Уже зайнялись першi вогнища й пiшов угору дим, уже волхви й конячу голову, й руду кiшку на вогнi спалили, а Людотиної дiвчини не було й не було. Над усе боявся хлопець, що вона затримається, й тодi годi буде її впiзнати в юрмиську.
Та вона з'явилася. Була ще гарнiша, нiж торiк, i Людоту взяло на жахи: що, коли зараз її опосядуть з усiх бокiв?
Дiвчина стояла в воротях струнка й пишна, вдягнена в просту полотняну сорочку, мережану на грудях, рукавах та подолi, й у картату червоно-зелену полохту. Чорна коса була прихоплена з-за потилицi широким мiдним кiльцем, а вiнок тримала й досi в руках поперед себе. Людота якийсь час дивився на неї мов зачарований, Лосько, збагнувши, чого товариш деревiє, почав штовхати його лiктем, але той лише вiдбивавсь од Лоська.
— Речи: «Купало ся в Днiпрi скупало…» Речи!
Киянка й не дивилася в його бiк, уся її увага була прикута до гамiрного корогоду, що вже визмiювавсь пiсля врочистого принесення жертви навколо височенного багаття. Людота пiдбiг до неї в ту мить, коли дiвчина рушила до гурту, й обiзвався неслухняним язиком:
— "Купало ся в Днiпрi скупало, чоло си вiнком уквiтчало, вiночком та ще…" –Далi все вилетiло з голови, й вiн стояв, i дивився на дiвчину, й не тямив, що має робити.
Дiвчина зашарiлася й опустила вiчi долу, почала щось вимальовувати пальцем ноги на пилюцi, й Людота вже чекав одкоша чи насмiшки, бо чого ради забув купальницю, та незнайомка спитала його тихим голоском:
— Тебе як гукають?
Хлопець проказав протягло:
— Людо-ота.
— А мене Славка.
— Ти киянка єси?
— Киянка єсмь.
— А я тебе знаю, –вже трохи посмiливiшав отрок. –Того лiта на Купала…
— I я-м тебе видiла. Звiдкуду єси?
— З Городища. Я-м ходив шукати тебе й виглядати, а тебе нiде не було.
— Була-м у городi. Не пускають мене за засiки.
— Що ради?
— Робота…
— Що ти чиниш?
— Усе: й пряду, й тчу, й так…
— Багато роботи?
— Вельми.
— А грати пiдеш зi мною? Сьогоднi Купала.
Вони побралися за руки й побiгли туди, де вже на повну силу йшло свято. Дiвчата й хлопцi, половившись у довгий корогiд, визмiювалися мiж кiлькома багаттями й спiвали купальних пiсень. Людота вхопився за крайню дiвчину, й вони зi Славкою помчали. Дiвчина смiялася, її вiчi вилискували проти вогню весело й заклично, Людота раз по раз озирався на неї, й серце йому поймалось невимовною радiстю. Чи думав вiн, що найкраща в усьому Києвому городi, в цiлому свiтi найкраща дiвчина пiде з ним до гри! Вiн кружляв, i тяг за собою Славку, й подумки обiцяв дати ясному Купаловi все, що б той не забажав.
— Держись! –кричав Людота, коли корогодом починало метляти в усi боки.
Й вона радiсно вiдгукувалася:
— Держусь!
Парубки запалили в Хрещатому Яру, над самою рiчкою, ще бiльше вогнище, й отаман корогоду потяг усiх iз кручi додолу. Знявся несамовитий вереск, i виляск, i басовите гигикання, змiїсько довжелезного корогоду зазвивалося в яр, хто тримався рук, хто пускався, кинутий гемонською силою в прiрву, й од реготу, не можна було нiчого почути, та нiхто й не прагнув того. Над яром стояла чорна нiч, тiльки багаття на березi осявало траву й пiсок червоною загравою. Збiгаючи зi стрiмкого схилу, Людота пустив чужу руку й тепер стрибав тiльки вдвох iз Славкою. Вже коли круча кiнчалась, дiвчина так шалено бiгла в темрявi, що, спiткнувшись, упала просто в обiйми хлопцевi.
