Славка була щаслива й збуджена, гасала понад берегом, наче молода оленка, й дзвiнко смiялась, i тiльки час вiд часу позирала на всхiд сонця, й тодi очi її поймалися тривожним серпанком. Вона вперше вiдчула себе вiльною, вперше могла бiгати отак i горнутись отак до любої серцю людини, до свого лада, й нiхто не гримав на неї, й Людота дививсь їй у вiчi, мов у глибокi кринички.

Народилася Славка лiт тому шiстнадесят у далекiй землi хлiборобного племенi улучичiв, де Полудневий Бог злучає води свої з тихоплинною Синюхою. Жила вона з татом i мамою в гарнiй мазанiй хижi над плесом – i жила доти, поки село заскочила жорстока сацька орда. Саки напали вночi, перебивши сторожу над засiками, й кого вбили, кого спалили живцем, а решту побрали в полон –мало хто й урятувався тiєї ночi. Тата з мамою та її, маленьку, скрутили й повели в дикий полудневий степ, на робочий торг у грецькому городi Ольбiї. Греки перепродали їх перським гостям, перси –своїм сусiдам-вiрменам, а вiрмени повезли назад, до тiєї-таки Ольбiї. В сих безконечних мандрах померла Славчина мама, тато ж ублагав полянського гостя, який придивлявся до нього, купити його разом iз донечкою. Й чи то благання допомогли, чи, може, щось iнше, бо дiти-робичi цiнувалися дешево, гiсть купив i її разом iз вiтцем.

Так вони й потрапили до двiрця київського князя Милодуха тому п'ять лiт. Княгиня Рада визначила обрiк їхньої неволi –для батька шiсть лiт, а для неї –десять. Наступної масницi батька мали вiдпустити на волю. Славцi ж лишалося ще багато, бо строк викупу для дiвчини-роби починався з дванадесятої весни, й хоч за неї княгиня дала вдвiчi менше, нiж за батька, та всiм вiдомо, що жона може заробити впротяг дванадесяти мiсяцiв лише гривну, дiвчина ж пiвгривни.

Людота блукав iз жоною понад зеленими берегами Яропiнi до самого вечора. Поверталися вже смерком, поспiшали, бо жонiння жонiнням, а завтра вранцi треба вже було вставати до дiла. Та бiля пiдпертих iзсередини ворiт на них чекала неприємна звiстка: приїздив з Києвого городу тивун од Малка-домажирича й загадав Славцi вертатися.

— Не пущу! –сказав уперто Людота. –Нехай дiдо виру дає.

— Ой сину, не дасть вири дiдо, –засумнiвалась мати, батько ж мовчав i навiть не дививсь у їхнiй бiк. Людота побiг до старця.

— Дiду, благословили сте нас до злюбу, –сказав вiн, дивлячись собi пiд ноги.

Та дiд мов ляснув його по щоцi:

— Чого ради не повiдав єси, що дiвка твоя княжа роба? Мовив тивун, щоб сього ж днi до вечора йшла домiв. Так буде.

Сi останнi слова були невблаганним присудом, але Людота наважився заперечити старцевi:

— Дайте за неї виру…

— Де ж я тобi тих вир наберуся! Тамтого днi –виру за нава, сього ж днi –за дiвку. Не зумiв єси вмикнути якусь вольну смерду? Виганяй з хижi, хай iде до княжого двiрця. –Й повторив: –Так буде!

В голосi старця бримнуло залiзо, й Людота зрозумiв, що далi благати марно.

Проте й жону свою не вигнав з дому й лiг iз нею спати. Дасть Бiг день, дасть Бiг ум, що буде, те й буде. Та вранцi, ледве в хижi повставали, зачувся гомiн. По той бiк тину стояв княжий тивун, а бiля нього два можi зоруженi. Старець гомонiв iз батьком, сидячи на присьпi хати, й батько тупо дививсь пiд ноги.

