— Ти, княже, був єси десять лiт серед хрещеного люду, –сказав Годой. Богдан поправив:
— Дев'ять.
— То не важить. Прийми Христа в душу.
— Стати гречином? –посмiхнувся Богдан.
— Пощо? Можна вiрувати в святу трiйцю й бути русином, княже.
— То неуможне, –вiдповiв київський володар i раптом зневажливо реготнув: –Гидка менi вiра ваша!
— Пощо?
— Бо всi ви єсте роби свого бога. Ми ж вiруємо в Бога, що породив небо й землю, у Ладу, що є мати Земля, й у Дажбога…Сi на небi, а инчi –на землi: чинимо требу Божковi, бо стереже жито наше й стада нашi, молимося Моранi…
— То суть iдоли, княже, бо чиненi з дерева.
— А вашi не iз дерева? Нашi, вирiзанi з дуба, жиють у нас, бо їм суть кланялися нашi дiди й дiдiв дiди. Вашi ж такоже деревлянi, лише не струганi, а помальованi на дошцi й на стiнах.
— Нашi добрi, –обiзвався Борислав, тодi подумав i докинув: –Веселi!
Богдан теж згадав:
— Юдейськi ж боги злi й мстивi.
— Бiг милосердний, княже, –заперечив Годой, не помiчаючи в Богданових очах iскрини.
— Злi вони. Як там пишеться в отих ваших книгах? Слухав єсмь, як рече один попос. Був у Єгови народ, а потому щось той народ не догодив йому, й Єгова став насилати на нього й чуму, й морову язву, й усякi хворощi, потому взяв та геть прогнав той народ, а казав, що то є народ божий. Га? По тому взяв i розсипав свiй народ по всiй землi. Ти ж речеш–милостивий. Княже-княже…
— Юдеї суть прогнiвили бога.
— Й ми гнiвимо й Бога, й Дажбога, й Перуна, й Волоса, й Морану. Вони ж не проганяють нас iз землi Руської?
— Нашi веселi! –знову вставив Борислав i пiднiс полумисок меду вгору, Вишата наслiдував його приклад, широко всмiхаючись. Борислав допiру мовив йому, що може бути сiча, й потяг за собою в княжий хором, а тут усе звелося до теревенiв, i нi меча, нi навiть голої руки не треба. Такий поворот Вишату влаштовував, i вiн спокiйно мiг випити келих настояного меду.
Того вечора нiчого страшного не вiдбулося, просидiли вони в накадженiй сосновими скiпками свiтлицi далеко за пiвнiч, Богдан перестав сiкатися до Годоя, й Годой, забувши свою вiру, пiд кiнець розпився й собi й почав обiйматися з цибатим Бориславом. Богдан пригадував походи, й ратнi сiчi, й похмурий, високостiнний Константинополь, натоптаний попами, ченцями-калугерами та гетерами, що за маленьку золоту номизму цiлу нiч вiддавалися коханню будь з ким: i з патрикiєм, i з грубим вiйськарем-поганином.
— То чия вiра краща? –вже п'яним голосом гукнув до гостя Богдан. – I гетери ж носять хрест у пазухах! Сам єсмь видiв…
Уранцi, як бувало завше пiсля пиття, в Богдана болiла голова, й вiн, узявши зi ще не прибраного столу дзбан, пiшов до медушi. Роби й челядники розбрелися, певно, невсипуща княгиня Рада позганяла ще вдосвiта, й мусив iти сам. I на ганку зустрiвся з Годоєм.
Луганський князь був уже вбраний для дороги, Богдан одразу здогадався, куди вiн iде, й учорашня неприязнь розiбрала його знову.
— Втiкаєш, княже? –недружелюбно буркнув вiн.
— Треба вже…
— Випий на похмiлля, тодi…
В господаревому голосi чулась неприязнь, i Годой не наважився заперечувати. Київський князь пiшов до медушi, дверi були замкненi, вiн гахнув їх поробошнем i виставив. Годой усе те бачив, i мовчав, i так само згiдливо йшов за князем до свiтлицi, обгидженої звечора. Вiн би не сказав i слова про вчорашнє, та сам господар, мов дратуючи й його, й себе, раз по раз навертав розмову на слизьке.
— Речеш, прийми Христа. Зречися свого й прийми грецьке.
Годой мовчав, i се ще дужче дратувало Богдана, бо вiн знав, куди той збирався, й куди поїде зараз, i з ким бачитиметься, й про що говоритиме.
— Й за брата свого забув єси, й кревної мсти не чиниш менi…
— Наш бiг милостивий, княже. Так сам робив, так i нам велiв.
— Що велiв?
— Опрощати.
— Що?
В Годоя теж гуло в головi, та вiн терпляче доводив Богдановi:
— Бути милостивими й любити ворогiв своїх.
Богдан, уже випивши зо два келихи меду, пожвавiшав. Останнi слова Годоя навiть розсмiшили його, й вiн лунко зареготав.
— Любити ворогiв! Осе так! I ти вiруєш у такого бога?
— Вiрую, княже. Христос рече: вдарять тебе по правiй ланитi –пiдстав i лiву, бо в смиреннi своєму ти будеш любий боговi нашому.
— Я знаю грекiв, Годою, –сказав Богдан, тодi в очах йому спалахнули чорнi вогники, вiн якийсь час ховав їх за зведеними докупи брiвми, тодi пильно глянув на гостя й пiдвiвсь. Годой занепокоєно стежив, що робитиме господар. Богдан же замахнувся й щосили ляснув Годоя по щоцi. Луганського князя мов пружиною пiдняло. Встаючи, вiн турнув лаву, лава гримнула на всю хату, й вiн вихопив меч iз пiхва.
Й тут Богдана мов прорвало. Вiн стояв i голосно реготав, а коли вгамувався, червоний i вдоволений, сказав своєму гостевi:
— Брешуть твої кумири! Брешуть! Якби вони були такi всесильнi, як ти речеш, то не дали б руцi твоїй витягти меч. Ударив єсмь тебе по однiй ланитi –пiдставляй другу! Ти ж єси хрестатий! Будь милосердним i люби того, хто вдаряє тебе! Нащо ж тобi здався меч?
Годой розгублено клiпав. Такого повороту вiн не сподiвавсь. i тепер не знав, що робити й що казати. Лiва щока палала, господар i досi реготав:
— Чи, може-м, не так тебе вдарив? Христос рече: як ударять по правiй. А я вдарив зупершу по лiвiй.
Годечан узяв пiхво й поволi засилив меч назад.
— Хай буде так, –сказав вiн. –Кров зове мене до меча, а вiра здержує руку.
Того дня Годой так i не змiг поїхати. Вiн був уже й зiбрався, та бiля колодязя, де косарi поїли його коней, пiдковзнувся на льоду й звихнув ногу. Спершу думав, що минеться, та на коня сiсти не знайшов сили. Колiно йому наче задубло. Спираючись на довгий меч, князь Годой ледве дошкандибав у хором. Певно, болiло дуже, бо Годой зблiд, i чоло йому вкрилося рясним холодним: потом, але з вуст не зронилось нi стогону, нi пiвстогону, луганський князь навiть бадьористо всмiхався до Богдана, й се нiби змирило з ним київського володаря.
— Посидь у Києвому городi, княже, так їхати не личить.
Богдан звелiв челядникам перенести хворого на спiднє повершя, де стояла широка пiч i було тепло. Годой не заперечував, i господаревi навiть здавалося, що вiн радий своєму зувiччу.
Гатило сам дивувався, що так раптово змiнились його почуття до луганського князя.
