки вона, та стариця, та мертвий князь, який замислено схилив голову, зусiбiч обкладений шовковими подушками. Бiлий оселедець князевої чуприни, що виглядав з-пiд видрячого смушка шапки, ледь помiтно маяв на вiтрi, й молода жiнка пильно стежила за кожним його порухом. А стариця в чорному полотку затягла те мiсце, де в останнього князевого теремка мала бути четверта стiна, широким вишиваним полотном. I коли полотно впало й затулило їх од людей, у старичинiй руцi блиснув широкий нiж.

Уречена жона тепер зачаровано дивилася на той нiж, сидячи бiля зелених черевiй мертвого князя. Стариця стояла поряд i мовчала, втупившись у тi черевiї.

— Бабцю…–мовила зовсiм тверезим голосом жона. –Я-м тобi ще не все рекла…