Князь усмiхнувся в темрявi й спробував уявити, яка вона, та Годоєва сестра, й що зараз думає й вiдчуває Вишата. Конi стомлено форкали, та злазити не було часу, й Богдан зострожив свого сiрого жеребця. Товаришi подалися вслiд.

Погоня таки наздогнала їх, але Богдан, кiлька разiв крутнувши своїм важезним гатилом, одного вибив iз сiдла, другому посадив коня на круп, а решта –троє –вiдмовилася битись i повернула назад.

— Щось не вельми вони охочi до меча, –завважив Борислав. –А князя серед них не було.

— Темно, –тiльки й сказав Богдан, i вони погнали далi.

Велiй київський болярин аж наступного вечора бiля багаття розповiв товаришам, як йому пощастило так легко вмикнути дiвицю.

— Зирю, виходить з теремка якась, –казав вiн. –Я їй речу: «Тут сидить князь Годой?» А вона рече: «Ту». Й iде собi далi з коромислом i вiдрами. Речу: «А що чинить князь Годой?» А вона: «Спить!» Я речу: «А де його сестриця-дiвиця?» А вона: «Нема в хроме!» –«А де ж?» –«Барзо старий бундеш!» I йде собi, а я за нею. Дiйшли смо до колодязя, колодязь стоїть за гайком. Я й речу: «Давай вiдра, хочу помогти тобi!» А вона як замахає на мене руками: «Нє, нє, нє треба, брат Годой бунде сварився!» –«Так ти, –речу, –єси сестра йому?» Вона рече: «Сестра єсмь». Отеє й є все.

Богдан обернувся до полонянки. Вона сидiла в Бориславовiй гунi й нишкла, слухаючи розповiдь про своє лихо, та було видно, що не дуже лякається трьох незнайомих, якi розмовляли по-русинському.

— Як тебе гукають? –поспитав Богдан, але дiвчина тiльки зневажливо зиркнула на нього й одвернула очi.

— Я втечу, –раптом промовила вона чистiсiнькою русинською мовою. –Куди не продасте, а я втечу.

Кияни зареготали, навiть Вишата не втримався, хоч уже й ревниво позирав на Богдана та Борислава.

— А ми тебе не продавати-ймемо. Замiж пiдеш?

— Замунж? –перепитала вже по-своєму княжна. –За тебе?

— Нi, за нього, –кивнув Богдан у бiк Вишати.

— За тебе-м пiшла б.

— Я маю жону.

— Одну? –здивувалася полонянка.

— Одну.

— А я-м думала, що ти єси або князь, або хоч болярин.

Такої балакучостi кияни вiд неї не ждали, й Борислав поцiкавився:

— Як же тебе гукають?

— Радмилою. А ти скiльки жiн маєш?

— I я одну. Пощо прохаєш? Пiшла б єси за мною?

— Нє.

— А за ким?

— За ним, –показала Радмила на Богдана.

Богдан реготнув:

— Ти ж сестра єси Годоєвi?

— Сестра.

— То ви ж, хрестатi, хiба женитеся по кiлька за один мiж?

— А я не есмь хрестата.

— Не єси?

Ся думка вразила Богдана, й вiн якийсь час мовчки длубався гiлочкою в жару, де смажилась в'яленина, тодi сказав, не дивлячись на княжну:

— Однаково пiдеш за ним. Так i буде. Борислав заходився витанцьовувати навколо вогнища, й його довжелезна постава кидала на дерева химерну тiнь. Вишата сидiв i не всмiхався, потайки зиркаючи в бiк своєї нареченої. Богдан повитягав смаженину й розiклав на чистому пеньку. Троє коней, повстромлявши голови в шаньки, хрупали овес. Радмила звелася, пiдiйшла до Вишати й торкнула його:

— Ти що єси, нiмий? Або степовик?

Вишата широко всмiхнувся й уперше, мабуть, за сi пiвтора тижня промовив слово:

— Нi-i…

Вона пильно придивилася до нього й узяла з пенька зарум'янений рiзанець в'яленини…

Й ще тиждень їхали вони назад, поки дiсталися Днiпра, й хоч дорога за сей час просохла й довкруж зеленiла молода трава, та конi добре потомилися й схудли, погано годованi й погано поєнi, коли бiля Родня Богдан вирiшив переднювати, всi порадiли. Тут була вже полянська земля, Русь, i вони розташувалися при самiй дорозi, не криючись. Повз них їхали валки гречинських возiв –однi на полунiч, везучи з Ольбiї сiль, i заморськi овочi, й узороччя, й паволоки, iншi на полудень, вантаженi дорогою скорою, медом, воском, льоном та коноплями. На одному ж возi були мечi, й Богдана се зацiкавило:

— Звiдкуду везете?

— З Волинi, –вiдповiв гречник. –Мечi –як вогонь. З городця Харалуги.

Богдан узяв один, махнув –аж задзвенiло, тодi з усього розгону рубонув товсту дубову гiлку на взбiччi, й гiлка слухняно лягла пiд ноги.

— Легковитi, –завважив Богдан, а гречники оточили його з усiх бокiв:

— Ти хто єси, може?

— Князь київський, –вiдповiв той.

— А-а, Богдан Гатило! Чули смо!..

— Привезiть до городу Києвого на ту весну.

— Привеземо.

— Й щоб ваговитiшi були.

— Добре, княже.

Борислав роздивлявся заднi вози, де сидiли роби й робинi на продаж грекам. Кожного перепитав, як гукати й зодкуду вони, а тодi почав вихваляти свiй «товар» –луганську княжну, яку вмикнули для княжого старого конюшого. Гречники бiгали на взбiччя дивитись, i княжна, щоб не наврочили, всiм сукала дулi. Гречники реготали, й незабаром на всьому Соляному гостинцi стало вiдомо, що пiд Роднем-городом сидить київський князь iз умикнутою в Лузi княжною, яка крутить дулi.

Заночувавши край дороги, Бощан зi своїми супутниками раннього ранку вирушив далi, бо ж попереду ще лишалося два днi путi. До самого вечора конi, спочивши за добу, йшли добре, навпроти стольного Витичева Богдан зострожив свого жеребця, й се виявилося непоправною помилкою. Хтось перетяв дорогу мотузом, жеребець спiткнувсь i полетiв з усiх чотирьох додолу, Богдан перекинувся йому через голову й добряче вдаривсь, i доки вставав, з оповитих присмерком кущiв на нього метнули цупку мережу й скрутили, мов лелечку. За Бориславом та Вишатою погналося душ iз десять комонникiв, та поки Богдана вели, комонники повернулися нi з чим.

— Хто єсте й пощо хапаєте мене як татяi –хрипiв київський князь, хрипiв од болю й безсилої лютi, бо мережа робила його немiчним i безпорадним, як муха в павутиннi.

Йому нiхто не вiдповiдав; у темрявi, яка вже зовсiм згустилася, нiчого не було видно, нi облич, нi навiть одягу можiв, що так гвалтiвно посiли його серед дороги. Богдан вис на власному конi, мов напiвпорожнiй оленячий мiх iз медом, а кiнь кульгав на праву передню ногу.

Богдана пiдвезли до зачинених ворiт, i вiн знав, що то ворота стольного Витичева, котрийсь iз-помiж його нападникiв крикнув i загримiв рукiв'ям меча в дубовi обаполи, ворота розчинилися, й вiн уїхав до городу. Тодi хтось накинув йому на голову просмерджену кiнським потом i гноєм гуню, його зняли й понесли кудись.