— Христос ваш рече: кесаревi –кесареве. Якщо єси роб кесаревi –то вiд бога й не роптай. Робом умреш, а на тiм свiтi всi роби божi. Таки роби! I тут – i там. Русини такого бога не захочуть, Годоє.

Вони ще довго мовчали, й тiльки коли свiчка догорiла й почала трiщати, Богдан пiдвiвся з-за столу й кинув гостевi:

— Забув єси в мене книгу свою, Годечане. Забереш? Вона в краснiй свiтлицi лежить.

Годой скоса позирив на господаря й вiдповiв:

— А чи не забув єси ти, що я не тямлю по-грецькому? –Й без видимого зв'язку спитав про зовсiм iнше: –Можiв же терплять?

Богдан зiтхнув. Можiв смерди таки терплять –по одному в оселищi. Терплять – i за те їм хвала. Що б мав робити князь, аби-но смерди вiдмовилися годувати й можiв?

— То є вiд мого прадiда Велiмира, –сказав Богдан, коли вони переходили з нарiжної до красної свiтлицi.

— Вiдаю.

— Мечем вiно те заплатив. А на бiльше руський смерд не пiде. Один мiж на цiле село –то ще нехай…

— Кесаревi –кесареве? –засмiявся в темрявi Годой.

— Пек його вiдає. Може, й кесаревi, –сказав Богдан, i справдi не знаючи, що то: грецька втiха чи, може, данина юдейським богам. –Пек його вiдає, –повторив вiн i дав собi слово бiльше про те не думати, принаймнi сьогоднi.

В ЛIТО 434-е мiсяця березоля в 15 день

Три сини княгинi Ясновиди та загиблого роденського князя Вогняна –Гано, Горват й Огнян –їхали густим сосновим лiсом у повному зоружiннi. Гано довершував своє двадцяте лiто, брати ж його були кожен двома лiтами молодший один вiд одного. Старший прокладав дорогу крiзь част i завали, вслiд йому правував коня наймолодший, Огнян, а середульший, Горват, одставав на пiвпоприща вiд братiв. Коли їхнi конi зникали за деревами та буревалом, Горват перегукувався з ними.

Поряд iз Горватом їхав верхи ще один юнак. Вiн був сином лужицького жупана, давно зiгнаного з вiтчини готами, звався Сiкуром i мав стiльки ж рокiв, як i Горват. У бору було видно, крiзь верховiття свiтило сонце, й тхнуло грибами, якимось їдким зiллям i гнилим деревом. Трава ще не встигла повитикатись, але в настояному на живицi повiтрi вже витала весна.

— Гано-о-о!.. Де сте?..

Переднiх не стало помiтно, й Горват приклав долонi до вуст i знову гукнув:

— Гано-о!..

— Ту смо-о…–почулось у вiдповiдь зовсiм близько, й Горват пiдострожив коня.

— Як мислиш, Сiкуре, коли сонце стане тако –приїдемо?

Сiкур стенув плечима.

— Гано лiпше вiдає. Вiн ходив у тотi краї.

— Будемо, будемо, –сам себе запевнив Горват. Незабаром лiс почав рiдшати, й четверо хлопцiв почулися вiльнiше. Горват iз Сiкуром наздогнали переднiх. Гано стояв, зiп'явшись у стременах, i вдивлявсь у бiк призахiднього сонця. На обрiї синiв iнший лiс, не можна було тiльки розiбрати, чи то теж бiр, чи дiброва, чи, може, букач.

— Тамо єсть, –показав на синю смужку лiсу Гано. –Доскочимо, чи ставати тут на нiч?

— Доскочимо! –впевнено вiдповiв середульший брат Горват, його напарник Сiкур байдуже мугикнув, наймолодший же, Огнян, до уваги не брався: отрок стає мунжом тiльки по вiсiмнадцятому лiтi.

— Ано! –смикнув свого воронця Гано, й усi четверо побралися вскач до синьої смуги далекого лiсу. Першим знову їхав Гано, по ньому на гнiдiй кобилицi мчав Огнян, а далi, не вiдстаючи, йшли парою однакових чалих коней Горват i Сiкур.

Лiс то зникав за пагорбами, то знову виринав перед очима, щоразу ближче й ближче. Й коли вони доскакали пiд першi дерева взлiсся, почало смеркатись.

— Не треба до лясу, –почав благати шiстнадцятилiтнiй Огнян. Рештi хлопiв теж ставало моторошно вiд однiєї думки про нiчний таємничий лiс у чужiй землi, й вони охоче пристали на його благання.

— Страшишся? –зверхньо всмiхнувся Гано до наймолодшого брата й помисливе махнув рукою. – Hex буде по-твому.

Вони стриножили потомлених коней i пустили пастися, тодi розiклали багаття й почали парити в'ялену лосятину. Нiч виходила з близької дiброви й щохвилi дужче сповивала їх темною плащаницею. Пiсля вечерi вони напоїли коней у мiлкому каламутному струмочку й, не поставивши варти, позагорталися в сiрячиння й поснули. Було тихо й зоряно, поблизу спокiйно форкали скакуни. Вiд жарiнi пригаслого вогнища струмувало приємне тепло, й се заколисало виснажених важкою путтю хлопцiв. Тут була вже земля графа Заградського, до якої вони їхали майже тиждень, отже, тепер могли вiдпочити й набратися сил.

Ся пригода заполонила Гана вже давно –ще з минулої осенi. Вiдтодi вiн не мав собi нi дня спокою й тiльки думав про сю далеку землю. Мiсяця снiжня вiн навiть пiдбив одного товариша з'їздити сюди, та подорож ся виявилася невдалою –може, кумири не хотiли пустити Гана в землю графа, а може, так було вречено йому, але вже за сiєю самою дiбровою товариша роздер ведмiдь, i Гано мусив повертатися додому, бо то був поганий знак. А Гано тепер мусив зважати на все…

Пiвтора лiта тому Гано зазнав неабиякого вдару. Вiн разом iз лужицькими пересельцями спробував ще раз посiсти давно засидженi руськi городи, але Великий князь витичiвський Рогволод завдав лужанам поразки. Лужани вже зарiкалися не чiпати нi землi Руськi, нi Сiврськi, нi Деревськi, та переступили клятву, й се впало їм же на голови. Недобитi валки лужичiв довго блукали мiж Вислою й Одрою, хтось осiдав у ляхах, дехто пiшов з покорою до того ж таки Рогволода, а найбiльша частина, боячись мести, подалася пiд руку готiв.

Серед сих останнiх був i Гано зi своїми молодшими братами. Вiзiготський конунг Теодорiк дав лужанам-утiкачам смужку землi, й за те вони мусили стерегти його границю.

Велося лужанам на тiй землi не дуже добре, готськi графи їх утискали, примучували до своєї вiри й збирали всiлякi побори: й для себе, й для конунга, й для святої церкви, хоч лужани й далi вiрили не юдейським кумирам готiв, а своїм власним. Вони повставали проти графiв, тодi графи вбивали їхнiх жупанiв i самi перебирали владу над лужанами.

Так велося, й нiхто з пересельцiв не бачив виходу –куди податись. Дехто починав говорити, що, мовляв, було б ще тодi, в давнi роки, не пiддаватися готськiй навалi й боронити вiтчинну землю, та то були порожнi балачки, бо минуло багато часу, готськi графи, й маркграфи, й герцоги вже мiцно сидiли на завойованих землях, i вибити їх такими нужденними силами не можна було.