Князь Годой поїхав рано-вранцi, ще вдосвiта, коли й двiрцевi роби не вставали, i нiхто до пуття не знав, у якому напрямку вiн зник: чи подався додому, на Луг, чи поїхав таки до Нежинi.
Прокинувшись, Богдан знайшов на столi в тiй клiтi, де ночував гiсть, важкий сувiй у дерев'яному чохлi з мiдними защiпками. Ввесь чохол займав широкий, так само, як i защiпка, мiдний хрест, помережаний чоловiчками й химерними знаками. Спершу Богдан подумав, що Годой забув книгу, та, по-перше, вона лежала на сiмiсiнькiй виднотi, а по-друге, виявилася християнським святим письмом. Се князь утямив одразу, щойно розгорнув сувоя. Вiн iз забобонним страхом одiпхнув ту книгу геть i навiть плюнув собi через плече. Нi, такої речi Годой забути не мiг, се зроблено зумисне, й Богдан не знав, що йому чинити. Покружлявши навколо столу, вiн простяг руку, тодi вiдсмикнув її, наче впiкся, потому розгонув-таки книгу й сiв на лаву. Незвиклi вiчi вирiзняли забутi лiтери грецького альфабета й поволi складали їх у слова.
Так вiн i просидiв над книгою до самого полудника, ворушачи вустами й упiвголоса промовляючи сам до себе.
Мiсяця березоля
Снiг узявся зерням, у полях чорнiли великi протали, й дороги розвезло. Богдан сидiв прикутий до свого двiрця. Про полювання не могло бути й мови, та й яке полювання в березолi, коли дикуницi ходять пороснi й оленки вилизують своїх ще мокрих теляток? Цiлий мiсяць, добрих чотири сiдмицi київський князь по складах читав грубезну книгу, й що далi вчитувався, то бiльше зло розбирало його на Годоя.
Коли п'янi гостi знайшли пiд стiною непритомного князя лугарiв, вибухнув регiт. I тiльки Богдан тодi не смiявся. Стояв позаду всiх i думав, що се, може, й є те диво, якого вимагав од християнина й вiн, i веселi гостi.
То була перша книга в його життi, бо в греках вiн тiльки вивчився читати. Й коли перегорнув до кiнця шкiряний сувiй, замислився.
Жорстокий i кровожерливий бог юдеїв i всi його боженята. Свiй власний народ розiгнав на чотири вiтри. Тодi Богдановi спало на думку iнше: невже той бог такий могутнiй i такий мудрий? Адже його раз по раз обводить докруг пальця Сатанаїл! Якщо бог усе сотворив своїми руками –то нащо ж сотворював грiхи та спокуси? Невже бог Єгова не вiдав, що Змiй одурить його й уверне його ж творiння в смертний грiх?
I коли одного вечора до терема прийшов велiй болярин Борислав, князь уже мав цiлковито готову думку щодо юдейських богiв.
— Нашi суть лiпшi, –сказав вiн Бориславовi.
— Хто? –не второпав той. Богдан вiдповiв:
— Русинськi кумири.
В каламутнi шибочки було видно, як розпливчатими чорними цятками над голим вiттям трепет у княжому двiрцi лiтають довкола старих гнiзд гайворони, їхнiй гелгiт линув у свiтлицю, й Борислав сам до себе мовив:
— Весна йде…
— Весна, –повторив Богдан, i собi глянувши в вiконечко. –Чи чув єси, де є…Годой?
— Нi, –озвався Борислав. –Пощо тобi Годой?
— Питаю, –вiдповiв князь. –Ото лежить його книга.
— Виджу.
— Що дiє Вишата?
— А що? –безбарвним голосом одгукнувся велiй болярин. –Шкребе конi твої. –Й раптом пiдвищив голос: –Забув єси, княже, лiта нашi молодiї? Сидиш на столi вiтця свого й нас єси геть охабився.