Вони так i застигли, самi в чорнотi ночi, радiснi, й переляканi, й без мiри щасливi.
— Ти чого? –сказала дiвчина й випручалась.
— Нiчого.
Людота взяв її за гарячу руку й пошкрiб дiвчинi пальцями долоню. То вже був усiм вiдомий знак, i Славка спробувала висмикнути руку.
— Ти що мене деремезиш?
Людота мовчав.
— Якщо рiкти-ймеш, що любиш мене, то…
— То й що?
— То лжа є! –пiдвищила голос дiвчина. , Ковальчук сказав:
— А таки ж люблю.
Вона стишилася, перестала випручувати руку з його цупких пальцiв, якi й досi деремезили їй гарячу спiтнiлу долоню, й промовила:
— I я тебе люблю. Ще з того лiта запав єси менi в душу.
— Й ти-с менi запала з того лiта, –визнав хлопець i цмокнув її в щоку. Дiвчина сахнулась:
— А се що ради?
— Пiдеш за мною? –замiсть вiдповiдi, спитав вiн.
Славка глибоко зiтхнула:
— Мене за тебе не пустять.
— Хто?
— Хто?.. Й княгиня, й князь… i…
— Хiба вiтця не маєш?
— Маю.
Вони помовчали, тодi Людота сказав:
— А я тебе вмикну.
Вона знову зiтхнула.
— Сам не схочеш.
— А то що ради?
— Бо я…
Вона зайшлася гiрким плачем i плакала довго й невтiшно. Нарештi трохи вгамувалась.
— Ти хто єси? Смерд а чи ж челядник?
— Смерд! –гордовито вiдповiв хлопець.
— А я-м…челядниця. Роба. Зумiв єси?
— Нi! –вперто вiдповiв хлопець. –Умикну тебе, й годi.
Й потяг далi, в яр, де було тихо й безлюдно й куди не сягало свiтло великих купальних вогнищ. Вiн увесь тремтiв, i дiвчина теж тремтiла, це вiн одчував, мiцно тримаючи її гарячу руку в своїй руцi…
З неба капали зорi, великi й ряснi, Людотi навiть здавалося, що вiн чує, як вони булькають, канучи в неосяжне й глибоке море нiчного неба. Вiн дививсь угору й намагався думати про тi зорi, що капають, мов дощ, але се було так високо й незрозумiле, аж робилось лячно й моторошно на душi, й вiн повертав голову до Славки, яка лежала поряд, поклавшись йому на випростану руку. Вiд самого сього душу поймало тепло й радiсть, i не хотiлося думати про таємничi холоднi зорi й про те, що буде взавтра, коли кiнчиться коротка, найкоротша в лiтi купальна нiч.
— Заснула-с? –тихо спитав Людота.
Й дiвчина, так само тихо, не ворухнувшись, промовила:
— Он зоря покотилася. Видиш?
— Виджу.
— Пощо воно є так, що й людина зорить i на небi зорi?
— То вiчi русинiв, що вiдiйшли в iрiй.
— А вiрiй на небi?
— На небi.
— Й тi люди видять нас?
— Мабути.
— Страшно.
— Що ради?
— Бо то суть нави.
— Нави не страшнi. Страшнi перевертнi, вовкулаки й упирi. Тi, що на небi, не страшнi.
— Однаково страшно, –мовила дiвчина й довiрливо прилащилась, аж Людоту пойняв новий закрут полум'я. Та просто на них iшли двi тiнi, й вони внишкли. Славка почала шепотiти якiсь вiдвороти, але тiнi виявилися хлопцем i дiвчиною. Хлопець той казав:
— Умикну, ось видiти-ймеш.
А дiвчина застерiгала:
