Тодi Сiкур, i досi несилий одвести вiч, позадкував – i задкував би не знати доки, коли б не вдарив острогом об кований мiдний щит Брунгiльди, й се вивело його з нетями, вiн побiг до Гайового коня й просто злетiв у сiдло й .уп'явся в змиленi боки п'ятами.

Брати Вогняничi й досi стояли за кущем на взлiссi, стояли всi троє, й Гано теж, i дивилися то на Сiкура, то туди, в долину, де над розголеною Брунгiльдою вже юрмився народ. У Ганових очах тремтiли сльози вiд лютi й безсилi, Горват, мiцно стиснувши вуста, катав жовна на щелепах, i тiльки наймолодший, Огнян, зорив на Сiкура ясним хлопчачим поглядом.

Але Сiкур того не бачив i не хотiв бачити. Вiн притулився за кущем i почав скидати з себе обладунки. Зняв шолома, стяг торохку лускату рiзницю й лишився в самiй сорочцi та ногавицях, тодi пiдiйшов до Гана й почав мовчки стягати з нього свої речi.

— Пощо? –мовив Гано.

Сiкур вiдповiв:

— Ти женитися маєш iз нею.

— Пощо? –вперто повторив Гано.- –Ти роздяг єси Брунгiльду.

— Тебе ради роздяг єсмь.

Гано подивився на нього з недовiрою й пiдняв руки догори, даючи Сiкуровi роздягти й себе.

— Ось твої обладунки.

Скоса блимаючи на товариша. Гано почав натягати рiзницю, й коли натяг, Сiкур подав йому й шолома.

— Забороло пусти, –нагадав вiн Гановi, тодi вбрався й злiз уже на свого коня. –Йди попереду.

Гано сiв на сивого вiд пiни її поту жеребця, й усi четверо почали сходити в долину. Коли пiдiйшли до того мiсця, де щойно вiдбулася сутичка, Брунгiльда вже стояла застебнена й причепурена й тримала свою розiрвану латницю в руках. Далi, аж по той бiк рiчки, двоє готiв ганялися за здурiлим од болю й кровi бiлим жеребцем.

Четверо гостей пiдiйшло й стало навпроти дiвчини з синiми очима та довгим рудуватим волоссям. Граф щось мовив до Гана, й Горват переклав:

— Устань i пiдiйди.

Гано скочив додолу, i пiдiйшов, але граф удруге сказав щось.

— Мовить, аби-с шолома зняв.

Найстарший з Вогняничiв повагавсь i таки зняв шолома. В натовпi зачувся схвальний шепiт, а Брунгiльда тихо скрикнула:

— А-а!..

Гано рясно спiтнiв, на нього дивилося десятки пар очей, i вiн потупив зiр, вiдчуваючи, як густий червець заливає йому й щоки, й нiс, i вуха, хотiв одiгнати вiд себе ту напасть, але не мiг i далi стояв, не дивлячись нi на братiв та Сiкура, нi на Брунгiльду, нi на цiкаве маснооке юрмисько графських челядникiв i домочадцiв.

Але не сталося нiчого страшного. Граф щось проказав, махнув рукою, Брунгiльда взяла спашiлого й розгубленого Гана за бронзовий пояс, i всi посунули туди, де на пагорку стояв оточений чорним заборолом гостроколу графiв двiр. Лише Брунгiльда кiлька разiв потай зирнула на супутникiв свого нареченого.

А вже ввечерi, сидячи в тiй самiй хижi, де ночували, трохи пiдпилий Гано розчулено сказав Сiкуровi:

— Я тобi сього нiколи не забуду. Дам тобi жоною свою сестру Гриму. Вона сидить на Русi, коло матерi нашої. Має чотирнадцять лiт. Учинив єси вельми многе для мене, й сього я не забуду.

Й подивився на товариша, тодi перевiв погляд на русяву наречену. Брунгiльда сидiла оплiч, рожева й щасна, й вiддано всмiхалася до свого богом посланого жониха.

В ЛIТО 435-е

Прийшли на Русь у стольний Витичiв сли вiрменськi й просили о помiч супротиву перського царя, бо забрав собi землю їхню Гурарту ще в лiто 428. Й не дав Рогволод воїв, мав-бо ратитися з чудинами.

В те ж лiто пiшов Великий князь Рогволод на чудинiв, i побiгли чудини, й узяв князь дань велику.

В ЛIТО 436-е

Найшла язва морова на землю Римську, й вимерли римляни многi, й готи, й iллiри, й словiни вендськi. Й ходив Годечан, князь кошовий луганський, на латин, i не мав ратi з ними, й прийшов усп'ять, убоявшись язви морової.

В ЛIТО 437-е

Повстали словiни вендськi в Галiї, й пiшов супротиву їм Флавiй Ецiй, полководець римський, i примучив їх у дань.

Того ж лiта зусобив Ецiй супротиву словiнам вендським в Iспанiї вiзiготiв Теодорiка, й пiшов Теодорiк, i став перед горами Пiренейськими, й убоявся йти далi, хоч Ецiй та iмператор Валентинiан обiцяли йому землю Iспанську за те.

В ЛIТО 438-е мiсяця травного

Богдан Гатило вертався з далекої ратi. Вiзiготський конунг Теодорiк, понехтувавши давнiм замир'ям, пiдбурюваний захiднiм римським iмператором Валентинiаном III Флавiєм та його полководцями Ецiєм i Лiторiєм, наслав кiлькох маркграфiв на землi пруссiв, литовцiв та жмудинiв, якi здавна визнавали зверхнiсть руського князя. Богдан Гатило з двома тисячами комонникiв нагнав страху маркграфам i тепер повертався до городу Києвого. Лишив коло студеного Полунiчного моря триста можiв руських, i сiврських, i деревлян, i косакiв з Лугу, й вертався з добрим полоном, i з даниною. Та коли вийшов на Залозний шлях, у землi Червенськiй його зустрiв гонець. Великий князь витичiвський Рогволод переказав довго жити…

— Сидiв у полотцi, тодi впав та й по ньому…

Так пояснив гонець, що прибув iз вiсткою. Гатила в першу мить охопило почуття невиразного страху та жалю. Коли вмирає дiдо, людина мовби прощається зi своєю юнiстю, й усi турботи й усi бiди перелягають iз дiдових плiч на твої, й у тому немає нiчого радiсного й утiшного.

— Вiншую тебе Великим князем, Гатиле, –мовив Борислав, але Богдан лише зiтхнув i наказав ставати станом, хоч до вечора було ще далеко й могли подолати вiсiмдесят, а то й усi сто гонь дороги.

Те почуття жалю й непевностi володiли Богданом увесь лишок дня й увесь вечiр, i навiть снилося йому щось жалобне й сумне, хоч вiн уранцi й не мiг пригадати, що саме. Та коли з першими променями сонця полк рушив битим Залозним шляхом далi на всхiд, у бiк городу Києвого, Богдан Гатило вже думав про iнше, бо живий мусить думати й дбати про живе, й од учорашнього настрою не лишилось у його серцi майже нiчого. Вiн тiльки скоса позирав на цибатого Борислава, бо той одверто радiв.

— Як помислити, Гатиле, то що лiпого видiв єси вiд Рогволода? Нiчого. Самi страхи та примучi.

Борислав мостився на своєму гнiдому якось боком –щоб увесь час мати перед очима нового Великого князя. Старий же конюший Випита, як завше, мовчав, мовчав, але й вiн мусив радiти, бо його широким вилицюватим обличчям раз по раз маяла стримана посмiшка.