Се був сотенний готаман лугарiв-косакiв, якого всi звали Шумилом. Гуцаючись на доброму жеребцi, вiн анi на хвилину не замовкав –або ж говорив до Ждана чи й до свого коня, або ж мугикав пiд нiс лише йому вiдомої пiснi:

Ой гуп та й гуп,

Та й ще раз,

Та й ще раз…

Те гупання не мало кiнця, й Ждан смiявся –його теж брало на пiсню, бо сталося так, як вiн хотiв, i вiн би, може, теж заспiвав, та соромився незнайомого косака, трохи соромився, незважаючи на веселу вдачу свого супутця. Прибули до городу Києвого перед заходом сонця. Ворота стояли вiдчиненi, та двоє кремезних можiв спинили їх, махнувши сулицями перед кiнськi морди:

— Хто єсте?

— Велiй болярин витичiвський i сотецький з Лугу, –вiдповiв за обох Ждан.

— До кого їдете? До київського князя?

— Бери вище! –втрутивсь у розмову косак. –До Великого князя.

— Великий князь у Витичевi сидить, –нагадав старому один з можiв.

— А так є, так, –погодився Шумило. –Той у Витичевi, а сей ще тут.

Вiн умисне пiдкреслив останнi слова, й можi з сулицями розступилися. В Києвому городi теж чули про вiче й теж посилали туди своїх нарочитцiв, але що там говорили й про що домовились –тут було невiдомо.

Коли Ждан iз Шумилом, пов'язавши коней бiля хорому, ввiйшли до свiтлицi, куди провiв їх домажирич, Богдан з першого погляду мовив:

— Шумиле…ти єси?

— Я єсмь, Великий княже.

Й уклонився Богдановi рукою до землi. Ждан зробив те саме, й Богдан стояв i дивився на них, тодi схаменувсь i собi опустив праву руку.

— Будьте в моєму домi.

Так велiв звичай, i Ждан вiдповiв:

— Спаси Бiг.

Шумило дивився на Богдана й з одного, й з iншого боку, навiть головою крутив то сюди, то туди, й Богдан би такого не змiг стерпiти й розсмiявся б, але сього днi стояв урочитий i схвильований i намагавсь приховати ту схвильованiсть докупи зведеними брiвми.

— Не признаю, –сказав нарештi Шумило. –Не признаю. Тодi-с був такий отрокуватий, о довгiм волоссi, пикатенький, а…

— Я-м признав тебе вiдразу, –мовив Богдан i не вiдав, що далi робити: чи стати, чи пiдiйти й ухопити сього сивокосого старого лугаря в обiйми. Й доки вагався, Шумило сам пiдiйшов:

— А нумо ж!

I вони обнялися. Косак був мiцний, наче дубовий пнисько. Вiн сказав:

— I не питаєш, чого ради смо прийшли?

— I не питаю, –вiдповiв Богдан й одвернувся, мовби на тому балачка й мала кiнчитись. У хатi запала тиша, Ждан iз Шумилом не наважувались порушити її й собi повiдверталися до вiкон, але нарештi велiй болярин, i голови не повертаючи, сказав:

— Тодi сiдлай коня.

Київський князь переступив з ноги на ногу й вiдповiв:

— По перших пiвнях.

— Що ради –по перших? –здивувався Ждан.

— Так…

— А так –то й так, –сказав Шумило. –Сiно скосив єси, княже?

Богдан усмiхнувся:

— За оборою стоги мої стоять.

— То збудиш, коли надумаєшся. Присли нам по шмату хлiба та по рiзеню сала. –Й кинув Ждановi: –Годишся, болярине?

— Годжусь.

Вони вийшли з хати надвiр i подалися за обору. Коней уже завели до стайнi. Богдан же сiв коло вiдчиненого вiконечка й сидiв так, аж доки над городом пролунали задерикуватi голоси київських пiвнiв. Тодi пiшов до стайнi й заходився сам сiдлати й свого, й Жданового та Шумилового коней.

Нарочитi вiд Витичева вже не спали.