— А що хiба дiється? –здивувався Богдан. Велiй болярин уперше нагадував йому про їхнi далекi мандри й про молодечi подвиги в чужих землях. –Затужився-с, болярине?
— Закляк єсмь.
— Пощо?
— Пощо, пощо…Бо не виджу о праву руч себе Гатила! Ось пощо!
Богдана такi слова ще дужче здивували. Йому було й боляче слухати той докiр, i водночас радiсно, бо й сам засидiвсь –ратному можевi нiяк не личить триматися подолу жониного полоття. Вiн поклав руки на стiл i схилив чоло. Щось не так iдеться в його життi, не так, як думалось, i Борислав, мабуть, першим се помiтив. Надворi починалася весна, кров у жилах сiпала дужче, вони ж сидять i чекають не знати чого, живуть вiд учти до учти, п'ють пiнявi меди i бешкетують. I справдi, чи личить ратному можевi таке життя?
Богдан знову зiтхнув, тодi встав, пiдiйшов до вiкна, в яке виглядав довготелесий болярин. Борислав навiть не ворухнувся.
— Яке лiто пiшло…Вишатi?
— Що ради питаєш? –ображено блимнув на нього Борислав. –Забув єси? Чотирма лiтами вскакує вiд нас.
— Тридесять i друге лiто, –не звертаючи уваги на Бориславове роздратування, мовив князь. – I ти їдну жону маєш, i я маю. Вже й чадi можеської замали смо…
Князь пiдвiвся вийшов у сiни, тодi загримотiв схiдцями в пiдклiть, i звiдти почувся його грубий голос:
— Туткаю! Меду!
Й повернувся назад, потому знову вийшов, i вже знадвору пролунало:
— Гей, Вишато! Вишато!.. Ходи сюди!
Ввiйшли всi троє: Богдан, Вишата й роб, наречений Туткаєм.
— Став! –розпорядився князь, i роб гримнув дубовим корцем об стiльницю. –Й страви якоїсь!
Тодi сiв до столу й кивнув на мiсця супроти себе.
— Затужив i ти єси, старий конюше? –спитав вiн вайлуватого вогнищанина. –Давай речи й ти: «Забув єси про нас, княже!»
Вишата розгублено блимав, i Богдановi стало смiшно, бо той нiчого не вiдав про розмову, що вiдбулася допiру в свiтлицi.
— Женитися маєш хiть?
Вишата похитав головою.
— Не маєш? А що б єси рiк, аби тобi княжу доцю?
Старий конюший широко всмiхнувся.
— Повiв би-с княжну до хижi?
Той ще ширше розтяг вуста. Ввiйшов роб Туткай, молодий чорнявий отрок з яського полону, поставив поряд iз корцем смаженого журавля на дерев'янiй тацi й мовчки вийшов.
— То що вречеш, Вишато?
— А ти речеш про кого? –засовався Борислав, бо й сам ще не второпав, куди гне Богдан. –Про кого мовиш, Гатиле?
Богдан загрiб з корця меду й вихилив одним духом, тодi викрутив нiжку журавля й почав заїдати.
— Збирайтеся в дальню путь, –сказав вiн, зиркнувши на того й на того. –Мав єси хрестатих налiжниць, Вишато?
— Я єсмь мав, –одповiв за друга велiй болярин. -
Роба в мене жиє, готка.
— - А ти? –напосiдався князь.
Вишата почервонiв i закрутив головою, нахилившись над столом.
— Тепер мати-ймеш. Се речу тобi я. Гатило! Зумiв єси?
Старий конюший i досi пiк ракiв.
— Увидиш, чи не подряпав бiлi перса їй отой…хрестi А ми з Бориславом спитаємо. Вiн мав налiжницею робу, ти ж мати-ймеш княжну хрещату!
Бiльше князь нiчого не казав. А вранцi наступного дня три комонники вийшли з Полудневих ворiт городу Києвого й стали на грузький Соляний гостинець.