— Видаєте її, дiду? –похолов Людота, ступивши крок до присьпи, й дiдо вiдповiв:

— Не можу которитися з князем. Не мовив єси того-днi, що вона є роба княжа.

Славка, мов заговорена, пiшла сама до хвiртки, Людота метнувся, щоб утримати її, схопивсь навручки з тивуном, тодi можi пострибали з коней i скрутили Людоту вiжками. Хлопець пручався й вiдбивавсь, але його припнули мiж кiньми й повели до городу Києвого. Нi старець, нi хтось iнший iз сiльчан не прийшов йому на пiдмогу, хоча впоратися з тивуном i двома можами могли в одну хвилю, й Людота, затамувавши в серцi лють, пiшов, сповитий, мов лялечка, й припнутий на двох мотузках до сiдел. Славка ж ступала, покiрно схиливши голову й не наважуючись озирнутися.

Дорога здалася Людотi такою довгою й жахливою, що вiн аж зубами скреготав, плентаючи мiж кiньми, й, коли проминули Дiброву й попереду зачорнiла стiна гостроколу, плюнув, мовивши слова страшного прокльону: над Києвим городом, виблискуючи проти високого сонця бiлими й чорними крильми, лiтали голуби, сотнi голубiв, усякої мастi, й се було поганою прикметою.

Князь Богдан зустрiв їх на високому ганку, вбраний у полотняну сорочку, заправлену в ногавицi, й босонiж…Вид його не провiщав нiчого доброго, й Людота знову згадав голубину зграю.

— Осе вiн i є? –грубим голосом поспитав у тивуна князь. Усе в ньому було грубе: й голос, i кремезнi плечi, й здоровезнi ноги, припорошенi курявою (десь-то ходив двiрцем без поробошень), i широкi лопатища рук, i навiть карий оселедець на блискучiй головi.

— Осе й є, княже, –догiдливе мовив тивун. –А се є та роба, що…

— Виджу, –проказав князь i зiйшов приступками додолу. Постоявши бiля Людоти, вiн пiдняв його вперто схилену голову. Людота сiпнувся й визволивсь iз князевої руки. –Пощо не зориш?

— Не маю хотi, –буркнув молодий смерд.

— А женитися мав єси хiть?

Людота зле блимнув за князя, й той знову спитав його:

— Вiдав єси, що дiва та є моя роба?

— Вiдав єсмь! –вибухнув хлопець. I князь несподiвано вiдступив крок назад, уражений незборимою зненавистю в очах сього скрученого юнака. Тодi вже тихо спитав:

— Вiдав єси –й умикнув? А чи-с вiдав те, що мiж роби стає такоже робом осподаря її?

Було видно, як обличчя князеве закипає червцем i зловiсно виблискують очi.

— Й се-м вiдав, –одповiв отрок i подививсь Богдановi просто в вiчi.

— Й умикнув таки-с?

— I вмикнув єсмь.

— Пощо?

— Бо так Дана захтiла! Дана! –роздратовано крикнув отрок, i всi сподiвалися, що князь шмагоне сього непокiрця гарапником.

Та Богдан сказав тивуновi:

— Розкрутiть його.

Мовив тихо, незвично глухим i здавленим голосом, i всi були страшенно здивованi, бо в тивунових руках уже бряжчало залiзне путо з хитрим київським замком, яким спутують коней i непокiрних робiв. I нiхто не знав, про що думає в сю мить князь, i жоден з присутнiх, а найменше за всiх Людота, не сподiвався, що вiн скаже:

— Пустiть i її. Опрощаю.

А вiн так i сказав, i Людоту розв'язали, й отрок мовчки розтирав набряклi руки, немовби найголовнiше в тому й полягало, щоб терти долонями червонi й глибокi рiвчаки на зап'ястках, i не смiв пiдвести очi, бо було незрозумiле чому соромно й незручно, вже краще б, думалось йому в сю мить, його б торсали й били, й се б вiн знiс легше, бо до сього ж був готовий.