— Чув єсмь тебе, –сказав Шумило, й у темрявi було знати, що хитро всмiхається. –Але хтiв єсмь, аби менi хоч раз на життю Великий князь коня зазброїв.

Богдан пропустив його слова повз вуха, й усi троє посiдали на коней.

До столицi вони прибули, як сонце пiднялося за Днiпром на двi п'ядi, й Ждан iз Шумилом зрозумiли, чому вiн учора наполiг рушити з першими пiвнями. Старцi, й можi, й усi, хто прибув на вiче, вже повставали й невеликими купками юрмилися на току за городом, i коли троє комонникiв, позсiдавши додолу, повели коней у руках, погляди натовпу звернулися до них. Так нарадив Шумило –позлазити з коней.

— Се велить покон, княже. Я-м уже не раз видiв, як давали Великому князевi меч.

Коли до перших старцiв лишалося крокiв iз двадцять, Богдан став i торкнувся вiльною рукою землi.

— Ходь ближчiй, –махнув до нього маленький старчик у довгiй непiдперезанiй сорочцi.

— То є Пошогод, –шепнув Богдановi Ждан. –Наш старiйший старець.

Київський князь пiдiйшов i поцiлував старця в руку. Й коли випростався, побачив з-перед себе свого двоюрiдного дiда. Рогволод стояв теж у самiй сорочцi, довгiй, як i в Пошогода, лише пiдперезанiй широким червленим опоясом, з-за якого виглядало яблуко меча. Богдановi пригадалася їхня остання зустрiч отут, у сьому стольному городi, й люта сутичка, й нестямний старечий хрипiт, i вiн густо зашарiвся.

— Речи вже, –промовив до Рогволода старець Пошогод i потрутив його трохи вперед. Великий князь аж сiпнувся:

— Зараз.

Але стояв, i дивився на браточадового сина, й мовчав. Пiсля вчорашнього сходу в душi його зажеврiла нова надiя, вiн сподiвався на гiрше, вийшло ж не зовсiм так, як побоювавсь, i тепер Рогволод подивився праворуч, де стояв його єдиний недолугий син. Єутихiй од напруження й цiкавостi роззявив рота, й у продухвину, де не було жодного зуба, висилився кiнчик язика. Й се, й невеликий бронзовий хрестик, який випав з-за пазухи п'ятдесятирiчного княжича, викликали в Рогволода погнусу до власного сина, й вiн сказав:

— Нарiкаю тебе в себе мiсто.

Сказав, не дивлячись на Богдана. Суворий старець Пошогод помiтив се й, узявши обох за руки, повернув їх обличчям до народу:

— Речи ще.

— Нарiкаю тебе в себе мiсто.

— Й утретє речи!

— Нарiкаю тебе в себе мiстої –вже сердито мовив Рогволод.

— А тепер клянися.

Великий князь люто зиркнув на впертого старця, рвучко витяг меча й поцiлував його бiля вруччя.

— Й на землi клянися, –врочистим голосом проказав старець.

Рогволод завпирався:

— Єсмь Великий князь, i на мечi клялися мiй брат i мiй отець Велiмир!

— Забув єси, –не пiдвищуючи голосу, мовив Пошогод. –Землi ще нiхто не переступав. То є наша мати. Клянися.

Рогволод спересердя буркнув, але таки нахилився, взяв з-пiд нiг, бiля самих поробошень, малесеньку грудочку землi й поклав собi в рот. I доки жував землю й доки ковтав її, сiпаючи гострим борлаком на шиї, злий вогник в очах його блякнув i блякнув; Рогволод помiтно згорблювався й нижчав, i те всi бачили й удоволено зашепталися, бо князь перед усiма клявся найстрашнiшою клятвою, переступити яку ще нiхто не наважувавсь. I коли нарештi проковтнув клейку чорну кашу, натовпом розляглося полегшене зiтхання. Великий князь i собi вiдiтхнув, неначе та грудочка зняла з нього всю напругу, й пекучi думки, й вагання.